Читландія
Так-так! "Читландія" повертається :) Хоч сайт, де вона виходила, закрили, ми з донькою продовжуємо читати. І - ділитися враженнями.
Я підгледіла, що Вітусі дуже припав до вподоби "Таємний щоденник Адріана Моула" і сама нетерпляче чекала "в черзі", аби його нарешті прочитати.
І поки читала - цілковито забула, що автор книжки - жінка! Чесно.
Це розповідь від імені підлітка, і авторка в його образ "вжилася" у повній мірі.
Адріан - дуже цікавий хлопець. З одного боку він уже критичний щодо батьків, з іншого, попри постійне нарікання, йому геть не до вподоби, коли ті розлучаються, він хотів би отримувати неподільну увагу матері й батька, як ще зовсім мала дитина.
Його дуже цікавить життя оточуючих - і сусідів, і однокласників, і принцеси Діани в тому числі :) Адже Адріан - не наш сучасник, його підлтковий вік припадає на початок вісімдесятих. Тоді ще можна було писати паперові листи і мріяти, що твої юнацькі вірші прозвучать в радіоефірі, про що власне, Адріан і мріє.
Він спостережливий та іронічний, навіть подекуди цинічний, однак може бути і дуже чуйним, допомагати, не очікуючи віддяки. Водночас, він не бойовий. Замість боротися зі школярем, який постійно вимагає в нього гроші, Моул влаштовується.... розносити газети. Значно войовничішою виявляється Адріанова бабця, яка зуміла і вимагача настрашити, і гроші повернути.
Дуже потішили бунтівники-школярі в червоних шкарпетках - пригадався свій шкільний піонерський досвід, коли ми знімали галстуки і ховали до кишень і портфелів, бо хоч у піонери нас ще були змушені прийняти, хвиля відродження і дух незалежності уже витав у 90-му році й на вулиці, і в школі.
Надзвичайно імпонує, що книжка написана у формі щоденника - дуже люблю щоденникові записи і листи. І зрештою, розповідь від першої особи, коли між тобою і героєм уже нібито ніхто не стоїть, хоча насправді там "переховується" вдало замаскований автор, тобто сама Сью Таунсенд. Їй - великий респект за те, що не "поселила" свого героя в якомусь незрозумілому суспільному вакуумі, а в цілком визначеному часі і просторі, а також за те, що не обмежилась сентиментальною темою першого кохання, а легко, і подекуди навіть з гумором змогла розповісти підліткам і про безробіття, і про крах шлюбу, кризу віку, авторитарність шкільної системи, порозуміння з однолітками, фізфологію дорослішання і навіть смерть.
Дуже хотілось би прочитати наступний Адріанів щоденник, адже з віком у справжніх інтелектуалів, яким себе вважає наш герой, значно більшає проблем.
Я підгледіла, що Вітусі дуже припав до вподоби "Таємний щоденник Адріана Моула" і сама нетерпляче чекала "в черзі", аби його нарешті прочитати.
І поки читала - цілковито забула, що автор книжки - жінка! Чесно.
Це розповідь від імені підлітка, і авторка в його образ "вжилася" у повній мірі.
Адріан - дуже цікавий хлопець. З одного боку він уже критичний щодо батьків, з іншого, попри постійне нарікання, йому геть не до вподоби, коли ті розлучаються, він хотів би отримувати неподільну увагу матері й батька, як ще зовсім мала дитина.
Його дуже цікавить життя оточуючих - і сусідів, і однокласників, і принцеси Діани в тому числі :) Адже Адріан - не наш сучасник, його підлтковий вік припадає на початок вісімдесятих. Тоді ще можна було писати паперові листи і мріяти, що твої юнацькі вірші прозвучать в радіоефірі, про що власне, Адріан і мріє.
Він спостережливий та іронічний, навіть подекуди цинічний, однак може бути і дуже чуйним, допомагати, не очікуючи віддяки. Водночас, він не бойовий. Замість боротися зі школярем, який постійно вимагає в нього гроші, Моул влаштовується.... розносити газети. Значно войовничішою виявляється Адріанова бабця, яка зуміла і вимагача настрашити, і гроші повернути.
Дуже потішили бунтівники-школярі в червоних шкарпетках - пригадався свій шкільний піонерський досвід, коли ми знімали галстуки і ховали до кишень і портфелів, бо хоч у піонери нас ще були змушені прийняти, хвиля відродження і дух незалежності уже витав у 90-му році й на вулиці, і в школі.
Надзвичайно імпонує, що книжка написана у формі щоденника - дуже люблю щоденникові записи і листи. І зрештою, розповідь від першої особи, коли між тобою і героєм уже нібито ніхто не стоїть, хоча насправді там "переховується" вдало замаскований автор, тобто сама Сью Таунсенд. Їй - великий респект за те, що не "поселила" свого героя в якомусь незрозумілому суспільному вакуумі, а в цілком визначеному часі і просторі, а також за те, що не обмежилась сентиментальною темою першого кохання, а легко, і подекуди навіть з гумором змогла розповісти підліткам і про безробіття, і про крах шлюбу, кризу віку, авторитарність шкільної системи, порозуміння з однолітками, фізфологію дорослішання і навіть смерть.
Дуже хотілось би прочитати наступний Адріанів щоденник, адже з віком у справжніх інтелектуалів, яким себе вважає наш герой, значно більшає проблем.