Еміне-Баір-Хосар
Чи здивувало б мене щось y підземному царстві Криму після відвідин Ново-Афонської печери та n-ного відвідування Кристалічної - не знав я влітку 2006. Тому не очікував чогось неперевершеного і вражаючого. А надарма.
Коли замовив екскурсійну мандрівку (я їх страшенно не терплю через обмеженість рухів вліво-вправо від маршруту, але їхати самотужки було вкрай складно), то покладав певні сподівання на Долину Привидів, яка, навпаки, виявилася бякою, гарним піар-ходом кам’яних фалосів. Це вже пізніше, році так в 2009, туди потрапив ще раз і роздивився все гарненько.
А тоді в стандарний комплект без права будь-яких змін входили Долина Привидів (Демерджи), Мармурова печера та Еміне-Баір-Хосар. Якось було домовлено так, що Мармурову ми оглядали дуже стисло й фрагментарно (більше чекали під нею, ніж перебували всередині). Вінігрет «хоп-хоп-хоп, слєдующая ґрупа» мене не вразив ніяк. Ну просто втеча на 25 хвилин від спекотного дня під землю. Попереду ще лишалася Еміне...
У залі Кечкемет.
Дивної краси натічні форми, здавалося, густі, як кисіль. Кам’яний, звісно :)
Серед природних феноменів Європи печера Еміне-Баір-Хоср займає виключне місце. Непримітна зовні, як, зрештою, усі печери, всередині відкриваються неймовірні дива підземного світу Чатир-Дагу. Назву Еміне-Баір-Хосар пояснюють так: «Велика прірва, в яку впала Еміне». Татарська кармеліта тепер в гробу перевертається від постійних екскурсій та згадок її імені. Хотілося б вірити, що її кістки тут не покояться.
Підземні красоти.
Маю великі підозри, що наші пращури займалися спелеологією як спортом чи просто культурно розважалися під гірляндами сталактитів. Все було трошки прозаїчніше: люди спускались до печер з метою пошуку води або для зберігання тут упольованих тварин. Зрештою, наші сучасники теж були байдужиими до колодязя на схилі Чатир-Дагу: тут не було стоянок древньої людини, тому проводити рекогносцировки провалля охоти не було зовсім.
Та й потрапити до печери не так вже й легко: велика прірва таїла в собі чорну невідомість. Відчайдухи знайшлися тільки в 1927 році, та й то були геологи. Хід вивів їх до великого, гарного залу довжиною більше 100 м.
Дірка, в яку мала необережність впасти Еміне.
Геологія, хоч рукой пальпуй.
Світове визнання печера заслужено отримала після багаторічної праці сімферопольських спелеологів, які 13 років працювали над розчищенням завалів та прокладанням ходів до не відомих ще залів. Галереї, які вони побачили у світлі карбідки, були вкриті навдивовижу гарними кальцитовими кристалами, так званими «печерними квітами».
Наче скам’янілий молюск.
Обломки зверху.
Шматки кристалів.
Попереду були ще довгі й наполегливі роки праці, праці і ще раз праці. Майже чверть віку працювали спелеологи над освоєнням та облаштуванням Еміне: було пробито зручний вхід, частина печери була обладнана для екскурсійного огляду. Під час цих робіт було виявлені сенсацінйі відкриття: знайдено зали з унікальними натічними утвореннями та палеонтологічними знахідками (кістки мамонта, шестистого носорога, бізона, печерних левів, ведмедя та інших лапоногих). Зараз останки зберігаються в печерному музеї. Розглянути більш детально та доторкнутися фізичної змоги туристу нема, проте побувати в єдиному в Україні (може, і в світі) підземному (!) палеонтологічному музеї все ж варто. Тим паче, за вхід до печери вже і так заплачено.
Дуже добре, що печера обладнана і освітлена.
Всередині печера прохолодна, температура сягає десь +5 °С. При вході можна арендувати куртку, а можна мерзнути. Фотографування також платне, хоча штативом користуватися суворо заборонено (чому?). За фоткання можна й не платити, хто там в печері буде перевіряти, заплатили ви чи ні. А от зі штативом справа більш гірша: навіть портативний трипод викликає в екскурсовода приступ агресії мирного плану. Певно, щоб хтось не сфоткав краще, ніж в них на листівках.
У мене постійно немає з собою штатива, тому фотік завжди в болоті й бруді. І половина фоток одразу відправляється на смітник.
Натічний карниз.
Масивна колона.
Ще одна.
«Поцілунчик» - через кілька століть ці сталагміт і сталактит сполучаться, утворивши сталагнат.
Туристу пропонується півторагодинний маршрут протяжністю 850 метрів, який починається від штучного входу, прорубаного спелеологами, та приводить одразу до Північної галереї. Декілька кроків - і відкривається дивній світ кам’яної флори: сталагміти, які нагадують кримскі пальми, кораліти у вигляді бубок винограду. З галереї доріжка веде до великої Центральної зали. Висота складає не мало - 42 метри. Над головою видно той колодязь, через який вперше сюди потрапили геологи. Варто остерігатися харкотиння та каменюк з-над поверхні: якщо хтось щось швиране, мало вам не покажеться. А от сонячне проміння весело кидає смарагдове світло в зал. Мало, щоправда. Тут же можна оглянути музей з кістками, який усі фотографують, але ніхто нічого не розказує. Пізній плейстоцен представлений добре розкладеними, як лєґо, кістками мамонтеня, якихось сайгаків. Викладено лише найбільш достойні знахідки, поламані й струхнявілі кістки, самі розумієте, повикидали геть забрали в закриту експозицію музею.
Мамонтенятко - гордість печери.
Ще якісь дохляки.
Мабуть, вам цікаво, як могли потрапити сюди ці кістки? Необрежні тварини, втікаючи від кримських чінгачгуків, падали в вертикальний колодязь печери (пізніше туди ухитрилася впасти дівиця Еміне). Внизу їх чекала рідка глина, яка надійно засмоктувала тварину, консервуючи для майбутніх дослідників фауну того часу. За сотні тисяч років Крим трясло добряче (про це свідчать обломки сталактитів і сталагмітів). Рівень води в печері мінявся не раз і не два, вода то відступала, то прибувала. Глина то розмивалася, то ще більше завалювалася відкладеннями. Палеонтологи отримали майже подарунок: кістки збереглися компактно і не розкидано, що дозволило відтворити горе-травоїдних. Варто сподіватися, що це не остання знахідка Чатир-Дагу.
Ось свідчення того, як вода прибувала і відступала. У мільярдному масштабі.
Довго не затримуючись серед кісток, можна рушити доріжкою (попробуйте тільки звернути в бічний хід, так отримаєте від екскурсовода прочухан) в Озерний зал. Названий так, бо тут знаходиться підземне озерце. Вона дуже прозора, дно проглядається, адже там всього 6 м.
Майже тархун підземний.
Доріжка петлями обходить колони і веде у Зал Ідолів. Більше сотні сталагмітів різної форми і розмірів можна відшукати поглядом у залі, серед обломків давнього завалу. Великі гіганти нагадали спелеологам тотемів якоїсь давньої казки, які виринали, наче слуги з Аїду, з мороку залу. А тим, хто не злякався кам’яних колоссів, в кінці залу пропонується «Шоколадка»: натічна дамба висотою 10 м, яка отримала назву за свій коричневий колір.
Ось такі ідоли.
Тут багато істуканів.
Неквапливим кроком, під стукіт капель, можна потрапити до Скарбниці. Це зовсім мацюпусенький зал, тихий і непримітний, який полюбився печерним аборигенам - кажанам.
Звисаючі водоспади.
Чудовий білий кальцит - так зване печерне молоко.
Покидаючи кам’яну Скарбницю, заходиш до залу Кечкемет. Найкращого, на мій погляд і слух. Поясню чому: великий, грандіозний зал гарно освітлюється, а з прихованих динаміків лине музика, приємна, майже класична. Таке враження, що кожна колона резонує, відбиваючи ці органні переливи.
Зал був названий на честь побратима міста Сімферополя. Хоча існує думка, що спелеологи назвали його так в шану доброму кафе «Кечкемет», де любили хильнути зайвого після важких розкопок. Звісно, усім розповідають усталену й цензурну легенду.
Тут божевільна акустика.
Як лякають у дитинстві усілякими чорними піанінами, чорними руками, чорними мисливцями, так спокій залу береже Білий спелеолог. Справді, якщо придивитися, видно і каску, і ліхтар.
Загалом зал справляє досить позитивне враження.
На цьому прогулянка по Верхньому Баіру закінчується. Далі частину маршруту можна оплатити окремо, або, як і ми, взяти всю програму і відвідати зали нижнього Баіру.
Старий, як пень, спелеолог.
Той самий підкорювач надр, з наплічником
Аби потрапити в черговий зал, треба покинути мелодійний Кечкемет і, пригинаючись, долізти в зал Дублянського. Хоча зал міг би з радістю називатися в честь мертвого озера, але вирішити приліпашити більш потрібну назву - імені кримського карстолога В.Дублянського (нагадаю, що на плато Карабі є окрема вертикальна печера Дублянського, в просторіччі - Дублянка).
У цьому залі є шедевр печерного зодчества - двохповерхове кальцитове озеро, яке давно вже покинула вода. Другий поверх був залитий водою по плівці кальциту, яка покривала поверхню, а потім, за мільйони років, окам’яніла. Щоб побачити, що ж насправді там є, матінка-природа долбанула якимось непевним сталагмітом ту затверділу оболонку.
Перший і другий поверх озера.
Видно обвалену породу.
Мандрівка практично підходить до завершення, приводячи до Рожевого гроту. Тут, наче в древньоримському місті, розкидані груди колон. Також обов’язковим до огляду є водяний вулканчик, на який добряче пирскає вода, але ефекту моя фотографія не передасть.
У цьому залі, біля шапки Мономаха (утопічні брєдні п’яного спелеолога), були знайдені кістки тих тварин, яких демонстративно швидко показали в Головному залі. Останнім і малоцікавим залом є Зал Господині (теж щось на рівні марень у назві).
Скам’яніле гніздо кам’яних бджіл.
Печерний вулканчик.
Зрозуміло, що багато цікавих залів для туристів не показано в силу важкодоступності. Але вони мали б бути теж цікавими, з великою кількістю кристалічних утворень з кальциту та арагоніту на стінах. Бувають такі зали, де мікроклімат дуже чутливий, тому вразливі геліктити можуть просто зруйнуватися, якщо прийде стадо туристів екскурсійна група.
Найкраще - сховано в надрах.
Нагадаю 3 найсвятіших правила спелеології, які під землею мають без прирікань дотримуватися:
· Не залишай нічого, окрім слідів від взуття.
· Не бери нічого, окрім фотографій.
· Не втрачай нічого, окрім часу.
Коли замовив екскурсійну мандрівку (я їх страшенно не терплю через обмеженість рухів вліво-вправо від маршруту, але їхати самотужки було вкрай складно), то покладав певні сподівання на Долину Привидів, яка, навпаки, виявилася бякою, гарним піар-ходом кам’яних фалосів. Це вже пізніше, році так в 2009, туди потрапив ще раз і роздивився все гарненько.
А тоді в стандарний комплект без права будь-яких змін входили Долина Привидів (Демерджи), Мармурова печера та Еміне-Баір-Хосар. Якось було домовлено так, що Мармурову ми оглядали дуже стисло й фрагментарно (більше чекали під нею, ніж перебували всередині). Вінігрет «хоп-хоп-хоп, слєдующая ґрупа» мене не вразив ніяк. Ну просто втеча на 25 хвилин від спекотного дня під землю. Попереду ще лишалася Еміне...
У залі Кечкемет.
Дивної краси натічні форми, здавалося, густі, як кисіль. Кам’яний, звісно :)
Серед природних феноменів Європи печера Еміне-Баір-Хоср займає виключне місце. Непримітна зовні, як, зрештою, усі печери, всередині відкриваються неймовірні дива підземного світу Чатир-Дагу. Назву Еміне-Баір-Хосар пояснюють так: «Велика прірва, в яку впала Еміне». Татарська кармеліта тепер в гробу перевертається від постійних екскурсій та згадок її імені. Хотілося б вірити, що її кістки тут не покояться.
Підземні красоти.
Маю великі підозри, що наші пращури займалися спелеологією як спортом чи просто культурно розважалися під гірляндами сталактитів. Все було трошки прозаїчніше: люди спускались до печер з метою пошуку води або для зберігання тут упольованих тварин. Зрештою, наші сучасники теж були байдужиими до колодязя на схилі Чатир-Дагу: тут не було стоянок древньої людини, тому проводити рекогносцировки провалля охоти не було зовсім.
Та й потрапити до печери не так вже й легко: велика прірва таїла в собі чорну невідомість. Відчайдухи знайшлися тільки в 1927 році, та й то були геологи. Хід вивів їх до великого, гарного залу довжиною більше 100 м.
Дірка, в яку мала необережність впасти Еміне.
Геологія, хоч рукой пальпуй.
Світове визнання печера заслужено отримала після багаторічної праці сімферопольських спелеологів, які 13 років працювали над розчищенням завалів та прокладанням ходів до не відомих ще залів. Галереї, які вони побачили у світлі карбідки, були вкриті навдивовижу гарними кальцитовими кристалами, так званими «печерними квітами».
Наче скам’янілий молюск.
Обломки зверху.
Шматки кристалів.
Попереду були ще довгі й наполегливі роки праці, праці і ще раз праці. Майже чверть віку працювали спелеологи над освоєнням та облаштуванням Еміне: було пробито зручний вхід, частина печери була обладнана для екскурсійного огляду. Під час цих робіт було виявлені сенсацінйі відкриття: знайдено зали з унікальними натічними утвореннями та палеонтологічними знахідками (кістки мамонта, шестистого носорога, бізона, печерних левів, ведмедя та інших лапоногих). Зараз останки зберігаються в печерному музеї. Розглянути більш детально та доторкнутися фізичної змоги туристу нема, проте побувати в єдиному в Україні (може, і в світі) підземному (!) палеонтологічному музеї все ж варто. Тим паче, за вхід до печери вже і так заплачено.
Дуже добре, що печера обладнана і освітлена.
Всередині печера прохолодна, температура сягає десь +5 °С. При вході можна арендувати куртку, а можна мерзнути. Фотографування також платне, хоча штативом користуватися суворо заборонено (чому?). За фоткання можна й не платити, хто там в печері буде перевіряти, заплатили ви чи ні. А от зі штативом справа більш гірша: навіть портативний трипод викликає в екскурсовода приступ агресії мирного плану. Певно, щоб хтось не сфоткав краще, ніж в них на листівках.
У мене постійно немає з собою штатива, тому фотік завжди в болоті й бруді. І половина фоток одразу відправляється на смітник.
Натічний карниз.
Масивна колона.
Ще одна.
«Поцілунчик» - через кілька століть ці сталагміт і сталактит сполучаться, утворивши сталагнат.
Туристу пропонується півторагодинний маршрут протяжністю 850 метрів, який починається від штучного входу, прорубаного спелеологами, та приводить одразу до Північної галереї. Декілька кроків - і відкривається дивній світ кам’яної флори: сталагміти, які нагадують кримскі пальми, кораліти у вигляді бубок винограду. З галереї доріжка веде до великої Центральної зали. Висота складає не мало - 42 метри. Над головою видно той колодязь, через який вперше сюди потрапили геологи. Варто остерігатися харкотиння та каменюк з-над поверхні: якщо хтось щось швиране, мало вам не покажеться. А от сонячне проміння весело кидає смарагдове світло в зал. Мало, щоправда. Тут же можна оглянути музей з кістками, який усі фотографують, але ніхто нічого не розказує. Пізній плейстоцен представлений добре розкладеними, як лєґо, кістками мамонтеня, якихось сайгаків. Викладено лише найбільш достойні знахідки, поламані й струхнявілі кістки, самі розумієте, повикидали геть забрали в закриту експозицію музею.
Мамонтенятко - гордість печери.
Ще якісь дохляки.
Мабуть, вам цікаво, як могли потрапити сюди ці кістки? Необрежні тварини, втікаючи від кримських чінгачгуків, падали в вертикальний колодязь печери (пізніше туди ухитрилася впасти дівиця Еміне). Внизу їх чекала рідка глина, яка надійно засмоктувала тварину, консервуючи для майбутніх дослідників фауну того часу. За сотні тисяч років Крим трясло добряче (про це свідчать обломки сталактитів і сталагмітів). Рівень води в печері мінявся не раз і не два, вода то відступала, то прибувала. Глина то розмивалася, то ще більше завалювалася відкладеннями. Палеонтологи отримали майже подарунок: кістки збереглися компактно і не розкидано, що дозволило відтворити горе-травоїдних. Варто сподіватися, що це не остання знахідка Чатир-Дагу.
Ось свідчення того, як вода прибувала і відступала. У мільярдному масштабі.
Довго не затримуючись серед кісток, можна рушити доріжкою (попробуйте тільки звернути в бічний хід, так отримаєте від екскурсовода прочухан) в Озерний зал. Названий так, бо тут знаходиться підземне озерце. Вона дуже прозора, дно проглядається, адже там всього 6 м.
Майже тархун підземний.
Доріжка петлями обходить колони і веде у Зал Ідолів. Більше сотні сталагмітів різної форми і розмірів можна відшукати поглядом у залі, серед обломків давнього завалу. Великі гіганти нагадали спелеологам тотемів якоїсь давньої казки, які виринали, наче слуги з Аїду, з мороку залу. А тим, хто не злякався кам’яних колоссів, в кінці залу пропонується «Шоколадка»: натічна дамба висотою 10 м, яка отримала назву за свій коричневий колір.
Ось такі ідоли.
Тут багато істуканів.
Неквапливим кроком, під стукіт капель, можна потрапити до Скарбниці. Це зовсім мацюпусенький зал, тихий і непримітний, який полюбився печерним аборигенам - кажанам.
Звисаючі водоспади.
Чудовий білий кальцит - так зване печерне молоко.
Покидаючи кам’яну Скарбницю, заходиш до залу Кечкемет. Найкращого, на мій погляд і слух. Поясню чому: великий, грандіозний зал гарно освітлюється, а з прихованих динаміків лине музика, приємна, майже класична. Таке враження, що кожна колона резонує, відбиваючи ці органні переливи.
Зал був названий на честь побратима міста Сімферополя. Хоча існує думка, що спелеологи назвали його так в шану доброму кафе «Кечкемет», де любили хильнути зайвого після важких розкопок. Звісно, усім розповідають усталену й цензурну легенду.
Тут божевільна акустика.
Як лякають у дитинстві усілякими чорними піанінами, чорними руками, чорними мисливцями, так спокій залу береже Білий спелеолог. Справді, якщо придивитися, видно і каску, і ліхтар.
Загалом зал справляє досить позитивне враження.
На цьому прогулянка по Верхньому Баіру закінчується. Далі частину маршруту можна оплатити окремо, або, як і ми, взяти всю програму і відвідати зали нижнього Баіру.
Старий, як пень, спелеолог.
Той самий підкорювач надр, з наплічником
Аби потрапити в черговий зал, треба покинути мелодійний Кечкемет і, пригинаючись, долізти в зал Дублянського. Хоча зал міг би з радістю називатися в честь мертвого озера, але вирішити приліпашити більш потрібну назву - імені кримського карстолога В.Дублянського (нагадаю, що на плато Карабі є окрема вертикальна печера Дублянського, в просторіччі - Дублянка).
У цьому залі є шедевр печерного зодчества - двохповерхове кальцитове озеро, яке давно вже покинула вода. Другий поверх був залитий водою по плівці кальциту, яка покривала поверхню, а потім, за мільйони років, окам’яніла. Щоб побачити, що ж насправді там є, матінка-природа долбанула якимось непевним сталагмітом ту затверділу оболонку.
Перший і другий поверх озера.
Видно обвалену породу.
Мандрівка практично підходить до завершення, приводячи до Рожевого гроту. Тут, наче в древньоримському місті, розкидані груди колон. Також обов’язковим до огляду є водяний вулканчик, на який добряче пирскає вода, але ефекту моя фотографія не передасть.
У цьому залі, біля шапки Мономаха (утопічні брєдні п’яного спелеолога), були знайдені кістки тих тварин, яких демонстративно швидко показали в Головному залі. Останнім і малоцікавим залом є Зал Господині (теж щось на рівні марень у назві).
Скам’яніле гніздо кам’яних бджіл.
Печерний вулканчик.
Зрозуміло, що багато цікавих залів для туристів не показано в силу важкодоступності. Але вони мали б бути теж цікавими, з великою кількістю кристалічних утворень з кальциту та арагоніту на стінах. Бувають такі зали, де мікроклімат дуже чутливий, тому вразливі геліктити можуть просто зруйнуватися, якщо прийде стадо туристів екскурсійна група.
Найкраще - сховано в надрах.
Нагадаю 3 найсвятіших правила спелеології, які під землею мають без прирікань дотримуватися:
· Не залишай нічого, окрім слідів від взуття.
· Не бери нічого, окрім фотографій.
· Не втрачай нічого, окрім часу.