Осінні рефлекси. Гори й трави. Вони.
Ранок. Птахи.Струм.
Страх розчиняє, перетворює у марево попелясте всі мої брами. Страх гостює у снах, прибираючи маски коханців. Страх гарчить чорними вітрами - осінніми собаками, страх шепоче прокуреними голосами перших полеглих листків. Страх вмощується у яремну впадинку і огортає за шию: «-Дівчинко, осінь близиться…Не врятуєшся знову, марна твоя обережність. Дівчинко, навіщо ж фарби офіруєш своїм полотняним богами? Вони зреклися тебе, чуєш? Не врятуєшся дівчинко.»
Ранок. Прикидаємось котами. Квінтесенція задушливості.
Мої блазнюваті ілюзії, ментальні конденсати минулих життів заміряються відхопити й собі по шматочку моєї плоті й крові. Нехай востаннє, але мати. Володіти. Примарами північних вітрів.
Стараюся витримки. Стараюся зайве не рухатись. Приймаю врікшасану і надіюся, що обійдусь лише рудою у волоссі. Та оголеністю гілля.
Марне…Марне завішувати брами сушеним зіллям, марне молитись чи заклинати. Марне розбивати плетиво часо-просторів. Марне…Скоро осінь, дівчинко.
Вечір. Світло. Небо тільки тло.
Переконуватись в поки-існуванні. Поки-потрібності. Вчепитись пальчиками ніг за край скелі, агонізувати в сни-й-видіння. А ти тримаєш. Затримуєш. Бережно прив’язуєш набухлими місяцем травами.
А проти тебе мої шкідливі: звички, звичаї, зриви. Его-стихії. Втечі від і до богів.
У мене страх, в тебе - слабкість. Хто з нас підхопиться першим? Хто звільниться від своєї залежності?
Вечір. Жар. Маніакальна потреба тепла.
Вперше нудить від алкоголю. Від надлишку алкоголю у чужій крові. Від надлишку чужих нісенітниць у моїй голові. Нудить від злості «бо-я-мушу-вислуховувати». Нудить від поряд. Сублімую самогубство, прикидаюсь трупом.
Бо нікого з вас я не люблю.