Остерфельдеркопф та стрибки на АльпІксі
Цей похід був скоріше ближчим знайомством з «горянам». Дозволю собі так позначити тих, хто ходить систематично в гори. Хоча краще вжити слово «горовики», яке теж звучатиме кострубато. Одним словом, виглядало це все на перший погляд якось так. Проте пригоди нас чекали попереду, щокроку і щогодини. Масив Веттерштайну так просто не хотів у цей день приймати непрошених гостей.
Варто сказати, що похід був некатегорійним. Нехай за тою існуючого 6-бальною шкалою він заледве дотягував до двієчки, але яким він був!
Усе почалося з благовісного прогнозу погоди з веселим сонцем протягом дня. У цьому не схибили: було, але якось раптово (abrupt!) з нами попрощалося. Мене цікавив ще один момент (пункт) того походу - Höllentalklamm. Проте на вокзалі, коли ми пересідали на цуґшпітцовий потяг, виявилося, що омріяний кламм закритий з невідомої біди. Товариші запевнили, що всяко годно бути, раптом проліземо через закриті двері. Настрій якось помітно знизився, хоча надія не сконала.
Початкові км були затяжними й немиловидними. Поодинокі люди були непевні в тому, чи є дорога транзитом через кламм. Далі з’явилися в лісі таблички, що мости в стані перебудови, ми - знову їх іґноруємо, йдемо лісовими стежками далі. Чорти ми лісові :)
Photo by Sasha.
Біля кламму, до якого з Людою добігли наввипередки вперед, сиділа підстаркувата пара, яка теж підтвердила - шляху вперед нема, треба в обхід. Чолов’яга, який подолав таку ненадійну перепону, - ланцюг, - пройшов лише 400 м і наткнувся на провалля. Безплатно, але коротко. Шкодую, що я взагалі не пройшов навіть цей мальовничий шматок, а повернувся з розвилки, де чекали друзі. Кламм, ось такий вже близький, знову перейшов до розряду бажаних до відвідин пунктів.
Стежки, підйоми, ліс, балачки, опале листя. Все, як і скрізь.
Врешті, якось трохи відірвалися від основного числа і пішли поволі наміченою дорогою, поки не досягли височенного мосту над виходом із кламму. От і все, що вдалося побачити - прикінцевий шматок грандіозного каньйоновидного провалля. Дякувати богу, цей міст не так просто поруйнувати, зате тренаж висоти - досить добрий (це ще нам знадобиться). Лише тут мені захотілося дістати з рюкзака фотоапарат і почати щось знимкувати.
Попереду була ріка, яку вже почав переходити наш авангард. Переходити - це дуже було б добре, а то ж - перестрибувати. З каменя на камінь, помалу, без поквапу, але впевнено. Вже після стрибка виглядало все дуже небезпечно, а в той ’мент якось не думалося. Двійко чи трійко роззулися і долали ріку в буквальному значенні ніжками. Власне, після цього місця зі знесеним мостом пейзаж почав ставати кращим, на правду, гірським. Збоку бігла ріка, її береги замикали стрімкі (надстрімкі) кручі. Далі десь ще ми долали ріку, але вкрай просто, то навіть не засмутися. Всю увагу перетягли на себе прибережні ландшафти. Починався підйом, довкола гори виростали теж, стежка звивалася змією вгору. Траплялися печери, відслонення з водопроникними пластами. Все було сонячно й усміхнено, поки...
Стежка вздовж берега з часом вивела нас до нездоланної перешкоди. Попереду був міст. Вірніше, він просто собі був, а от два береги він чомусь не з’єднував. Мало сказати, що це було просто не на руку (не на ноги нам), адже з грубого це значило - наш похід закінчиться от тут, без досягнення цілі й от так безмосто.
Довелося шукати більш полого берега й спуску вниз. Руки і ноги - все було задіяно, адже найменший незбалансований рух значив би зірватися в прірву, в клекочучий водний котлован. Оптимізмом просякнуті були погляди зверху - урвище було не таке страшне, так коли я споглянув спуск інших знизу, здавалося, без жертв цього разу не обійдеться. Та все склалося добре. Зате який серцеподібний котлован я побачив, які обточені рікою кам’яні котловани!
Наша звитяжна команда роздвоїлася: Ксенія вирішила, що пригод на цей раз удосталь і подалася з Йоганнесом вздовж ріки додому. Мабуть, у цій ситуації це було дуже вірне рішення, адже попереду вже було в кількадесят разів важче.
Найпаче через те, що почало моросити, потім - надокучливо пішла злива і це на підйомі, коли тіло розігріте калоріями, а ноги мокрі разом із коліньми. Дехто навіть озброєно парасолею пробував убачати в цій ситуації елементи гумору, та от небо, режисер тої драми, мав інше на думці.
Дорога петляла, мітки губилися, ми повертали, відставали, мокли і губили час. Далі пішли снігові язики, які стали справжнім покаранням: вони закрили стежку, ми втратили шлях, схил замело й годі було втямити, куди ж далі. Та одважні ko_tangens і Шрайбікус стрімголов шугнули вперед і, наче сміливі індіанці-слідопити, вишуковували дорогу. Їх перші сліди на вже давно не окріплому снігу ставали рятівними, особливо для моїх хирлявих капців.
Photo by Sasha.
Ноги мокли немилосердно, а гора якось видавалася нескінченно високою. Ко_тангенс пішла першою, я - за нею, своїм темпом, межи мокре каміння, здіймаючи капузу з розпашілої голови та мріючи про теплий светр і сухі шкарпетки в наплічнику. Хоча все було мокрим, але я не ризикнув переодягтися, спрага мучила, як задавнена виразка, доводилося пити талу воду струмків, що однак не рятувало, горло дерло, кашлялося і ще всіляким чином ставало сутужно. Наступне випробування - дерев’яні східці. О як я ненавиджу сходи, а особливо в горах! Це ж не для моїх ніг. Їх першоповерхове дитинство не звикло до таких вправ. Тому я почав збавляти темп, довго віддихуватися і давати ногам перепочинок. Ко_тангенс зникла десь, довелося без неї орієнтуватися. Позаду майоріли зелено-сині та парасольні бригади ар’єргарду нашого невеликого турзагону.
Photo by Sasha.
Перевал був зовсім близько. Здавалося, я почув запах цигарки, яку вже смалила на перевалі Ко_тангенс. Я піднявся, і мені хотілося 1) дихати, 2) курити, 3) зняти мокрі речі. Жодне з бажань не вдалося виконати повністю.
А перевал став нагородою за всі прикрощі: світило сонце, було не так холодно, навкруги красувалися гори та масиви, під ногами стояла Альпшпітце. Хотілося безбожно кричати, але горло видавало лише кхи-кхи. Зате вдалині був якийсь будиночок, де можна було б переодягнутися. Щось на зразок непрацюючого ресторанчику.
Я нагло пішов хутчіш, через сніг, провалюючись в нього по коліно, але це не стримувало. Вже потім, після ковтка прохолодного чаю, в теплих шкарпетках був час на розгляд та релакс. А Ко_тангенс дістала з рюкзака смажену картоплю з курою. Хто б міг подумати.
Шрайбікус і Ко (нехай мене простять за таку словоформу) одразу поспішили на трамплін АльпІкс розгойдувати землю, а ми вже приєдналися потім.
Для тих, у кого боязнь висоти, АльпХ як таблетка: дивитися вниз, на прірву глибиною близько 1 км бігти по ґратованій підлозі, крізь яку все видно. Влодко навіть камеру не зміг рівно тримати в руцях, а я на противагу цьому стрибав, як вар’ят. Шкода, що платформа має малий люфт (30 см), інакше взагалі можна було відчути ефект «вільного падіння». Ще мить - і ти летиш на шпиці вниз, а ось поруч - ширяє птах і щось тужливо квилить. Очам бракує виміру дальності, хочеться в кожен закапелок хребтів полинути з сантидетальністю, з наполегливістю дипломованого інженера-геолога, зі старанням карстолога, зі шкодливістю географа, з квапністю пройдисвіта, з флористичними намірами імпресіоніста, з замруженими очима фантазера. На часі...
На верху були близько години. У словах: кульки в кроси, печений пиріг з магазину від Шрайбікуса, обляпані Улею штани, відеозйомки, группенфото кільканадцять разів, чорні загрозливі хмари на горизонті.
П.С. А в будиночку був дядько зі злобним собакою, який [пес] пристарався до смаженої картоплі.
П.С.С. На звороті шляху бачили порідке явище - як хмара перетікає з жахливою швидкістю через гору і закриває нам дорогу. Не встигли ми навіть відкуштувати кеш’ю, як довелося знову напинати на плечі дощовики - дрібні краплі обіцяли перетворилися на добрячий дощ, який не припинявся практично до Грайнау. Уже там, у кафе, відігрілися, поки довелося очікувати автобуса, і випити пива. Його хотілося страшенно, щоби зупинити спрагу протягом маршруту. Одначе кроки повинні були бути на тому кам’янистому шляху з неймовірною концентрацією уваги та перфекціонізмом канатохідця. Вже внизу, на асфальті, - будь-які задоволення.
Добраніч тобі, ліс, моя тужлива кроно!
І сосни, і жереб, і кожна тала крапля.