***

[ne_znaiko]

одного раннього березня

ще до сходу весни

коли найсолодші і найправдивіші сни

поезію щось штовхнуло в бік

хотіла ще полежати

під ковдрою прілого листя

сон важкий ще не зовсім зник

та струмок ввімкнуся і дзвенить дзвеніть

довелося розплющити очі

одне око сине як сніг, що розтав

вилився в підземний став

і став пролісковою кров’ю

друге жовте як промінь, що пропікає пісок

до серця курганів

до самих кісток в них захованих

і світить примарним золотом

цей погляд повільно гортає траву

ласкаво торкає столітню кору захисну:

покажи, що в тебе всередині?








Оригінал на Дрімі