Іспанія. Частина 2.
На автобусній зупинці познайомилась з водієм автобусу, котрий, убачивши в мені слов"янські риси, одразу заговорив російською. Сам він виявився болгарином і ми досить гарно поговорили. Сказав, що його в Іспанії приваблює лиш Сонце і, подивившись пильно на мене, додав, що Мадрид, мовляв, мені не сподобається. Краще, каже, вже одразу в Толедо їхати. Мотаємо на вус, але я, все ще сповнена позитивного настрою на майбутню мандрівку до столиці, сідаю в автобус і оговтуюсь вже на місці. Дорога проходить завжди непомітно. Перше, що мене здивувало - це кількість людей на вулиці. Шаленство, справді. Я не очікувала. Години зо дві я разом з поліцейськими і двірниками шукала свій хостел, який був моїм наступним здивуванням : студентський гуртожиток, деякі ліжка в якому здаються подобово в оренду мандрівникам. Я вирішила трохи прогулятись, кинувши свої речі в "хостелі", і першою думкою на вулиці було : "надо что-то делать!", одразу пригадався водій автобусу і примарне містечко Толедо неподалік Мадриду. Но врагу не сдаётся наш гордый варяг! Ніч ще попереду і треба кудись себе подіти. Поділа я себе в інтернет кафе, де підшукала квиточки до мого оазису. Я не хочу вникати в подробиці того, чому Мадрид справив на мене таке погане враження, бо нема у що вникати, насправді. Місто собі, як місто, просто на той момент мені потрібен був спокій і посилене самокопання, а не шум, гам і натовп п"яних, чи обколотих, чи під чим би вони там не були, підлітків. Залишок мого перебування в цьому місті розфарбувала прекрасна австралійка, ім"я котрої не згадаю, але ми чудово побалакали і розділили сніданок, а потім кожен продовжив свій шлях.
В метро я познайомилась з іще однією австралійкою ( так, їх там багато) і нас спіткала пригода з трьома дуже некультурними вихідцями надто сонячних країн, котрих довелось попускати . А що, я дуже цікавлюсь культурною різницею, намагаюсь вивчати і вникати в традиції інших народів, ніколи не розділяю суспільство за кольоровою гаммою, чи назвою улюбленої книги, та, пробачте, з расизмом "навпаки" зіткнулась вперше. На мене просто "наїхали" за те, що я там стояла. Навіть описувати не хочеться. Згадується відео про пінгвіна-западліста. Та не будемо про негатив)
Краще розповім про Толедо. О, Толедо) Місто-мрія. Старовинне містечко, огороджене муром, де я проводила час на фестивалі світла з прекрасною дівчиною, ні імені , ні національності якої я не пам"ятаю.
Відео 8 хв. , проте я була вражена)
Далі, дорогою до кафетерію на келих місцевого вина, ми зустріли одну бабцю, котра запросила нас до себе в будинок. Там можна знімати фільми жахів, от чесно. Наче мила бабця, запросила нас навіть жити в неї, та весь будинок заставлено речами з її життя. Толедо відоме на всю Італію своїми мечами, а її покійний чоловік був і ковалем, і скульптором. Весь будинок завішано ключами та ложками, хрестами, тарілками та картинами. Решту історії її життя вважаю неетичним тут викладати, тому просто пропоную переглянути фото)
Пізніше було вино і прекрасний вечір в тихому затишному містечку...
Та знаєте, коли все стає просто неймовірно,так, що краще у уявити важко, треба їхати. Так і зробила)Вранці я повернулась до Мадриду, щоб поїхати іншим автобусом вже до Барселони.
Дорогою я зустріла пуерториканку, котра навчається там, в Барселоні на архітектурному літньому курсі. Вона допомогла мені знайти мій хостел і ми мали зустрітись наступного дня, та не склалось.
Ех, Барселона...Чудове місто. Рай для велосипедистів, художників та і молоді загалом. Врівноважена швидкість, сонце, кольори, парки і Гауді, гарні люди і будинки, собаки, коти і велосипеди, дивні правила і пригоди. В хостелі було знайомтсво з багатьма, чесно кажучи, та більшість часу я провела на самоті. чи з Теітом - каліфорнійським 24-річним хлопцем з дуже цікавим життєвим досвідом. Він має практику в різноманітних професіях таких, як рятувальник, викладач, працівник швидкої допомоги і тд. Він показував мені Гауді.
Саграда Фаміліа. В мене просто не вистачить слів, щоб описати всю ту гамму почуттів, яку відчуваєш, стоячи там, біля цієї неймовірної конструкції. Мені не вірилось,що будівництво відбувається прямо зараз. Це наче послання крізь віки. Подих минулого. Велике, що твориться на твоїх очах. Вічність, яку будують люди тут, зараз. Перехоплююче подих і важко, унікальне явище.
В метро я розповідала Теіту про Україну, вчила якимось словам українською, а за хвилину приїхав потяг. З лавки, на якій ми сиділи піднялась дівчина й дуже цікаво так до мене посміхалась. Зайшовши у вагон вона дістала книгу "50 відтінків сірого" УКРАЇНСЬКОЮ мовою. Теіт впізнав обкладинку, а я отетеріла. В цей саме момент до мене прийшло усвідомлення того, що я не просто так подорожую - я кудись йду. Все, абсолютно все вело до цього моменту. Ми заблукали, Теіт був в душі більше 40 хвилин, я сиділа перед компом, коли він вийшов з кімнати, я раніше поїхала з Толедо, ніж планувала, не затримувалась ніде, виїхала з України на 5 днів пізніше запланованого - все вело до однієї хвилини в метро. Ми могли сісти на іншу лавку, я могла говорити про будь-що інше, вона могла прийти пізніше, але ні. Ми були там тоді саме тому, що так треба. ТАК ТРЕБА. Ми більше ніколи не спілкувались з дівчиною, та нащо? Ми були потрібні одна-одній тоді.
Вночі в хостел припхались дуже п"яні шотландці (6 хлопців), а , вибачте, не вночі, а о 6 ранку. Та це вже не важливо. Раствор коварен.
Наступного дня я блукала Барселоною, загубилась, знайшла лише два будинки Гауді і здалась) Виїхала за місто, познайомилась з дівчиною, що, розчарувавши мене, сказала, що сад Гауді не там, а до нього я вже не встигну, бо за годину відправляється мій автобус до Франції. Ну що ж, буває...Наступного разу, а поки що - прощавай, Іспанія і дякую тобі дуже!
В метро я познайомилась з іще однією австралійкою ( так, їх там багато) і нас спіткала пригода з трьома дуже некультурними вихідцями надто сонячних країн, котрих довелось попускати . А що, я дуже цікавлюсь культурною різницею, намагаюсь вивчати і вникати в традиції інших народів, ніколи не розділяю суспільство за кольоровою гаммою, чи назвою улюбленої книги, та, пробачте, з расизмом "навпаки" зіткнулась вперше. На мене просто "наїхали" за те, що я там стояла. Навіть описувати не хочеться. Згадується відео про пінгвіна-западліста. Та не будемо про негатив)
Краще розповім про Толедо. О, Толедо) Місто-мрія. Старовинне містечко, огороджене муром, де я проводила час на фестивалі світла з прекрасною дівчиною, ні імені , ні національності якої я не пам"ятаю.
Відео 8 хв. , проте я була вражена)
Click to viewДалі, дорогою до кафетерію на келих місцевого вина, ми зустріли одну бабцю, котра запросила нас до себе в будинок. Там можна знімати фільми жахів, от чесно. Наче мила бабця, запросила нас навіть жити в неї, та весь будинок заставлено речами з її життя. Толедо відоме на всю Італію своїми мечами, а її покійний чоловік був і ковалем, і скульптором. Весь будинок завішано ключами та ложками, хрестами, тарілками та картинами. Решту історії її життя вважаю неетичним тут викладати, тому просто пропоную переглянути фото)
Пізніше було вино і прекрасний вечір в тихому затишному містечку...
Та знаєте, коли все стає просто неймовірно,так, що краще у уявити важко, треба їхати. Так і зробила)Вранці я повернулась до Мадриду, щоб поїхати іншим автобусом вже до Барселони.
Дорогою я зустріла пуерториканку, котра навчається там, в Барселоні на архітектурному літньому курсі. Вона допомогла мені знайти мій хостел і ми мали зустрітись наступного дня, та не склалось.
Ех, Барселона...Чудове місто. Рай для велосипедистів, художників та і молоді загалом. Врівноважена швидкість, сонце, кольори, парки і Гауді, гарні люди і будинки, собаки, коти і велосипеди, дивні правила і пригоди. В хостелі було знайомтсво з багатьма, чесно кажучи, та більшість часу я провела на самоті. чи з Теітом - каліфорнійським 24-річним хлопцем з дуже цікавим життєвим досвідом. Він має практику в різноманітних професіях таких, як рятувальник, викладач, працівник швидкої допомоги і тд. Він показував мені Гауді.
Саграда Фаміліа. В мене просто не вистачить слів, щоб описати всю ту гамму почуттів, яку відчуваєш, стоячи там, біля цієї неймовірної конструкції. Мені не вірилось,що будівництво відбувається прямо зараз. Це наче послання крізь віки. Подих минулого. Велике, що твориться на твоїх очах. Вічність, яку будують люди тут, зараз. Перехоплююче подих і важко, унікальне явище.
В метро я розповідала Теіту про Україну, вчила якимось словам українською, а за хвилину приїхав потяг. З лавки, на якій ми сиділи піднялась дівчина й дуже цікаво так до мене посміхалась. Зайшовши у вагон вона дістала книгу "50 відтінків сірого" УКРАЇНСЬКОЮ мовою. Теіт впізнав обкладинку, а я отетеріла. В цей саме момент до мене прийшло усвідомлення того, що я не просто так подорожую - я кудись йду. Все, абсолютно все вело до цього моменту. Ми заблукали, Теіт був в душі більше 40 хвилин, я сиділа перед компом, коли він вийшов з кімнати, я раніше поїхала з Толедо, ніж планувала, не затримувалась ніде, виїхала з України на 5 днів пізніше запланованого - все вело до однієї хвилини в метро. Ми могли сісти на іншу лавку, я могла говорити про будь-що інше, вона могла прийти пізніше, але ні. Ми були там тоді саме тому, що так треба. ТАК ТРЕБА. Ми більше ніколи не спілкувались з дівчиною, та нащо? Ми були потрібні одна-одній тоді.
Вночі в хостел припхались дуже п"яні шотландці (6 хлопців), а , вибачте, не вночі, а о 6 ранку. Та це вже не важливо. Раствор коварен.
Наступного дня я блукала Барселоною, загубилась, знайшла лише два будинки Гауді і здалась) Виїхала за місто, познайомилась з дівчиною, що, розчарувавши мене, сказала, що сад Гауді не там, а до нього я вже не встигну, бо за годину відправляється мій автобус до Франції. Ну що ж, буває...Наступного разу, а поки що - прощавай, Іспанія і дякую тобі дуже!