Бухенвальд у краплях смерті (ч.1)
Вступне слово від мене. Навіть людям, котрі не займаються історією нацистської Німеччини, слово концтабір створює образи й картинки смерті мільйонів людей. Бухенвальд - серед найвідоміших, прославився своїми жахіттями, хоча й не був місцем знищення, як, приміром, Освенцім (Аушвіц). Бухенвальд убивав голодом й холодом, недарма в наш час про надто худощаву людину кажуть: «як в’язень Бухенвальда». Це відомо всім. А що насправді там є, я спробую нині розповісти, оживляючи сценки з минулого.
Таке відоме слово, стільки життів за ним ховається... Я розумію, що в декого це викличе тільки паралелі з буханням («влаштували на тому весіллі бухенвальд»), одначе місцина була названа так через велику кількість букового лісу (die Buche - бук). І зараз сиротливо шумлять дерева, відспівуючи тих, кого вже давно нема й не буде...
Кожного дня до пам’ятного місця навідуються люди (у магазині можна за 2,50 євро взяти на прокат аудіогід). Для декого з них Бухенвальд - це могила родичів, для інших - так і не забутий жах молодості. Для третіх - це історія, яку розказують в школі, така собі шкільна екскурсія. Але для всіх них Бухенвальд - не мертва земля з позначками місць бараків, а пам’ять. У кожному клапті землі, у кожному атомі повітря, яке насичує це місце. Можливо, ще 50 років це місце буде відвідуватися, поки ще живі колишні в’язні або родичі загиблих. Може бути навіть так, що тут побудують новий район Ваймара.
Тільки б історія не повторилася ще раз. Nie wieder!!! Ніколи більше!!!
У своєю фотозвіті я намагатимуся максимально передати усі «яскраві й цікаві» моменти того місця. Архівні фото, які я перефотографував з плакатів, допоможуть перенестися в жорстокі часи лихоліть. Текстові матеріали та цитати зі спогадів - мій переклад з німецької.
Наперед скажу, що від Бухенвальда залишилися трохи інші відчуття, ніж після Дахау. Менш жахливі, але все одно інші. Може, це континуум вражень, може, відсутність фотографій біля кожного об’єкта. Зрештою, там все можна відчути й без того. Я відчув і буду відчувати. Аура та енергетика усюди різна.
Я не рекомендую читати ці матеріали людям зі слабкою психікою, а також тим, які неадекватно сприймають розповіді про медичні експерименти та знущання сс-івців на людьми.
Історія від мене. У безпосередній близькості від міста класиків - Ваймара, розташовано концентраційний табір Бухенвальд (KZ Buchenwald). Рішення про його спорудження було прийнято і почало реалізовуватися в життя в 1937 році. Перші в’язні повинні були корчувати ліс та за кресленнями споруджувати бараки й будівлі на горі Еттельсберґ. Поруч з концтабором для утримання в’язнів до 1941 року виник сучасний гарнізон військ СС для навчання підрозділів «Мертва голова». Цей концтабір було спорудження для політичних противників нацистського режиму, злочинців, «асоціальних елементів», євреїв, циган, свідків Єгови та гомосексуалістів. Коли почалася Друга світова війна, сюди почали привозити ув’язнених і з інших країн. До моменту визволення 95% полонених були не громадянами Німеччини. У квітні 1945 року Третя дивізія американської армії принесла визволення в’язням Бухенвальду. З 1937 по 1945 рік в таборі побувало понад 250 тисяч чоловік, з них 56 тисяч загинуло.
Різні зони табору були відділені один від одного парканом та шлагбаумами. Паркан, який оточував концтабір, був практично непроникним кордоном назовні, день і ніч під струмом високої напруги. У випадку виходу з ладу електромережі напруга підтримувалася аварійними електрогенератором.
Архітектурне рішення табору відображало світогляд та уявлення СС про ворогів. Для ессесівців та їх сімей терор відносно інших був складовою частиною їх розуміння про нормальне. Ідилія села есесівського начальства та зоологічний сад знаходилися поруч з крематорієм як дещо само собою зрозуміле.
Напис на вхідних воротах »Jedem das Seine« (кожному своє). Малося на увазі наступне - »Jedem was er verdient« (Кожному по вчинках його). Дивно, але напис можна було прочитати тільки опинившись на території табору. Отже, він не був призначений для новоприбулих.
Jedem das Seine.
Дорога крові.
Вузька лісова дорога, яка віками проходила по горі Еттельсберґ, слугувала спочатку під’їздом до концентраційного табору. Влітку 1938 року почалося її перетворення в бетонну дорогу шириною 8 метрів. За проектування та будівництво відповідала дорожно-будівельна бригада «Циндт» з міста Готи. Під її керівництвом працювало до 200 в’язнів. Сотні робітників-арештантів (в основному євреї) таскали з сусідньої каменоломні камені для основи дороги. Будівництво під’їзного шляху, яке забрало багато людських життів, завершилося в листопаді 1939 року. Уже в той час її називали «дорогою крові».
Дорога крові.
Залізниця до табору.
Навесні 1943 року впродовж трьох місяців руками в’язнів було вибудовано 10 км залізничного полотна від Ваймар-Шьондорф до табору. Слугувала ця штрека передовсім для поставок матеріалів на збройний завод при таборі.
Із 1944 року знайшлося їй ще й інше застосування - у фуражних вагонах почали доставляти сюди сотні тисяч арештантів. Через усю Європу їхали ці вагони, щоб привезти сюди неблагонадійних. Також з бухенвальдського табору їхали вагони в Освенцім з людьми, яких потрібно було там знищити. Багато в’язнів по прибутті виявлялися мертвими.
Платформа.
Рейки.
Адміністрація та комендатура.
Адміністрація була оснащена сучасним приладдям. Друкарські машинки, телефони, радіостанції, реєстри і картки з картотеки були бюрократичними інструментами СС. Вони забезпечували їм практично повну владу над людьми, які переступали поріг Бухенвалюду.
Щоденна робота виконувалася п’ятьма відділами, які підпорядковувалися коменданту табору. Штаб комендатури складався з кількох сотень есесівців. Це було тісно зав’язані товариства, корупція та терор, які приводилися в рух бюрократичною рутиною. Дрібні адміністративні функції есесівці перепоручали в’язням. Це так звані «в’язні з функціями», які були проміжною ланкою між СС та іншими арештантами.
Кожен окремий ув’язнений був безправним перед цією бюрократичною машиною. Він перетворювався в абстрактний номер, доля якого вирішувалася за письмовий столом есесівців. Його майно знаходилося (краще сказати - зберігалося) на речовому складі (нині там музей).
Брама табору. Вхід.
Печатки табору зі слідами відбитків.
Телефонний апарат.
Арештантська («бункер») побудована в 1937 році.
Табірна в’язниця, називана також бункером, була найстрашнішим місцем катувань Бухенвальду. Починаючи з лютого 1938 року, в її камери арештанти поміщалися деколи на цілий місяць. Для багатьох ці муки закінчувалися смертю. У камері №1 в’язні проводили останні години перед стратою в крематорії.
У бункері був довгий коридор.
І безліч камер.
Сральники для сс-івців та в’язнів.
Умивальники теж. Хоча і так не пускали митися.
Надзирачі СС.
Два есесівця ділили обов’язки по нагляду за карцером і мали тут необмежену владу. Вони допитували в’язнів за дорученням політичного відділу (гестапо) і коменданта табору, приводили в дію тілесні покарання на місці шикування чи мордували ув’язнених за власною ініціативою. Начальниками карцера були уславлені вбивці-садисти Мартін Зоммер та Густав Хайгель.
Знаряддя тортур.
Огорожа табору.
Табір був оточений парканом з колючого дроту під напругою 380 вольт. Вийти за його межі можна було тільки через троє воріт, 23 сторожеві башти були зв’язані цією огорожею в одну смертоносну систему охорони табору. Від випадкових доторкань з електричним проводом охоронців СС рятував інтервальний дротяний трос.
Нині ми можемо побачити реконструйовану частину огорожі з використанням оригінальних опорних елементів.
Огорожа.
Перед колючим дротом ще частина загород.
Лампи.
Одна зі сторожових веж.
Маршрут вартових.
Трьохкілометрова асфальтова дорога слугувала вартовим для охорони концтабору. Коли есесівці покидали табір на ніч, вартові патрулювали між 22 сторожовими баштами (збереглися тільки 2), які стояли вздовж цієї дороги з інтервалом в сто метрів. Вранці, перед виходом колон через табірні ворота, ця караульна охорона розгорталася в великий ланцюг вартових постів. Ніколи жодному з арештантів не вдавалося вирватися за межі кільця, яке складалося з нейтральної зони, колючого дроту під струмом та ланцюга вартових. Усі спроби втечі присікалися кулею з автомата.
Дорога вартових.
Дезинфекційні камери.
По прибутті до табору арештантів роздягали, мили, стригли, видавали смугасту табірну одіж. Усі речі новоприбулих в’язнів, як-то цінні речі, одяг, чумойдани, скидалися у вагончик і запускалися в цикл дезинфекції синильною кислотою (ціаніди!) та проходили дегазацію. З огляду на неймовірну токсичність процесу ці камери знаходилися виключно зовні з дерев’яним дахом. Проводили ці процедури, зрозуміло, самі арештанти.
Усі камери на сьогодні закриті.
Прийом в’язнів.
Будівля каптьорки, де зберігалися речі ув’язнених. Зараз тут на два поверхи музей (безкоштовно). Справа дрібний будиночок - це дезинфекткамери.
Крематорій.
Будівлю й печі було вибудовано в 1940-42 роках в’язнями. Кажуть, не копай яму, сам потрапиш. Крематорій будували з примусу, і для себе ж. Це жахливо.
Необхідність у побудові виникла в 1940 році, коли число мертвих зростало в незміримих масштабах, а тіла потрібно кудись дівати. Печі розробила (чуєте?!) і встановила ерфуртська фірма «Топф і сини». У підвальному морзі було повішано близько 1100 чоловік. Там вішали - і одразу на спалення.
Біля крематорію висить табличка, яка прохає зберігати тишу в місці нещадного винищення людей.
Будівля крематорію.
Самі знаєте, для чого та труба.
Печі збереглися.
До кожної з них прокладені рейки для вагонетки. Унизу - ляда для вигрібання попелу.
Дверцята добротні, щоб витримали жар.
Гора трупів біля стін крематорію. 1945 рік.
Морг.
Тіла привозили сюди на машинах, підводах, притаскували на носилках і скидали в підвал крематорію або підсобне приміщення. Звідти на ліфті їх піднімали на перший поверх, в зал з печами - і спалювали. Попіл спочатку звалювали без розбору в одну загальну купу і розвіювали на полях, пізніше його стали складати в металічні банки, хоча й теж без розбору. До 1942 року на вимогу родичів урни могли бути доставлені на відповідні кладовища. Пізніше урни видавалися небагатьом. Попіл просто висипали десь у лісі.
Під час реставрації 1997 року в маленькому важкодоступному приміщенні виявили 700 урн з попелом. Залишки захоронили на цвинтарі біля Меморіального пам’ятника.
Ліфт для трупів.
Урни. Колись були з попелом.
Патолого-анатомічне відділення.
Розтин трупів проводили ще до впровадження в життя крематорію. А спорудивши останній, окреме приміщення відвели під патанатомку. Формально ці розтини проводилися для протоколу виявлення причини смерті. Насправді - для приховання істинних її причин. З 1940 року в мертвих почали виламувати золоті зубні протези. Невдовзі після цього почалося виготовлення різних виробів з людської шкіри, а також засушених до розміру в кулак людських голів. Серед есесівців ці голови користувалися великою популярністю як сувеніри. Головною задачею патолого-анатомічного відділення було виготовлення з трупів анатомічних препаратів та скелетів для анатомічних колекцій.
Інструменти.
Вам пояснювати, чи самі знаєте, для чого цей стіл?
Життя в бараках.
Указане місце розміщення було для в’язня місцем його сутужного існування. Бути в’язнем означало бути насильно вирваним зі свого попереднього життя. Здатність пристосуватися до табірної дійсності була запорукою виживання.
Спільнота ув’язнених мала ієрархічний поділ залежно від причин арешту. Від положення в групі залежали житлові умови в бараках та робота. Старости табору відповідали за підтримання порядку в КZ, днювальні старости блоків - за розміщенням в’язнів, капо і старші робочі - за робочі команди. Арештанти, які були вхожі до адміністрації табору, мали можливість впливати на долі в’язнів табору.
Після підйому в четвертій ранку в’язні, оголені по пояс, йшли до умивальника, де стіною обступали водопровід. Милися без мила й рушників. Практично всі в’язні страждали діареєю (понос) і часто випорожнювалися прямісінько в бараках.
Вулиці табору не були вимощені. Багато арештантів, обуті в дерев’яні черевики, отримували травми. Одній з вулиць присвоїли ім’я «Бульвар інвалідів», бо її східний кінець упирався в інвалідний блок.
Від бараків лишилися тільки наведені межі. Й стовпчики.
Тут перебували радянські арештанти.
Таємне фото одного з арештантів. Звідки вони брали камеру й плівку, от що дивно? Адже їх догола роздягали і все відбирали.
Власноручно виготовлені в’язнями гребінці.
Ваги.
Покарання.
Покаранням була вже сама робота. Для неї характерні - неймовірна, непосильна тяжкість і... беззмістовність. Робота була побудована таким чином, щоб вимучувати людей. Особливо важкою вважалося працювати в каменоломнях, де доводилося тягати важкі камені.
Стовп і тачка - засоби праці й водночас покарання. Реконструйовано.
Система покарань була в загальному уніфікованою - у всіх таборах приблизно однакова, що не шкодило вигадувати свої власні оригінальні способи знущань. Декілька місяців в концтаборі діяв так званий «чорний карцер». Один з в’язнів розповідає про це.
Зі спогадів Отто Лайшнігта.
"...Jeder Loch oder Spalte wurde zuklebt...".
Кожну дірочку або тріщину заклеювали папером, щоб не пробивалося світло. Оскільки опалення не було, на стінах збиралася волога. На долівці були калюжі. У темноті я навпомацки дістався до води і сів на мокре, щоб дещо погамувати нестерпний біль...
Умиватися давали раз у три дні... Приміщення було абсолютно порожнім, тільки в куті знаходилися дві параші. Туди ми теж пробиралися навмання. Із-за фекалій сморід стояв просто неймовірний. Спали ми покотом, підклавши під голову черевики або шапку. Притискалися одне до одного, щоб остаточно не замерзнути, поворухнутися було неможливо. Приблизно дві-три години люди витримували таке лежання. Потім доводилося вставати і ходити по колу, щоб хоча б трішки зігрітися. Коли людина падала, її відтягували у кут. Якщо чоловік непорушно лежав дві доби, есесівці викидали його на вулицю, у більшості випадків він був мертвим. Так йшли дні й тижні, мертвих і напівмертвих виносили. Про строк покарання ніхто не знав. Я пробув у «чорному бункері» 50 днів і ночей. Мої сили практично на нулі...
Безкінечні вистоювання на аппельпляці - теж забава часта. Нерідко вони закінчувалися смертельними випадками. Бували такі дні, коли в’язнів виганяли цілком голими на муштру. Часто людей пристрілювали за «спробу втечі»: спочатку дубасили, а потім штовхали у напрямку колючого дроту і розстрілювали в упор.
Деколи табір залишали без їжі на кілька днів, за «серйозні» злочини (неправильно застелені нари, куріння, байдикування) назначалися тілесні покарання. На аппельпляці виголошувався список (звісно, за номерами - в концтаборі людина втрачала ім’я-прізвище) тих, кому судилося бути побитим. Якщо діло обмежувалося 25 ударами, їх наносили в один прийом. Деколи присуджували до 50, 75 чи навіть до 100 ударів - така екзекуція розтягувалася на кілька днів. Карали в одязі або знімаючи штани. Людину, яку потрібно було віддубасити, прив’язували ременями до так званої «кобили», голову закутували ганчір’ями, щоб приглушити крики. Часто на всю гучність вмикали радіо. Після покарання кати вимагали, щоб побиті, яких стягнули з «кобили», зробили від 50 до 150 присідань, щоб «укріпити м’язи».
Муштрова площа (аппельпляц).
Гомосексуалісти в таборі.
Щоб швидко відрізняти ув’язнених, була придумала система нацистської класифікації. На одязі робили нашивки: жовтого кольору - для євреїв, зеленого - для простих правопорушників, чорного - для католиків, рожевого - для гомосексуалістів. З останнім нацисти були особливо жорстокі.
Гомосексуалісти були першими кандидатами для жахітливих медичних експериментів. Лікар Карл Ваернета намагався за допомогою операцій перетворити геїв у гетеросексуалів. Нацисти були зацікавлені в цих дослідах, постійно розширяли програми для експериментів. Наслідком ставали хвороби, втрати кінцівок, навіть смерті. Ніякого наукового результату добитися не вдалося.
Персональна картка арештанта. Не гея.
Цигани.
Серед перших в’язнів концентраційного табору були цигани (з племен синті й рома). Сотні з них були привезені після перших масових арештів у червні 1938 року. Багато не витримувало щоденної муштри та примусової праці. Нерідко їх публічно лупцювали групами. За підрахунком навесні 1939 року в таборі нараховувалося понад 100 циган.
Після початку війни в 1939 році до табору потрапило ще 600 бурґенландських циган. Кожен третій з них не пережив лютої зими 1939-40 року. Есесівці затравлювали їх до смерті на каменоломнях або знищували смертельними інфекціями. Перед ліквідацією циганського табору в Освенцімі в 1941 році до Бухенвальду знову привезли понад 2000 циган, серед яких було немало підлітків.
На згадку про загиблих встановлено пам’ятні стовпчики на місці одного з бараків.
Пам’ятний знак iз позначеннями концтаборів.
Залиш камінь на пам’ять про убитих синті й рома.
З технічних причин неможливо вмістити увесь зібраний мною матеріал в один звіт, тому доводиться його розбивати на два.
Продовження розповіді про концтабір Бухенвальд.
Цьому не повинно бути забуття!