чудовий Любек (ч.1)
У цього міста багато імен: «Місто семи башт», «Північні ворота», «Перлина цегляної готики», «Королева Ганзи». Не можу не погодитися із жодним із варіантів, усі вони якось мірою характеризують та описують це насправді розкішне місто. Цей притулок архітектурних розкошів потрібно шукати на півночі Німеччини, в землі Шлезвіґ-Гольдштайн, поблизу Балтійського моря. Якщо ви знайшли на карті Любек - це саме це місто.
Деякі зі шпилів. Як таке вже не почати любити?
Обличчя готичного міста Любека - своєрідне, яке важко сплутати з якимось іншим європейським. І це сказано без зайвого пафосу. Досить мало знайдеться місць, де готика відображена в цеглі, а не у вапняку, такому милому для французьких готичних зодчих. Для побудови храмів у цій прибалтійській землі використовували обпечену глину, будуючи з неї cобори, які не поступалися правом називатися готичними перед своїми столичними конкурентами. Судячи по тому, що є в Любеку, майстри добилися досить непоганих результатів. Найзнаменитішими спорудами міста є ратуша з різьбленим фасадом, шпиталь Святого Духа, собори Св. Петра, Св. Марії, Дом та деякі інші. Червона цегла та біла штукатурка надали спорудам дещо туманного вигляду, без зайвої пістрявості та з достатньою похмурістю (в готиці не можна було по-іншому. Для веселощів було бароко з рококо). Зараз важко віднайти в місті велику сучасну будівлю, яка б не відповідала вимогам червоного цеглобудування. Така позиція мерії та відділу збереження пам’яток неабияк радує туриста, тому що різноплановий вибух стилів тут побачити неможливо. Так само, як і неможливо розпорошити вражень на непотрібний арматурний чи склопакетний непотріб.
Цегляне обличчя. Як не полюбити таке?
Тепер я розумію, що всі прапорці, маркери, галочки, хрестики на картах для майбутніх подорожей можна сміливо зняти з Берліну, Гановеру, Гайдельбергу, Майнцу, Праги, Відня. Якщо навіть і не зняти, то точно на верх списку в першочергове виконання поставити Любек. І обмалювати червоним олівцем. Туди варто їхати, покинувши все і всіх. Як би провінційно не звучало це місто, на якому б дні рейтингів у турфірмах не стояло. От треба, і все. Так каже Заратустра (після відвідин вищеперелічених міст).
Гольштенські ворота. Любити - і все тут.
Любек заснував Адольф ІІ у 1143 році як місто-порт на Балтиці. Магдебурзьке право місто отримало досить швидко - в 1163 році. Деякий час Любек належав Данії, але після битви біля Борнхеведе 1227 визволився з-під датського ярма. Перемога відкрила ще одні двері - місту надано статус імперського міста.
Саме з Любека в ХІІІ столітті почалася німецька колонізація Балтійського берега. Завдяки вигідному географічному розташуванню місто зайнято провідні позиції в північногерманській, а потім і в усій північноєвропейській торгівлі.
У 1358 році верхівка Любека створила Ганзу (Ганзенський союз) - союз німецьких вільних міст Північної Європи для захисту торгівлі та купецтва від влади феодалів й піратів. Любек на той час був другим за величиною (після Кьольна) містом Півночі, основним перевалочним пунктом на торговельних шляхах між Балтикою та Північним морем і внутрішніми районами Європи. Ганзейські купці вкладали багато сил та коштів у розбудову міста, прикрашали свої церкви скарбами мистецтва і покривали їх шпилі позолотою, щоб підкреслити своє багатство. Після розвалу Ганзи Любек втратив свої політичні позиції на вплив.
Містом керували так, що під час воєн воно лишалося трохи в стороні. Під час тридцятилітньої дотримувалося нейтралітету, у семирічній - постраждало так мало, що можна вважати - лишилося неушкодженим.
У Любеку було підписано Любецький мир між представниками датського короля Кристіана IV та імперським полководцем А. Валленштайном. Після наполеонівських завойовницьких воєн Віденський конгрес в 1814-1815 присвоїв місту статус «вільного міста». Щось на зразок того, як нині носить Гамбург. Але нацисти у 1937 році вирішили інакше - включили перлину готики у склад Шлезвіга-Гольдштайна, навіть не зробивши столицею.
У воєнні роки (березень 42-го) Любек став найпершим німецьким великим містом, яке розбомбила англійська авіація. Історичне ядро просто було піддано нещадному знищенню. Про це можна довідатися з великої кількості інформщитів у багатьох церквах столиці Ганзи. Більше тисячі споруд було поруйновано, шпилі храмів уже не утворювали знаменитий силует, а місто заполонили емігранти-східняки.
Робочі руки почали старанно відновлювати стару, історичну й найбільш прибавливу частину розбомбленого альтштадту. Те, що бачимо нині - чудовий ансамбль практично первісного вигляду, такого, який був у середині XIV ст. Із 1000 пам’яток культури Любека майже 880 розміщуються в Старій частині. Безцінні зразки готики відновили у їх звичному вигляді - з неоштукатуреної цегли. Кожна споруда тремтіла, як ученик на екзамені - вердикт про знищення або реставрацію виносився на публічне голосування. Так, древні ворота Гольштентор чудом вціліли, отримавши на одне «так» більше при голосуванні, а от деяким - не щастило. ЮНЕСКО теж зацінило історичне ядро і внесло його в 1987 році в Список всесвітньої культурної спадщини (на щастя, але, на жаль, лише те, що відстояли і відновили).
Якщо подивитися на місто з висоти пташиного лету, виглядає наче велике яйце черепичного кольору, стінки якого омивають води ріки Траве, Вакеніц та їх каналів. Назви рік погано втримуються в голові, тому не будемо заморочуватися ними. Водна артерія утворює Любецьку бухту Балтійського моря. Подивитися зверху на це важкувато, хіба підкорити один зі шпилів собору. Заодно поглянути, може видно буде будинки, в яких жили два нобелівських лауреата - Томас Манн та Віллі Брандт (канцлер Зах. Німеччини).
Любецька гавань є найбільшою серед німецьких балтійських. Вона сполучає порт зі Скандинавією, Росією та балтійськими країнами. У ній пришвартовуються вантажні судна та пасажирські шхуни. Деякі складські приміщення порту навіть занесли в список пам’яток.
Любек розафішований, як відома столиця марципану. За легендою, жителі міста були у тривалій облозі. Запаси муки закінчилися, тоді спробували молоти мигдаль, щоб спекти хліб. Результат вийшов настільки чарівним, що цим вони займаються й донині.
Наприкінці першочастинної розповіді про столицю Ганзи хотілося б сказати ще про спокійний затишок міста. Тишина життя ховається між цегляними фасадами, губиться у маленьких двориках, вариться на кухнях, пахне кавою у кафе та свіжоспеченими рогаликами. Приїхати сюди на годину - це не поважати ні готику, ні ЮНЕСКО, ні себе зрештою. Ходити можна скрізь, заглядати звідусіль і всюди. Ось навскісна вуличка переходить в іншу, а ось тут - вхід до дворика, який є одним з десятків інших збережених.
Продовження розповіді, в якій ідеться про праматір цегляних храмів Прибалтики, чортика та шхуну в церкві. Це також вартує того, щоб дізнатися. Не годиться бути невігласом.
Металічні батьки карають металічного сина за незнання історії міста. Теж хочете?
