Ліки від атомофобії: станція з видом на ЧАЕС
Атомофобія.
Боязнь атомної енергетики.
Не дивно, що це соціальне явище поширене в Україні, як в країні, на території якої сталася найбільша ядерна катастрофа в історії людства.
Втім, явище, що несе в собі психологічне несприйняття будівництва чогось нового і корисного для людей і країни в цілому, не є позитивним. Виправити його можна було б за народною приказкою “Клин клином вибивають” - новою атомною станцією.
Збудованою з 0 на сучасних технологіях, діючою і абсолютно безпечною. Нова АЕС, при запуску якої причетні до її будівництва люди (голова “Енергоатому”, профільний міністр - та хто завгодно) стоятимуть на даху реакторної будови і, “ризикуючи” власними життями, продемонструють надійність українського мирного атому та остаточну перемогу над Чорнобилем...
Схоже, я все-таки романтик. Розгляньмо ситуацію з практичної точки зору.
Років за 10-15 почне спливати термін експлуатації існуючих нині атомних реакторів АЕС України. Їх доведеться закривати, один за одним, починаючи із Рівненської і закінчуючи Хмельницькою атомною електростанцією.
До 2045 року Україна лишиться без атомної енергетики - а нині це близько 60% генерації електроенергії в країні.
Можна довго дискутувати на тему того, чи може замінити мирний атом альтернативна енергетика, однак дискусія має ризики затягтися до того ж 2045 року. Як не більше. Томи припустімо, що нам потрібно замінити старі реактори атомних станцій новими.
Насправді, це не є якоюсь проблемою: кожна станція має запасні майданчики для розміщення реакторів “на заміну” - непогана така дбайливість радянських атомників. Ба, більше, Хмельницька і Південноукраїнська атомні станції повинні були (згідно старих планів) мати не 2 і 3 блоки, а 4 і 6 відповідно - місця про запас в Нетішині і Південноукраїнську ще більше. Крім того, вже після розпаду СРСР, українські атомники в 2000-х роках прорахували місця для потенційного розміщення ще СЕМИ атомних електростанцій.
Звісно, стільки Україні не потрібно, але, варто визнати, місця вдосталь.
Що ж до грошей - враховуючи невисоку собівартість атомної електроенергії, після підвищень вартості електроенергії в останні роки в “Енергоатома”, гадаю, є цілком реальна перспектива накопичити на нові реактори до 2045 року вдосталь коштів.
Місце є, гроші знайдуться, технічну допомогу нам за наш кошт із задоволенням надасть будь-яка профільна компанія, на кшталт “Вестінхгаузу” або “Шкоди” (так, один з підрозділів чеського машинобудівного концерну виробляє атомні реактори).
Звісно, можна критикувати мій оптимізм, але я настільки легковажно ставлюся до практичних питань побудови нових реакторів в Україні лишень тому, що, на мою думку, головна перешкода до їхнього спорудження - це не висока вартість реакторів і брак місця.
Найбільше клопотів в умовах сучасного розвитку громадських рухів і засобів масової інформації може завдати атомофобія українців. Страх другого Чорнобиля, помножений на “Not in my back yard!” (а в хазяйновитих українців заднім двором можна вважати всю країну), може перекреслити всі “атомні” плани.
Наразі найбільш актуальним проектом в галузі атомної енергетики є добудова 3 та 4 блоків Хмельницької АЕС. Зорієнтовані переважно на експорт енергії в ЄС, ці реактори стануть “випробувальним полігоном” громадської думки. Можливо, я помиляюся, і з атомофобами вдасться знайти компроміс; якщо ж ні, то...
То може настати час моєї сьогоднішньої пропозиції.
Річ в тім, що є в Україні місце, яке, як я гадаю, є просто ідеальним не лише з точки зору близькості до споживачів енергії - причому українських споживачів - і не лише з точки зору розташування станції згідно вимог до населеності прилеглих територій, а й точно не викличе занепокоєння щодо чийогось заднього двору. Абсолютно. Навіть атомофобам буде байдуже (ну, або хоча б їхня фобія трошки зменшиться).
Це місце - проммайданчик Чорнобильської АЕС.
Так, я серйозно.
Ключовими вимогами до будівництва АЕС є :
1) близькість до великих споживачів електроенергії;
2) наявність достатньої кількості води;
3) надійний геологічний фундамент;
4) достатньо зручна будівельна і операційна логістика
5) та можливість облаштування трикілометрової санітарної зони навколо станції шляхом виселення існуючих населених пунктів із прийнятними витратами.
Споживача, більшого за місто Київ, годі й шукати; поруч протікає друга за величиною притока Дніпра Прип’ять, геологічна основа станції достатньо надійна, поруч - залізниця Чернігів - Овруч. Власне, всі ці фактори були враховані ще з 40 років тому при плануванні розміщення там ЧАЕС. Але все ж, найголовніше. Барабанний дріб.
Навколо потенційної станції вже існує “санітарна зона”. Причому радіусом не три, а тридцять кілометрів.
Власне, це і є той чарівний ключик, який дозволить погодитися на таке навіть найзапеклішим “зеленим”, згадка про АЕС в яких викликає анафілактичний шок: навіть якщо станція вибухне як її історична попередниця, вже навряд стане гірше.
Втім, вона не вибухне.
Хоч багато людей можуть зі мною не погодитися, снаряд двічі в одну вирву не влучає; Україна, повторюся, єдина країна, на території якої сталася ядерна катастрофа континентального масштабу. І хоч Білорусі дісталося не менше, білорусів це мало чому навчило: в ході будівництва своєї, Білоруської АЕС в Островці, вони примудрилися “коцнути” два корпуси реактора, призначених для неї.
Українські атомники ж, собаку з’ївши на довгострокових заходах з ліквідації аварії на ЧАЕС, по-1, мають високий рівень прискіпливості і обережності в своїй царині, по-2, в труні виділи ще одну таку аварію, в силу чого нова станція може бути лишень “дивись пункт 1”.
[На цьому місці мушу уточнити, що чотири нинішніх АЕС також цілком безпечні.]
Річ в тім, що на Чорнобильській АЕС використовувався особливий для теренів України реактор.
РБМК (Реактор Большой Мощности Канальный) - пекельне дітище радянського Мінсередмашу, продукт еволюції реакторів для виробництва збройного плутонію; по суті - циліндр графіту з десяток метрів завширшки із трубками для палива, зовнішніми межами якого є безпосередньо стіни приміщення. Реактор, звісно, герметичний (і наповнений сумішшю азоту і гелію - інакше графіт, яким він начинений, згорів би від високих температур), але нестійкий до різких змін тиску або температури всередині (що й сталося на ЧАЕС 26 квітня 1986 року - по суті, паровий вибух). Так званий “безкорпусний реактор” - і, до речі, експлуатація таких в енергетиці в ЄС нині заборонена.
Також РБМК - одноконтурний реактор: вода, що використовується в якості теплоносія, пройшовши через реактор і закипівши, безпосередньо потрапляє в турбіни генераторів у вигляді пари, що з часом робить турбінні установки радіоактивними і ускладнює їхній подальший вивід з експлуатації.
На інших чотирьох АЕС України використовується інший тип реакторів.
ВВЕР (Водо-Водяной Энергетический Реактор) - тип реакторів, що були розроблені в СРСР цілеспрямовано як промислові енергетичні реактори, а не шляхом обробки військових реакторів напильником. ВВЕР значно компактніший за РБМК (його корпус, хоч і з певними пересторогами, можна перевезти залізницею), внаслідок чого компактнішою є і сама атомна станція.
Порівняйте самі: скільки місця займають шість реакторів ВВЕР в Енергодарі та мали б займати 6 реакторів РБМК в Чорнобилі.
Реактор значно стійкіший до змін внутрішнього тиску, і, маючи корпус зі сталі кількадесят сантиметрів завтовшки, він фізично не може вибухнути і розкидати свій вміст навколо, як четвертий реактор ЧАЕС. Також ВВЕР - двоконтурний реактор.
Вода, що прокачується через реактор, потрапляє не в турбіни, а в теплообмінник - де віддає своє тепло теплоносію другого контуру (до речі, це також вода - на те він і “Водо-Водяной”). І лише вода другого контуру, що ніяк не змішувалася з водою з реактора, потрапляє у вигляді пари в турбіни генераторів.
Після скінчення експлуатації їх, що не вступали в контакт із радіоактивністю, можна спокійно розпиляти на брухт.
Реактори мають й інші відмінності, але для подальшого розгортання теми статті цього досить.
Ніхто не буде знущатися з реактора, що провалився у йодну яму.
Ніхто не розташовуватиме резервні дизельні генератори станції у потенційно затоплюваній зоні.
Інші причин великих атомних катастроф, гадаю, також врахують. Якщо візьмуться за цю справу, звісно. Окей, ближче до справи.
Звісно, мова не йде і не може йти про використання існуючих споруд АЕС.
Старі блоки станції банально забруднені радіонуклідами, перебудовувати їх, розміщуючи нове обладнання, доволі складно. Тим більше, вони конструктивно розраховані на реактор типу РБМК (див. спойлери вище). Стандартні нині для нових АЕС світу, корпусні реактори, як я вже казав, значно компактніші. Тому від старої станції варто використати хіба відкритий розподільчий пристрій (ОРУ) і лінії електропередачі - існуючі й досі, вони розраховані на прийом енергії навіть не від чотирьох, як було на ЧАЕС, а від шести блоків.
Цьому можна здивуватися: адже на ЧАЕС було лише 4 блоки?
Так, на момент аварії.
На той же момент будувалося ще два блоки, окремо від звичного всім майданчика станції - третя черга ЧАЕС.
Недобудована бетонна громада на задньому плані, за трубою станції, мала стати 5 і 6 реакторами ЧАЕС.
Розташування цих двох блоків доволі вигідне: розташовані на південний схід від четвертого реактора, вони опинилися поза основним радіоактивним шлейфом з жерла реактора. Забруднення їхнього майданчика порівняно із основним блоком споруд ЧАЕС невелике; якщо біля станції туристів наполегливо просять ходити лише асфальтованими доріжками (весь асфальт - післяававрійний; у траві легко можна нахапатися радіоактивних часток на взуття), то біля недобудованих 5-6 блоків екскурсії можуть пройтися і “газоном”.
Щоправда, конструкція недобудованих блоків так само розрахована на реактор РБМК. Споруджені на момент аварії конструкції хоч трохи, але все ж забруднені радіонуклідами, тому від третьої черги нам знадобиться лише землевідвід - абандон піде під бульдозер.
Точно так само в ковші бульдозерів і грейдерів відправиться земля з майданчика - шар завтовшки в пару метрів доведеться зняти і замінити чистою землею для радіаційної безпеки будівельників.
Наступним клопотом щодо будівництва станції буде забезпечення її водою.
Річ в тім, що з 2016 року ставок-охолоджувач ЧАЕС перестали поповнювати водою, і зараз він майже висох. Для забезпечення станції водою можна буде спорудити канал до ріки Прип’ять, але забрати багато води із її течії не є можливим.
Тому нова атомна станція буде першою в Україні, яка для вирішення питання охолодження води для своїх потреб скористається градирнями у якості основного рішення.
Власне, дві градирні (одна з них - на останньому фото) і мали обслуговувати третю чергу ЧАЕС, і нині стоять недобудованими; їхні конструкції є аварійними, їх так само доведеться знести і будувати нові - але сама ідея дозволить не будувати новий ставок-охолоджувач.
Задля зручної логістики будівництва нової станції можна відновити і використати закинуту нині частину залізниці Чернігів - Овруч, що й без того буде здійснено в 2019-2020 роках.
Ця ж залізниця може бути використана для доставки працівників станції, які можуть жити в місті-супутнику попередньої АЕС - Славутичі.
Будівництво станції може обурити білоруських сусідів, мовляв, атомна станція в Чорнобилі за 12 кілометрів до нашої землі - білоруські журналісти легко можуть вигадати кріпіпасту на цю тему. Заспокоїти їх можна, нагадавши їм через дипломатичні канали, що їхня споруджувана АЕС в Островці знаходиться на приблизно такій же віддалі від литовського кордону, за якихось 50 кілометрів від Вільнюсу.
Литовці обурюються будівництву станції так само - тим більше, вони теж в курсі про два інциденти із “впущеними” корпусами реактора. Можна досягти тут певного компромісу.
На цьому список пунктів, до яких може додуматися ламер в цій галузі, скінчується. Спеціалісти напевне знайдуть ще багато пунктів, які варто буде вирішити для будівництва нової АЕС в ЧЗВ, але, гадаю, вони ж легко знайдуть шляхи їхнього вирішення, якщо це знадобиться. Я, як і завжди, лише пропоную ідею.
Зазвичай, атомні станції в Україні називалися за регіоном, в якому вони розташовані.
Це породило казус Хмельницької АЕС, яка значно ближча до міста Рівне, аніж Рівненська, і в свою чергу місто Рівне значно ближче до неї, аніж Хмельницький, менше з тим. Винятків тут було лише два: Південноукраїнська (а не Миколаївська) АЕС та Чорнобильська. Нова атомна станція на місці Чорнобильської могла б спокійно називатися Чорнобильською-2, якби не злий рок тридцятирічної давнини.
АЕС Чорнобиль-2.
Ні, це дійсно звучить екстремально моторошно.
Ну рілі. Давайте скористаємося звичкою решти країни. З поваги до попередньої атомної станції, що, незважаючи на аварію, пропрацювала зо двадцять п’ять років, нову станцію можна назвати Новокиївською АЕС. Такий натяк не змусить чиєсь чутливе серце йокнути.
Мабуть, на цьому все. Наостанок хочу сказати лише одне.
Як людина, що вперше це запропонувала, я теж, у разі чого, готовий постояти на даху нового реактора під час його запуску.
Не страждаю на атомофобію. Взагалі =)