Не те щоб... та все ж!))
Невігласи,читайте книги,
Щоби побачили й незрячі
Що в "полюванні" цім "на відьом"
Вам не звитяжити! Тим паче,
Що правда ваша,ваша гордість
Гнилі, як зуб старого лорда,
А ваші лиця та усмішки -
Ніби оскал та псяча морда!
Кого ви взялись зневажати,коли зневажені своїми,
Коли копитами кінноти вас розтоптали Херувими!
На спинах вибили ікону,на грудях-прапор і молитву,
Та ви не гідні навіть того,щоб вас покликали на Битву!
Ви порох в Світі цім і попіл, який не хоче нести вітер...
Більш не писатиму ні слова - для нехристів шкода і літер.
* * * * *
Чого ж насправді боятись,коли страх живе у твоїй голові,
А боятись своєї голови - це як мінімум тупо..
Я знаю що у тебе купа планів,сотні ідей,тисячі думок:
Ти хочеш врятувати планету,
перевиховати ближнього,очистити місто
Та все поки зводиться максимум до пройденого рівня
в улюбленій ігрі.
Ти "диванний патріот" та борець з міфічними вітряками,
Патякало і хвалько,але ніколи це не визнаєш.
Та цього ніхто й не вимагає,оскільки твоє оточення-
Такі ж Мюнхаузени і Дон Кіхоти в найгіршому їх прояві.
Чого ж ти боїшся насправді, паразите життя?
Ти боїшся думати, боїшся діяти,
Боїшся навіть думок про дію.
Відверто боїшся та тихо ненавидиш людей,які вимагають дій,
Спонукають до дій,заохочують до дій...
А тобі ж просто ніколи,ти-у комфортній зоні
свого нікчемного світу,
Ти - "революціонер" із сотнею геніальних ідей у своїй,
Ще не відбитій,але абсолютно непотрібній голові.
Чекаєш на зміни,зроблені чужими руками,чужим коштом,
За рахунок чужої крові...
Залишайся у своїй мушлі,
оскільки тіло молюска занадто ніжне,
Щоб боротись із щоденними труднощами цього часу!
* * * * *
Одного, ніби звичайного, ранку
Вийдемо на балкон удвох: я і кави філіжанка.
Подивимось вперед і вгору,
Я- поглядом,вона-ароматом спокою.
Спускаємося сходовою кліткою. Я тримаю її міцно,-
Як надійний партнер у танці, обпікаючи пальці..
Сонце блищить на росах, мрію пройтися босим..Іду.
Попереду шлях,бачений сотні раз і небачений досі.
Як більмо на оці-наше щоденне "треба"!
А так хочеться неба, і сонця і щоб були зелені трави
І запашної кави..
* * * * *
Він зовсім не вмів правильно жити:
Робив дурниці,ходив по колу... Не перевчити.
Вдесяте спотикався, наступав на граблі,- суцільні трабли.
Його водила за руку Халепа,іноді в компанію просилася Біда,
Та ба,- Горя не було ніколи
Хоч суцільних невдач засіяне поле родило рясно і вчасно.
З характером чортячим,паскудної вдачі-
Міг дати здачі
Навіть коли не чіпали-дістало!
Одного дня повернувся інакшим,- не гіршим чи кращим
З поглядом важчим.
Хто знав-не чіпав,уникав
Хто цікавився-бавився з вогнем,викликаючи в серці щем,
Ставлячи питання нескромні:
" А як Там,коли місяць уповні?
А коли не дощ, а Град б*є невпопад?
А коли рука-липка,й та - лиш одна?.."
Він здебільшого мовчав - так його Бог повчав,
А Його він бачив там,поміж кущів і трав,
Коли за кермом, з "вантажем 200" мчав..
* * * * *
Я повертаю собі втрачені бали
В цей час,коли іншим кричать :"Дістали!"
Мій успіх живиться провалом конкурентів,-
Їхні страждання не варті сентиментів!
Я готовий проходити мимо протягнутої руки,
Якщо ще вчора вона видавлювала моїх очей білки.
Нехай не надіється на милостиню й співчуття той,
Хто мав намір відспівати за мій "упокой"!
Жорстокість чи справедливість -
В голові рішучість ,а не мінливість..
* * * * *
Хмарами,чарами,наче примарами
Ходимо світом цим,ходимо парами.
Лякані карами,гнані татарами-
Не пропадали ми,не вимирали ми.
Гожі ми,Божі ми,як перехожі ми,
хоча насправді-давно вже знеможені.
Колами,-голими,босими, з косами,
Топчемо землю цю,простоволосими.
Хочеться,вміється та вже не сміється,
Та хто сміється тут,-той ще надіється..
Молимось,каємось,гріхами маємось,
Та при покуті ніяк не розкаємось,
Чогось чекаємо,вчасно не діємо,
Ще не пропали,та вже ледь жевріємо..* * * * *
Він вирішив видавати нам Життя порціями,
Як наркотик.. Це викликає залежність.
Після такого хтось навмисне,
А інший-через необережність, спіткнеться..
В кожного п*ятого лінія гнеться,-
кому передоз, в оцих-коматоз,
"Обраним"-в кайф, в багатьох-наркоз.
Обмануті,ніби введені в гіпноз..
Хто "в темі", "на системі",- той хоче більшого,Вічного
Кого списали - існує, конає помалу,кинутий на поталу.
Реінкарнація не на часі,- біля каси черги за м*ясом
Та хлібом,- видовищ досить. Знову виносить мозок
Від позик..
"Сісти на голку"? Без толку,нас від проблем "вставляє".
Ходимо по краю,безліч злітає.. у прірву..
Шматок відірву,розділю з ближнім,-
Він на полці нижній,ковтає день свій,як спраглий воду,
Кляне негоду. Хоча насправді,в думках-в молитві
В постійній битві із сьогоденням,смиренно
Випрошує в Нього чергову порцію того,
Що найцінніше.
Своє Життя..
* * * * *
Буду чекати останній автобус,він приносить спокій...
Сяду біля вікна, шукаючи в темряві зміст глибокий.
Комусь вже байдуже,що їдемо без мети,
Більшість знає це,та не насмілюється зійти.
Вулиці і провулки ковтаємо ніби пігулки-одна за одною,
не запиваючи водою...
Лунає тихо музика,- для кожного своя,іншому-чужа,
Виходимо біля бліндажа.
Ангел дістає ножа, розрізає тьми пуповину..
Ні! Я тут не загину! Лише минуле.. Лети, куле!
... Зорі схожі на маленьких павучків -
Збиратиму їх у банку,до ранку
А на світанку,коли почався обстріл,гострий,
вони розсипались у траву..не знайду..
* * * * *
На теплому килимку комфортної кухні
В затишному будинку рідного міста
Чомусь іноді буває тісно...
Книга на колінах,чай біля ніг,
Легка вечірня втома і відчуття,що ти-вдома.
Авжеж. Та все ж..
Порожнеча відлунює у скронях,погойдується на тінях,
Гнеться у лініях долонь,які ти,
Перегорнувши чергову сторінку книги,
Прискіпливо і з цікавістю розглядаєш,
наче бачиш їх востаннє..
Ще не скоро у вікно зазирне сонця проміння раннє.
За вікном зимова ніч,тривала і глибока,
кажуть: "Хоч вирви око".. Неправда!
Ці години мрій і снів яскравіші від сірих днів!
* * * * *
Коли долаєш чергову перешкоду
тоді справді є чим пишатись.
Ти не чекаєш за це нагороду,
ти просто хочеш ще залишатись..
Кожного ранку когось виносять,
не дивлячись на те,що сонце сходить.
Кожен хотів би зустріти черговий світанок,
та не у кожного це виходить..
Часом тобі бракує часу,
а іноді ти просто його "вбиваєш".
Та не жалійся тоді по цьому,
що так мало встиг чи чогось не маєш..
* * * * *
Занурююсь в ванну з гарячим терпким егоїзмом,
Відкинувши думку,що знову потрібно комусь догодити.
До дідька уколи прощення та милосердя клізми,
У скронях пульсує: "Я хочу для себе пожити!"
Нас вчили підставить плече чи подати руку,
Поспівчувати,пораду-розраду дати,
Але коли ти хоч раз у житті натрапиш на "суку",
Захочеш тільки одного: "Тікати,подалі тікати!"
Хотів як Месія-нести у світ ідеали
і наділяти усіх навкруги теплим світлом,
Та коли тобі вкотре на горло стали,
ти зрозумів,- не любов править цим світом..
Збираєш речі,береш рюкзак,потираєш ноги -
їм довго чвалати,долаючи крок за кроком,
Присівши одного чудового дня край дороги
не збийся з мети,з шляху не зійди, ненароком...
* * * * *
Душа ховалася у светрі..
Її звідти наполегливо витравлювали дешевим дезодорантом,
кожного ранку.
Рахуючи минулі ночі,протирав заспані очі стоячи перед вікном
і думав:
"Стрибати,чи ще трішки поспати?"
І він стрибав. Стрибав довго,аж поки не гепали знизу
сусіди:
"Шоста ранку,які ще в дідька "скачки" на балконі?!"
Гниди.
Йшов на роботу без оптимізму,наче ставлячи клізму,кривився
Навколо не дивився,хоч весняний ранок чимось нагадував рай..
Нехай.
Міряв прожиті роки кількістю пляшок суботнього пива,чекав дива
а приходила злива..
Іноді шквал,- тоді повний завал.
Не слухав новин,не любив людей ,мав купу ідей
та втілити не було як -
попереду,як маяк бовваніла старість..
Відволікала.
В подруги записалась міцна кава. Вкоренилась..
В сусідів родилась дочка,а він ставив останню точку
над "І"...
Та три крапки в кінці тримали його міцно за полу,
тягнучи додолу,не даючи відірватись, змушуючи зостатись тут,
де ще парувала й манила не випита до дна
гірко - солодка філіжанка його загадкового життя..
* * * * *
Це небо... Воно любило Героїв
І було готове приймати їх сотнями.
Небесними Сотнями.
Поодиноких і цілими батальйонами,десятками і мільйонами.
Але вони туди не хотіли..
Їх відправляли туди регулярно й вперто -від політиків і до медіа.
Вручали нагороди,посмертно.
Кумедно.
Оскільки вони ще жили!
І навіть душа рвалась із грішного тіла-дуже спішила
В передчутті зустрічі із Вічністю. Смерділа фальшивою ніжністю..
Але вони туди не хотіли...
Вони гнили масово,іноді частками,іноді частинами
Винними й невинними в усіх смертних гріхах. Жах!
Чіплялись за земне життя - буденне й надто злиденне,
щоб його любити.
Та хотілось жити!
А небо чекало,небо манило сонячним промінням,
переконувало в бутті нетліннім.. Грозило побити камінням.
Але вони туди не хотіли...
І вперто жили,усім на зло-виживали і жили -
плюючи на те,що їх не любили,
"забивши" на те,що на них "забили",
не плакали і не нили..
А Небо.. Воно завжди любило Героїв. Ще від часів Христа..
* * * * *
Частина обізве тебе дурнем,інші скажуть,що ти-лінивий
Хоча насправді ти просто щасливий!
Знайшов своє: дах з соломи,стіни із глини,
Пальці облизують хвилі моря,у ньому-дельфіни.
Навчився прокидатись рано,зустрічати світанок
Відійшов від світу фальші та обману.
Ходив по росі,співав уночі пісні,слухав солов*я
Керував своїм "я" так,як сам хотів,а не під монет спів..
Невпинно вдосконалювався, мужнів... Дозрів.
Народив дітей,була купа ідей без пафосу і "рожевих фей"
показав їм Світ. Жити вчив як пише Завіт.
Старе бунгало море забрало.
Побудував дім на потіху всім,посадив сад ..
Відійти був рад та тримали зорі й давні спогади, майже прозорі..
* * * * *
Я чую стукіт коліс по рейках,хоч залізниця звідси далеко.
Я бачу порожнє гніздо при дорозі,- воно чекає на свого лелеку.
Я серед ночі дивлюся у вікна-там хтось годує котів голодних.
Я вранці пройдуся босоніж по травах,краплини роси тремтячі й холодні.
Я знаю,що жити-це вже прекрасно,що кожна хвилина вона-неповторна.
Я вірю,що вирватись дуже важко,коли потрапиш у системи жорна.
Я хочу почути,що казатимуть люди,коли в них ніяких проблем не буде.
Я візьму весло і шукатиму човен,а місць для причалу багато всюди...
* * * * *
Танцюй під дощем,моя Німфа,
Нехай лірика струменями стікає з плечей!
Відчуй запах тіла землі й повітря,
Танцюй,не помічаючи зайвих речей...
Диваки саме ті, хто заховався у дім,-
твій дім - це простір.
Слухати дощ закривши очі,
віддаючи волосся вітру - це ж так просто!
Стрибай закривши очі у прірву - тебе підійме мрія догори!
Коли всередині вирує полум*я-не опирайся,просто гори!* * * * *