Атласна рожева стрічка
Ви вірите в чудо? Або. Чи вірили ви колись в чудо?
Можливо це тривало роки, дні, години, хвилини.
Можливо така віра спалахувала лише на мить. Та ви все одно встигали спіймати її за яскравий хвіст.
А як це було вперше?
Я розумію, що ви вже виросли. Всі такі дяді, тьоті. У вас «заводи, параходи», імідж, ділова репутація, справи, проекти ect. І раціональне мислення, життєвий досвід розкладають всі події по поличкам, всьому знаходите пояснення, віра в «світле, добре» заміняється реальними картинами вашої буденності.
Та все ж. Ви вірите в чудо?
[Вірите?]Сьогодні згадала мить чуда з дитинства. Чудо було рукотворним, але від того своєї чарівності не втратило.
Так от. У дитинстві мені дуже хотілося ляльки Барбі. І навіть несправжньої, ну, щоб руки-ноги згиналися (у подруги була така), бо це було б верхом нахабності мріяти про справжню Барбі, а самої простої.
У моєму дитинстві були поширенні бабрізамінники на ім’я Джесіка. Аж гидко, коли згадую як ця Джесіка виглядала: волосся закріплене лише на маківці, виголявся «череп Крюгера», вирячкуваті очі, руки-трубочки без пальців, а одяг - просто «сіротка Ася».
Мені ж пощастило більше, ніж деяким одноліткам, у мене була (шкода, що тут не можу згадати ім’я умовної Барбі) Лялька з гарним обличчям, густим чорним кучерявим волоссям, але пластмасова і в страшненькій, благенькій одежині. Мені її подарували родичі і я з вдячністю прийняла цю «манну небесну».
Щастя вихлюпувалося через край, я з нею носилася, як з писаною торбою. Лягаючи спати, ставила її поряд з собою на стільці і перше, що я бачила вранці це МОЯ Лялька.
Одного ранку я прокинулась і схопила чудо за кометний хвіст, тримала його обома руками і вірила в диво.
Переді мною стояла МОЯ Лялька в НЕЙМОВІРНІЙ БАЛЬНІЙ СУКНІ. Знаєте, як у Скарлетт О᾿Хара у першій сцені фільму «Віднесені вітром»: спідниця у пишних зборочках, оголені плечі. Тільки сукня МОЄЇ Ляльки була рожева. Це було справжнє чудо: я закривала ввечері очі - «сіротка Ася», відкрила вранці - розкішна королева.
Наступного дня - о так! Нова сукня на МОЇЙ Ляльці: чорний верх обшитий золотою тасьмою і блакитний низ (коротка спідничка), а у волосі золота тасьма. Диво! Диво ж!
МАМА створила те рукотворне диво. Моя мама вміє творити дива (*з надією в голосі* може й мені передалось).
У першу мить, коли бачиш зміни, ти віриш у чудо. В тобі загорається вогник віри, який не згасає після того, як розумієш, що мама вночі шила ті сукенки Ляльці.
І віра в чудо залишається з тобою на завжди, на все життя, навіть, якщо зародилась вона з атласної рожевої стрічки на сукні твоєї Ляльки.
P.S. Дякую, мамо!
Можливо це тривало роки, дні, години, хвилини.
Можливо така віра спалахувала лише на мить. Та ви все одно встигали спіймати її за яскравий хвіст.
А як це було вперше?
Я розумію, що ви вже виросли. Всі такі дяді, тьоті. У вас «заводи, параходи», імідж, ділова репутація, справи, проекти ect. І раціональне мислення, життєвий досвід розкладають всі події по поличкам, всьому знаходите пояснення, віра в «світле, добре» заміняється реальними картинами вашої буденності.
Та все ж. Ви вірите в чудо?
[Вірите?]Сьогодні згадала мить чуда з дитинства. Чудо було рукотворним, але від того своєї чарівності не втратило.
Так от. У дитинстві мені дуже хотілося ляльки Барбі. І навіть несправжньої, ну, щоб руки-ноги згиналися (у подруги була така), бо це було б верхом нахабності мріяти про справжню Барбі, а самої простої.
У моєму дитинстві були поширенні бабрізамінники на ім’я Джесіка. Аж гидко, коли згадую як ця Джесіка виглядала: волосся закріплене лише на маківці, виголявся «череп Крюгера», вирячкуваті очі, руки-трубочки без пальців, а одяг - просто «сіротка Ася».
Мені ж пощастило більше, ніж деяким одноліткам, у мене була (шкода, що тут не можу згадати ім’я умовної Барбі) Лялька з гарним обличчям, густим чорним кучерявим волоссям, але пластмасова і в страшненькій, благенькій одежині. Мені її подарували родичі і я з вдячністю прийняла цю «манну небесну».
Щастя вихлюпувалося через край, я з нею носилася, як з писаною торбою. Лягаючи спати, ставила її поряд з собою на стільці і перше, що я бачила вранці це МОЯ Лялька.
Одного ранку я прокинулась і схопила чудо за кометний хвіст, тримала його обома руками і вірила в диво.
Переді мною стояла МОЯ Лялька в НЕЙМОВІРНІЙ БАЛЬНІЙ СУКНІ. Знаєте, як у Скарлетт О᾿Хара у першій сцені фільму «Віднесені вітром»: спідниця у пишних зборочках, оголені плечі. Тільки сукня МОЄЇ Ляльки була рожева. Це було справжнє чудо: я закривала ввечері очі - «сіротка Ася», відкрила вранці - розкішна королева.
Наступного дня - о так! Нова сукня на МОЇЙ Ляльці: чорний верх обшитий золотою тасьмою і блакитний низ (коротка спідничка), а у волосі золота тасьма. Диво! Диво ж!
МАМА створила те рукотворне диво. Моя мама вміє творити дива (*з надією в голосі* може й мені передалось).
У першу мить, коли бачиш зміни, ти віриш у чудо. В тобі загорається вогник віри, який не згасає після того, як розумієш, що мама вночі шила ті сукенки Ляльці.
І віра в чудо залишається з тобою на завжди, на все життя, навіть, якщо зародилась вона з атласної рожевої стрічки на сукні твоєї Ляльки.
P.S. Дякую, мамо!