Іссик-Куль
здається, це було вічність тому. Іссик-Куль. "Гаряче озеро". бо "іссик кофі", то - "гаряча кава". ми потрапили туди буквально за мить до помаху сигнального прапорця, знаєте, клітчатого такого, як у автоперегонах, одразу перед початком відпочинкового сезону. ми не побачили сотень відпочиваючих, лиш вівці та корови намагалися потривожити нас. на протилежному березі великої води спокійно стояли білі гори. вода там ледь солонувата, чиста, як сльоза. на березі - галька. ми розмірковуємо про іссик-кульське підводне чудовисько, бо що ж то за жізнь - та й без свого озерного чудовиська. суцільний сум і нудота. проте, автохтони бережуть згадки про його появу, аби не приїхали туристи, аквалангісти, підараси, біологи, гідрогеологи, мічуріни всякі тощо та не наробили дєлов.
у перші секунди перебування на березі Питро здійснив подвиг - допив куплений в Бішкеку йогурт (йогурт, мат-перемать, ніколи нічо не пийте там, крім води, ггг, шо кумис, шо джарма, що грьобаний максым - ще те випробування для психіки). потім вони бухали кальвадос, доки я пробував на смак іссик-ккульські води. вода приємно холодила нижні кінцівки, але занурюватися вище колін страшенно не хотілося, ну, як завжди. це ж я так відкривав купальний сезон
і ото тра ж було запертися на 4 тисячі км для того, ге?:)
потім ми з Миколою рішили дійти до гір, що так звабливо маніячили не горизонті, нє, боронь Боже (Аллахе? Аллаше?) не поводі, в иншу сторону, через село з непроізносімою назвою, або купити помідорів. зрештою, таки вийшло друге, бо до гій якось йшли йшли йшли йшли, (хвилин 20) і стало в лом. поки ми то робили з нас намагалися збити флєжку самогону якісь бухі в дупу киргизи, тіки вони були не молоді і навіть не мали смил аби встати і дать нам в чан, тому ми люб*язно проігнорували їх природні бажання. під маленькою мечеттю сиділа слов*янська курва з мєсним тіпочьком, вона побажала нам хороших мандрів (сімпатічна була, бєлокура така бєстія, але явно курвівського виду очі мала).
доки верталися назад, то думали, що Питра вже вкрали. нє, ну або ззіли, він на убека схожий, а киргизи узбеків не балують. але ні, нє даждьотєсь, він лежав собі на бережочку, і дрих , а потім побачив нас і почав махати руками як вітряк - скучив, мабуть, тіки він не зізнався.
потім ми з ним влаштували тіпа слем на березі, штовхалися, ідіотіки потєшні.
я ледве вмовив козаків не гнати назад , в дорогу до Самарканду, а залишитися і потусіть нічку, тим більше, що прекрасна коричнево-помаранчево-рожева хмара - а-ля Мордор, збиралася на заході і рухалася на нас, погуркуючи, поблискуючи. поставили намета
Микола захотів вогнище намутить, ну ви ж знаєте, якщо хтось щось хоче то шо- то най собі зробе
всім іншим двом було жутко впадло напрягаця, бо ми вже вклали кіло помидорів і банку тушонки, ну яка в таких умовах може бути каша, так нє, дехто ж любить романтіку, як ото в мінусову температуру на перевалі Гоміцарі в Тушеті під зорями спати перетворюючись в бурульку.. но я атвльокся. Миколу нагнав від ігор з сірниками дощ і тоді я витягнув своє Лєново і посадив хлопів на Гру Престолів. прямоото в наметі. фу, яка мєрзость, разврат. :)
зранку я думав ще прив*язатися до того дуба, що ріс над нашим наметом, а вони хай би їхали. завів би собі овечок, ходив би в гори, і так далі і тому потрібне, але хлопи відібрали всі мої вєщі і я застрімався, прийшлося їхати домів. так-так. вся дорога від Іссик-Куля була просто поверненням додому, таким троха кривобоким, як виявилося, таким троха надто швидким, як на мій смак, але поверненням.
я зібрав сухого намета - дощ так і пішов боком і , з сонцем у спину погнали ми випробовувати середньоазівйський стоп, повз золотого з конем Сємьонова-Тянь-Шанського, повз киргизькуц маладьож на автівках, ми таки застопили єдиного екземпляра, може він і хотів грошей, але російську знав погано. а з тими водіями, що знають російську не дуже, коли ведеш розмову, перетворюєшся на Капітана Очєвідность. Питро мене весь час стібав, всю дорогу, сволота чорномаза, а потім сам так само з водіями триндів, гг :) з стопом у нас вийшло серединка на половинку, два авто без бабла - одне з них таксі, і два за бабло. після Бішкека (схожог она якісь африканські трущоби, принаймні в районі об*їхдної) таксист посадив нас на маршрутку до кордону.
маршрутчик виявився прекрастних кровєй, привів нас до дешевої кафешки, де їсть сам, дав телефона аби позвонили домів. реабілітував населення Киргизстану в наших очах, корочє.ю на останні 6 сомів я купив прямо перед кордоном полуниці і потім пішли ми в прикордонний перехід, де, швидше за все,почалася зовсім інша історія...
