Бамбукові літаки урбанізму
Загорітися якоюсь ідеєю - це непогано.
Однак коли ви загоряєтесь нею, чи ніколи ви не задумувалися, що саме вас цікавить - результат її втілення чи те, як вона має бути втілена?
Зовнішня обгортка часто оманлива, і шлях до втілення чогось може бути тернистим, особливо, якщо це щось - унікальне рішення або рідкісний життєвий випадок, шлях до якого був складним та тернистим.
Коли в 1940-х роках в ході Другої Світової війни Полінезією прокотився фронт боротьби США та Японської імперії, багато островів стали військовими базами, портами та «непотоплюваними» авіаносцями. Місцеві жителі, на господарство яких це безпосередньо впливало, отримували допомогу одягом, їжею та реманентом від армії Сполучених Штатів, і за роки війни дещо відійшли від свого звичного укладу.
Коли війна скінчилася, і янкі пішли додому, полінезійці захотіли продовжувати отримувати смачні консерви і готовий сучасний одяг. А що для цього треба робити?
Полінезійці, гадаючи, що вони не дурні, зробили все так само як американці, що колись висадилися на їхній острів.
Збудували з гальки «злітні смуги», з деревини звели «диспетчерські вежі», з кокосів - «динаміки», засіли і стали чекати нових літаків із вантажем.
Все логічно. Тільки літаки не прилетіли.
Цей феномен, який згас лише за десятиліття після війни, отримав назву «культу вантажу», або, якщо використовувати «канонічну» адаптацію терміну - карго-культу. Окрім культурологічного значення (чи не жарт створити нову релігію в середині XX століття, ще й випадково?), він ще й означає спробу відтворити певне явище/ефект/оперувати терміном без розуміння справжньої суті цього явища/терміну.
Коли хтось розмахує готовим рішенням і каже «А чому б нам не зробити так само?», така людина напевне загоряється зовнішньою оболонкою, а не процесом/причинами втілення; і це - один з найтиповіших проявів карго-культу.
Таким страждає багато різних людей, представників геть різних царин та професій, однак образливіше всього для мене, коли так роблять урбаністи.
Представники «нового урбанізму», розвитку міст на засадах постіндустріальної епохи, пропонують багато розумного і корисного, однак іноді стають на поширені у своїй (та й не тільки своїй) сфері граблі.
Сьогодні ми поговоримо про два приклади таких «грабель захопленості».
Картина перша. «Прюїт-Айгоу».
«ЖК «Прюїт-Айгоу»!!!!111!1» - напише в коментарях під новиною про заселення нового багатоповерхового будинку новоявлений поціновувач тенденцій розвитку постіндустріальних міст, натякаючи на незавидну, на його думку, долю такого «мурашника»; мовляв, був такий самий мурашник за вищевказаною назвою десь на Гамериканщині, і там його просто знесли, бо не сподобався - «дайош дво/триповерхові таунхауси!».
І, якщо вас не забанили в гуглі, неважко з’ясувати, що його дійсно знесли, улюбленим американським вибуховим методом.
На перший погляд (або якщо ви не любитель вишукувати щось в інтернеті), можна повірити молодому поколінню містобудівників, однак є одне але. «Але», що легко викопується за наступним пошуковим запитом в гуглі.
1940-і роки. Аграрний Південь США все більше і більше індустріалізується, в тому числі насичуючи машинерією сільське господарство. Дух Діксі випаровується, як вода на розжареній пательні, але з Півдня на Північ і Середній Захід утворюється потік внутрішніх мігрантів, що шукають бодай якоїсь роботи у промисловості (аграрному сектору, з якого вони пішли, стільки робочих рук вже не було потрібно).
Одним з таких осередків міграції стали «ворота на Захід», Сент-Луїс. Наприкінці 1940-х місто суттєво «обросло» районами нетрів і шанхаїв для мігрантів.
Де-не-де такі квартали швидкозведених халуп збереглися й дотепер.
1949 року в США був прийнятий закон про соціальне житло. Хоч президент Трумен і не був настільки людинолюбним, як його попередник ФДР, але все ж його адміністрація підтримувала курс Демократичної партії США - а вона в плані соціального забезпечення відчутно «лівіша» за республіканців, тому дивуватися соціальному житлу в США в той час не дивно. На підставі цього закону адміністрація Сент-Луїса вирішила однією з перших в країні почати чистити місто від мігрантських нетрів, розселюючи малозабезпечених, часто безробітних і - увага, курсив - маргіналізованих мігрантів, переважно афроамериканців, в нове повноцінне житло.
На північному заході Сент-Луїса містом була викуплена і знесена частина нетрів. На утвореній лакуні пропонувалося збудувати якісно нове житло соціального призначення. До проектування цього житлового кварталу був залучений перспективний архітектор-модерніст Мінору Ямасакі.
Ви могли не застати вживу, але чути про іншу його роботу - «Вежі-Близнюки» Всесвітнього торгівельного центру в Нью-Йорку.
Проект Ямасакі, розроблений 1950 року, вперто нагадує роботи архітекторів дещо іншої країни, ну геть не США…
Національну належність виказує лишень бейсбольний корт замість футбольного, пробачте, сокерного майданчика.
Незамкнуті подвір’я, відсутність вулиць всередині масиву, індустріалізація спорудження типових будівель - Ямасакі мав повне моральне право йти судитися із радянськими архітекторами.
Ну, це лірика, а 1955 року новий житловий масив, названий на честь двох офіцерів, героїв війни, "Прюїт-Айгоу", був добудований та заселений мігрантами, виселеними зі знесених навколишніх нетрів. Квартири в районі навіть обставили і омеблювали державним коштом.
Новосели не могли повірити своєму щастю: роки поневірянь у "хащах" скінчилися.
Будинки мали не лишень окремі квартири, а й спільні холи для зустрічей і громадського життя мешканців.
Де в чому на проекті зекономили: зменшили варіацію поверхів у будинках і обладнали ліфти зупинками через поверх (1-3-5-7-9-11). Де-не-де бракувало облаштування прибудинкової території, але перший час це дороблювалося та виправлялося державним коштом. Втім, швидко з’явилися проблеми.
Більшість мешканців, отримавши безкоштовне житло, не поспішала шукати належну йому роботу. Почали рости борги мешканців за житло. Білим мешканцям не подобалося співжиття із «кольоровими» (расову сегрегацію в США заборонили, на папері, за кілька років до того, однак афроамериканські студенти південних штатів аж до 60-х років ходили у спільні школи із конвоєм охоронців…), і вони полишили «толерантний» житловий комплекс так швидко, як змогли.
На початку 60-х влада штату і міста по один бік й уряд США по інший розійшлися у поглядах на фінансування цього соціального проекту, й дрібні проблеми Прюїт-Айгоу замість вирішуватися дотаціями держави або тоненьким струмком комірних його мешканців почали накопичуватися.
«Теорія розбитих вікон» була сформульована років так за 40 після вказаних подій, однак запрацювала вона у Прюіт-Айгоу вже - розбиті шибки й загиджені ліфти стали першими провісниками лихої долі перспективного проекту.
Маргіналізовані мігранти просто повернулися до своїх «нетрівських» звичок - десоціалізації, розгулу криміналу і відсутності відповідальності за спільний простір. Комунікації будинків відправилися в металолом, поліцейські боялися заходити в масив поодинці.
Те, що район ще в 50-х став повністю «чорним», додавало вишуканої расистської нотки цій ситуації.
Наприкінці 1960-х мікрорайон, що мав стати майбутнім Сент-Луїса, став бельмом на його теперішньому. Жителі тікали з району, причому подеколи у звичні для себе халупи. Влада міста вирішила прибрати з очей геть цей гнійник і 1972 року розселила останніх 600 мешканців з більш ніж 35 000, які заселилися в нього спочатку. За кілька років район винесли в повітря.
Тепер там парк.
Чи була проблема в тому, що Прюїт-Айгоу був «мурашником»? Ні.
Ця історія лишень є найкращим прикладом мудрості, відомої дуже давно - не місце прикрашає людину, а людина місце.
Очікувати чогось ліпшого - соціалізації, соціальної відповідальності - від вчорашніх мешканців соціального дна було б наївно, куди б ви не переселили їх. Прикладом цьому є історія тих шестисот останніх прюїтайговців, яких міським коштом переселили на північ міста, на вулицю Кордова - вона теж гетоїзувалася в найкоротші терміни. Тільки от стоять там типові американські одноповерхівки й таунхауси…
Ще. Младоурбаністи пророкують гетоїзацію панельно-високоповерховим районам «у віддаленому майбутньому», хоча в Прюїт-Айгоу на це пішло заледве 10 років.
Навіть якщо припустити, що в СРСР це було неможливо (КаДеБе і все таке…), у «спальниках» України це мало статися вже тричі.
А взагалі, порівнювати новобудови-багатоповерхівки із Прюїт-Айгоу після цієї статті було б хамством. Кричучи це із усіх усюд, наші новатори, схоже, порівнюють соціалізованих і достатньо заможних для купівлі житла громадян із... мігрантами-маргіналами?...
Одне розібрали, їдемо далі.
Картина друга. «Все в один рівень».
Click to viewНовим поціновувачам постіндустріального дизайну часто до вподоби вирішення взаємодії різних видів руху та мобільності в одному рівні. Безвідносно випадків, коли це дійсно виправдано (а коли ні), профільними сторінками гуляє наступне забоянене до сивої бороди відео (угорі).
Відео, звісно, вражає. Місто, в якому потяги роз’їжджають, немов трамваї. І все банально просто - по вулицях, перекриваючи їх на нещасні пів хвилини шлагбаумами. Найчастіше до цього додається коментар «От, Швейцарія багата, а тунелі й естакади для потягів не будує».
Не будує - ми бачимо, але одне місто не вся Швейцарія…
Щоб розібратися в цьому диві, могла б знадобитися віза в Швейцарію, однак все набагато простіше - цілком достатньо карти. Звісно, ставити діагнози по карті - справа невдячна, але симптоми по ній цілком можна визначити.
Інтерлакен - невеличке містечко у центральній Швейцарії, кантоні Берн.
Розташоване в міжгір’ї долини, воно грає роль «столиці» навколишніх гірськолижних курортів, до найбільших з яких прокладена мережа вузькоколійних та зубчатих залізниць. Таке собі швейцарське Яремче, тільки з однією відмінністю.
В Інтерлакені, на відміну від Яремче, «доросла» загальнонаціональна залізниця скінчується.
Всі ці довжелезні потяги, що повзуть крізь вулички Інтерлакена, у ньому ж і скінчуються.
Їм і розганятися нікуди, кінцева за кілометр звідси - тупикову призму таранити не варто. У всіх пасажирів німецьких Інтерсіті-Експрес квитки до Інтерлакена.
Тепер думаємо: як пасажирський, так і вантажний трафік цієї залізниці повністю призначений для Інтерлакена. Вантажний трафік мізерний (там живе 5 500 душ), пасажири не потребують особливо швидкої залізниці за кілометр до своєї кінцевої.
Увага, знавці, питання: нащо такій залізниці шляхопроводи над вулицями/тунель під ними?
Якби не було хвосту «вузькоколійок», залізницю можна було б обрізати на іншому кінці Інтерлакена, проклавши на її шляху в місті бульвар; натомість, мешканці міста створили для гостей зручний пересадковий вузол, хоч і ціною певних незручностей для себе. Гостинно, зручно, але беззаперечної причини розвести міський і залізничний трафік немає - оскільки останній в Інтерлакені, по суті, є частиною міського.
То що ж, чи дійсно малі міста у складному рельєфі можуть обходитися без шляхопроводів через залізницю? Коли можуть, коли ні - візьмемо інше місто.
Наприклад, Альтдорф, столиця кантону Урі і батьківщина найкращого снайпера XIV століття Вільгельма Телля.
Незважаючи на історію та статус, це - теж невеличке містечко в 9 000 жителів.
І через нього теж прокладена залізниця - то як же облаштовані її перетини?
Капітально.
Відео про Інтерлакен розповсюджується із тезою, мовляв, бідним містам немає потреби облаштовувати шляхопроводи залізниці, якщо у них проблеми з грішми на таку красу.
Тільки от наявність/відсутність шляхопроводів залежить не від багатства міста (Інтерлакен в цьому плані має більше можливостей, ніж Альтдорф - столиця туризму, все таке), а від статусу залізниці. Колія в Інтерлакені - «длубальноносова» пасажирська одноколійка з не дуже інтенсивним трафіком, який в Інтерлакені ж і скінчується; в Альтдорфі ж прокладена дещо важливіша залізниця.
Саме звідти починається шлях колії через Сен-Готардський перевал.
Найзавантаженіший альпійський транспортний коридор, через важливість якого Швейцарія наважилася на реалізацію проекту найдовшого в світі тунелю. Тунель призначений пришвидшити шлях з південної Німеччини в північну Італію вдвічі. Відео з переїздами Інтерлакена до такої залізниці припасовується трошки більше, ніж ніяк.
Шкода, звісно, що на відео про Інтерлакен немає «водяного знаку» із поясненням, як насправді це працює. Втім, його бракує не лише там, і ви мусите це усвідомлювати - й шукати правди навіть там, де, як видається на перший погляд, вона лежить зверху.
Навіть догматичне до кісток християнство не вважало за гріх сумніви Фоми Невіруючого. Сумніви могли б врятувати полінезійців від кпинів усього світу. Від чого вони могли б врятувати вас?