Кобурґ
Про Кобурґ (Coburg) можна почитати багато де. Більшість турсайтів вказують, що місто лежить на шляху «Дороги замків», хоча Королівський Шлях аж ніяк не проходить цією місциною. Північ Баварії хоч і має залізницю, проте ох як довго туди добиратися. Усі путівники по ФРН рекламують цей пристанок із замкової точки зору. Саме це провокує високу відвідуваність і знаність серед туристів та збочених на замки мандрівників. Окрім оборонної споруди, можна ще ось так не вагаючись назвати добре збережену стару частину міста з її будівлями, пам’ятками та історичними ансамблями. Але оскільки все історично крутилося навколо замку, то й оповідь хотілося б вести в такому ракурсі. Хотілося б, якщо б… якщо б я побував усередині. Коли ж я був уже під вхідною брамою, фортифіканта закрили згідно графіку роботи.
А місто, місто було з проливним дощем під стінами ратуші. А потім засвітило сонце.
У фотеці свої справи, часові.
Уперше Кобурґ згадується у дарчій грамоті доньці імператора Отто ІІ польській королеві Риксі, яка передала ці землі в 1056 році своєму брату Герману. Як і решта римських колоній цих місць ( Ауґсбурґ, Кемптен, Меммінґен), тут раніше існувало прамісто Труфалістат (Trufalistat). Але це справа археологів - влаштовувати показні змагання про вік міст та містечок. Поки що пальму першості тримає Трір як найстаріший представник німецького градобудування. Це на мій скромний погляд :)
Місцями дощить.
У 1225 році починають зводити фортецю. Ясно навіть болгарському перцю, що сучасний вид фортеці диктований неодноразовими перебудовами. Про праобраз судити важкувато, але реальні обриси вказують на певний войовничий характер, а зубці стін здаються короною, піднятою над дахами й верандами міста.
У 1353 році маркграф Фрідріх Мейсенський Суворий переносить до Кобурґа свою резиденцію. По тому його предок отримує титул курфюрста, що перетворює Кобурґ на головне місто Франконії.
Варто написати, що понад 600 років (практично до ХІХ століття) цими землями володів рід Веттінів (Wettin), який не мечем і вогнем, а подружньою офензивою поширив свої гени практично в усі династії Європи (Мехіко та Росія також у списку).
У 1530 році у фортеці перебував Мартін Лютер. Переховуючись від церкви та не маючи допуску до ауґсбурзького рейхстагу, він дистанційно вів переговори через посередника, перекладав Біблію на німецьку мову та займався іншими, треба вірити, вкрай важливими справами. Головнокомандувач Реформації стартанув саме з Кобурґа, який на той час був переділений згідно лейпцігського договору.
Під час тридцятилітньої війни фортеця Кобурґа не скорилася імперському полководцю Альбрехту фон Валленштайну та його багаточисленній армії. Їм на спротив вийшло лише 800 захисників, якщо такими можна назвати калік та втікачів, які переховувалися в той час у фортеці.
Імперські війська не змогли досягти своєї мети і взяти замок. Тоді на зміну військовим діям прийшли хитрощі та інтриги. Здається, це в більшості замків було так: де не допомагали м’язи, йшли у дію мізки. Внесені протиріччя та розбрат роз’єднали оборонців, і двері фортеці відчинилися.
Це були непоодинокі випадки, коли фортецю брали наскоком то війська Валленштайна, то сусіди, які бажали долучити ці землі до своїх володінь. Звична справа для розділеної Германії.
Після припинення 30-літнього побоїща фортецю суттєво посилили та добудували: як-не-як там довгий час постійно проживали кобурзькі герцоги. Але зі зміною тактики та стратегії військової боротьби, з появою потужної артилерії замок поступово втрачав своє бойове значення. У 1802 році більшість фортечних гармат було продано до Нюрнберґа на переплавку. А в недовгому часі замок перетворили на в’язницю. Тим паче, там вже ніхто не мешкав, бо курфюрсти з’їхали до палацу.
Зараз у фортеці фунциклює музей (працює до 17:00), який уміщує картини, зброярню, скульптури, меблі, гобелени, порцеляну, скло, столове срібло, годинники, монети, автографи, карети та лижі. Як самі зрозуміли, це дані з путівника. Моїм очам ці експонати не були представлені :(
На гербі міста з 1430 року красується (найперше його можна побачити на каналізаційних люках) покровитель Кобурґа - святий Маурицій. За легендою, він був римським легіонером, який прийняв християнство. За такий крок його покарали на смерть, а потім вже отці церкви визнали мучеником. Враховуючи, що Маурицій походив із Африки, то на гербі йому доводиться бути типовим негром - чорношкірим і кучерявим. За часів Третього Рейху негра прогнали, вліпивши туди свастику й меч. Як легко переконатися нині, Мауріцій знову потішно сміється з герба.
На люці теж чорношкірий мавр.
Моріцкірхе (Morizkirche) мала бути за всіма ознаками готичним храмом, якщо б її завершили вчасно. А то почали будувати одне, перебудовували, під кінець ХVІ століття завершили. Дві неоднакові вежі якраз підтверджують те, що не на все вистачало грошей. У 17… роках почали спрощувати громіздку будівлю до барокового вигляду. На головному порталі зліва знаходиться Діва Марія та св. Барбара, справа - Адам та Єва під прикриттям фігових листів.
Вид максимально здалеку.
Неоднакові вежі.
Райські вигнанці.
У діапазоні років 1586-1633 Кобурґ вперше став резиденцією та столицею самостійного герцогства Саксонія-Кобурґ. Із цим почесним титулом, під знаменом якого стояв герцог Йоганн Казимир, пов’язане виникнення більшості ренесансних споруд міста, які можна побачити й нині.
Гімназія Казіміріанус фондована тим самим герцогом Йоганном Казимиром.
Інші споруди не менш гарні.
Навколо старого міста збереглися подекуди міські мури (мною не виявлено), які вряди-годи ознаменовуються трьома воротами (раніше було чотири) ХІІІ століття: Юдейськими, Кетчен та Шпитальними.
Шпитальні ворота.
Юдейські ворота.
Кетчен.
І просто якісь ворота.
Палац Еренбурґ (Schloss Ehrenburg) - точно можна побачити, якщо не заважає музичний фестиваль на його території.
Палац збудували на місці колишнього францисканського монастиря в 1543 році, потім перебудовували в трьох ризалітну споруду. Після пожежі 1690 року суттєво розширили та надали рис бароко, у західне крило інтегрували церковцю. У ХІХ столітті вирішили додати романтично-неоготичного вигляду. Вийшов такий собі салатик з різних складників. Споглядаючи крізь сітку, нагадало Воронцовський палац в Алупці.
Усередині існує кілька вартих уваги залів: Велетенський, Тронний, Білий та Червона кімната.
Палац на фоні музиколюбів.
На марктпляці Кобурґа споруди дивним чином візуально переплутані. Тому що гарний будинок мав би бути ратушею, а насправді - все якось навпаки.
Штадтхаус (Stadthaus) налічує понад 4 століття і має вкрай оку милий пізньоренесансний фасад. Три дахівки, еркери і аркада внизу, де добре перечікувати дощ. А поряд стояв тоді возик (внизу зліва, білясий), в якому пекли запашні кобурзькі сосиски за 1,50 євро.
Штадтхаус.
Ратуша взагалі якась ніяка, безлика і незрозуміла. Що ж, таке бувало на моєму досвіді ратушозборів. Можливо, я просто не роздивився її з-поміж сіток будівельних. Приблизний вік більшості будівель марктпляцу - кінець ХVІ століття. Ратуша - тому не виключення. Раніше там навіть майоріла дворова башта, від якої залишилася тільки цибулинка. На еркері возсідає святий Маурицій. Кажуть, наче внутрішній зал прикрашений різним дубом, а вся будівля належить Шпаркасі (Ощадбанку)
Ратуша.
Придворна аптека.
Принц Альберт і веселка.
Періоди столиці-нестолиці чергувалися у Кобурґу з заздрісною періодичністю. Герцоги тікали в Заафельд, Готу, відпочивали та провадили важливі наради в Тюрінгії, потім знову кидали гроші на відбудову кобурзької резиденції. У 1735 році резиденція була на три герцогства: Саксонське, Кобурзьке, Заафельдське, у 1826 Заафельд відвалився нафіґ, приєдналася Гота. До речі, про Готу: там, окрім гарної ратуші та марктпляц, нічого цікавого немає. Навіть на вокзалі нема жодного крісла для спочинку втомленого мандрівника. Як згадаю, аж дріж пробирає.
На початку ХІХ століття герцог Ернст І перепланував палац-резиденцію. Площа навколо отримала споруду придворного театру, розбили придворний парк, запустили фазанів.
Театр 1837-40 років, типовий класицизм.
Церква св. Августина.
Органіст працює, на Заратустру не зважає.
Зерносховище (здається).
Важливим у розвитку міста став 1858 рік, коли було під’єднано металічні рейки залізниці. Окрім зерна, вугілля, лісу, послугами Дойче Бану (німецька залізниця) в наступні 60 років скористалися імператори, царі, королі та князі, щоб дістатися до Кобурґа. Ліберальний герцог Ернст ІІ перетворив місто в 1860 році на центр німецького національного руху.
Вокзал.
У 1918 році втік звідтіль останній герцог Карл Едуард, монархія вмерла в судомах. Згідно результатів волевиявлення, 88% кобурців ветувало приєднання міста до Тюрінгії. Чим завинила ця земля мешканцям - не є мені ясним. Через два роки Кобурґ увійшов до вільної держави Баварія.
Знак.
Десь щось у центрі міста.
Шмат міста.
Місто пережило другу світову відносно добре, бо розруха торкнулася тільки частково окраїн міста; долю більшості німецьких міст, які впали під бомбами та снарядами, Кобурґ не повторив. Очевидно, що завдяки цьому вдалося зберегти унікальну архітектуру.
У квітні 1945 року до міста зайшла танкова дивізія США. Згідно розподілу зон впливу, ця територія ввійшла до складу американської окупації, що в подальшому привело до входження до складу новосформованої ФРН.
