спокута
Я загубилася між літер і відчуттів. Зникла, заблукала, там звідки не виходять живими. Я пропала спершу у 3 днях, які описані ніби кожна секунда має значення, а потім, вчила і отримала бакалаврат, була розчарована, хотіла втекти і не могла, курила цигарки трохи кидаючи виклик, загубила себе і знайшла, кохалася між книжкових полиць батькового кабінету, була зрадженою тою кого любила понад усіх, вірила проти всіх, була загубленою. Працювала в госпіталі, писала майже закодовані листи, зневірювалася, доходила до тієї межі ненависті, яка називається пробаченням.
Я був сином прибиральниці і улюбленим проектом її батька, я закінчив школу а потім Кембридж з відзнакою, я мріяв стати лікарем, я піддався свої фантазіям і написав фатального листа, фатально щасливого і жорстокого. Я сидів за те, що не скоїв, а потім був загублений, я воював, ковтав піт, землю і кров, мене мучила спрага, я курив, щоб не відчувати голоду, я ненавидів, і ненавидів не нацистів проти яких воював, а 13 літню фантазерку. Яка зруйнувала мені життя, саме тоді коли мені здавалася я його впіймав, я вижив, мене чекали. Я чекав ….
Я жила у своєму вигаданому, добре впорядкованому світі, поміж словесних конструкцій, мініатюр і своїх дивацтв, я була любленою і відважною, я рятувала сестру і себе від себе самої, я писала оповіданнячка і вважала, що добре розуміюсь на людях, я рятувала сестру, яку мій "порятунок" згубив, загубив і зробив щасливою. Я стала медсестрою, я писала, я думала я губилася і розчинялася у своїх світах, які так близькі до світів реальних, що між ними майже невидима межа, я…
Мені ще лишилося кілька сторінок, всього лиш кілька сторінок і я не хочу їх дочитувати. Я просто надихатись не можу цим текстом. Я не можу ним вирвати. Не моржу перетравити. Я його боюся.
Дивно. Не вірила. Що тексти все ще мають на мене такий вплив.
Скачала кіно, певне не дивитимусь.