nash_zhenya - Історія №33
Тепла та сонячна погода, що трималася уже близько тижня була справжнім подарунком для українців. Люди тішилися, намагалися підставити сонячним промінчикам побільше свого тіла і посмішок. Здавалося, що починається літо і скоро пора відпусток. Тільки пожовклі каштани нагадували про справжню пору року. Минулий тиждень взагалі зробив багато подарунків, а особливо для Жені... Його було звільнено.
Останні дні для колишнього міністра були як в тумані - жодних конкретних картинок, тільки обриси, кусочки реплік, розмиті обличчя. Єдине, в чому він був впевнений, то це алкоголь. Його було багато, в цьому була впевнена і його печінка.
Женя сидів удома, на ліжку і намагався не робити різких рухів. Боліла голова, очі вперто не хотіли відкриватися, мозок вперто не хотів впізнавати оточуючих. Якби не відро води, яку люб’язно було вилито Марго на нього, то Женя б не прокинувся. „Вот больная”, - ніжно подумав Женя. Марго завжди підтримувала його в важку хвилину.
Гонщик, зі швидкістю старого „Запорожця” поплентався на кухню в пошуках води. А може зі швидкістю верблюда... це було б більш доречним порівнянням. Язик так присох до піднебіння, що здавалося, ніби Женя пив китайський супер-клей за 1 гривню. А присмак був такий, ніби закусував він г... ну самі можете здогадатися.
Попивши, Женя голосом бізона прогудів: „Ну шо, бля... будєм вспомінать”. Довго згадувати не довелося, телефон заграв „Шоколадного зайца” - дзвонив Пєтька.
- Ну шо, отошол уже, горє-міністр? - весело запитав колишній секретар РНБО.
- Ммммммммммммммммм... - зміг видавити Женя. Потім плямкнув ротом, прокашлявся і додав - Іді в жопу.
- Ааааааааа, панімаю, панімаю... Много ти піл, - Пєтя реготнув, - ти ко мнє уже вломілса угашеним. А уєхал совсєм трупом. Тєбя міліція не остонавлівала?
- Мммммммммммммммм... - продовжив розмову Женя, - не помню...
- Ну а что помніш? Помніш как приєхал ко мнє с шоколаднимі Дєдамі Морозамі і откусивал ім голови? Как в пряткі сам с собой іграл?
- Не помню... - чесно признався Женя.
- Ну да бес с ним, надєюсь, что я тєбя успокоіл. Нє пєрєживай. Пока будєм бізнеси разводіть, отдихать. Заході в мой „П’ятий елемент” - в басєйнє поплаваєм. Ладно, рад шо ти живой, до связі - Пєтька поклав слухавку.
Женя кинув телефон на ліжко і сам впав поруч. Хотілося щось поїсти, але для цього йому треба було встати. Він раптово згадав багато деталей. Згадав, як вмовляв діабетика Пєтю випити з ним і закусити Дідом Морозом. Згадав, як його стішило те, шо міністром став молодий заступник, а не Пустовойтенко, після чого він знову напився. Так, Жені було що згадати.
Зі словами „Свой человєк, ето всєгда свой чєловєк”, Женя встав і поплентався в душ освіжитися. Країні потрібні були свіжі кадри і свіжі спеціалісти. За вікном було так само спекотно, люди метушилися в сонячних променях. Євген Альфредович і сам зібрався трошки пометушитися. Адже він ще нічого нікому не сказав. Життя повинно бити ключем.
Останні дні для колишнього міністра були як в тумані - жодних конкретних картинок, тільки обриси, кусочки реплік, розмиті обличчя. Єдине, в чому він був впевнений, то це алкоголь. Його було багато, в цьому була впевнена і його печінка.
Женя сидів удома, на ліжку і намагався не робити різких рухів. Боліла голова, очі вперто не хотіли відкриватися, мозок вперто не хотів впізнавати оточуючих. Якби не відро води, яку люб’язно було вилито Марго на нього, то Женя б не прокинувся. „Вот больная”, - ніжно подумав Женя. Марго завжди підтримувала його в важку хвилину.
Гонщик, зі швидкістю старого „Запорожця” поплентався на кухню в пошуках води. А може зі швидкістю верблюда... це було б більш доречним порівнянням. Язик так присох до піднебіння, що здавалося, ніби Женя пив китайський супер-клей за 1 гривню. А присмак був такий, ніби закусував він г... ну самі можете здогадатися.
Попивши, Женя голосом бізона прогудів: „Ну шо, бля... будєм вспомінать”. Довго згадувати не довелося, телефон заграв „Шоколадного зайца” - дзвонив Пєтька.
- Ну шо, отошол уже, горє-міністр? - весело запитав колишній секретар РНБО.
- Ммммммммммммммммм... - зміг видавити Женя. Потім плямкнув ротом, прокашлявся і додав - Іді в жопу.
- Ааааааааа, панімаю, панімаю... Много ти піл, - Пєтя реготнув, - ти ко мнє уже вломілса угашеним. А уєхал совсєм трупом. Тєбя міліція не остонавлівала?
- Мммммммммммммммм... - продовжив розмову Женя, - не помню...
- Ну а что помніш? Помніш как приєхал ко мнє с шоколаднимі Дєдамі Морозамі і откусивал ім голови? Как в пряткі сам с собой іграл?
- Не помню... - чесно признався Женя.
- Ну да бес с ним, надєюсь, что я тєбя успокоіл. Нє пєрєживай. Пока будєм бізнеси разводіть, отдихать. Заході в мой „П’ятий елемент” - в басєйнє поплаваєм. Ладно, рад шо ти живой, до связі - Пєтька поклав слухавку.
Женя кинув телефон на ліжко і сам впав поруч. Хотілося щось поїсти, але для цього йому треба було встати. Він раптово згадав багато деталей. Згадав, як вмовляв діабетика Пєтю випити з ним і закусити Дідом Морозом. Згадав, як його стішило те, шо міністром став молодий заступник, а не Пустовойтенко, після чого він знову напився. Так, Жені було що згадати.
Зі словами „Свой человєк, ето всєгда свой чєловєк”, Женя встав і поплентався в душ освіжитися. Країні потрібні були свіжі кадри і свіжі спеціалісти. За вікном було так само спекотно, люди метушилися в сонячних променях. Євген Альфредович і сам зібрався трошки пометушитися. Адже він ще нічого нікому не сказав. Життя повинно бити ключем.