All inclusive по-карпатськи. 10 днів, 9 ночей. З Ділового до Квасів.
Пройтися маршрутом через Мармароси і Чорногірський ми хотіли ще минулого літа але тоді повінь змінила наші плани.
Ми зазвичай від планів не відмовляємся, то ж вирішили знову спробувати цього року.
Варіантів сходу з маршруту там багато, часу ми мали вдосталь, до всяких непередбачуваних ситуацій були готові.
Трохи мене лякали наші спаковані рюкзаки, мій важив 20,5 кг, в Андрія 25, в Софії і Таюсі по 10.
Кіт нам вже не вміщався, хоча дуже хотів ))
Пригоди в нас почалися майже відразу, бо забули взяти два каремата, спам"яталися дорогою на вокзал. Довелося повертатися, на поїзд встигли )
День перший.
Зі Львова до Рахова добиралися поїздами з пересадкою через Тернопіль. Зате зранку вже були на місці.
Оформили дозвіл у прикордонників та й пішли по добре знайомій нам дорозі.
Вражала кількість людей на маршруті - стільки там я ще не бачила.
Але то вихідні, кордони відкриті не для всіх, в горах цвітуть рододендрони... соціальні мережі рекламують гори...
Більшу частину дороги ми йшли під приємно-освіжаючим дрібним дощем.
Лопухи тамтешні якось здрібніли, колись Таюсю накривали з головою ))
Потім ми звернули з маркованого маршруту на коротшу немарковану стежку.
Там спочатку дебрі, тому, хто йтиме вперше і без навігатора, заблукати не проблема )
Потім дуже стрімкий підйом угору.
Але суттєве зменшення відстані щоразу спокушає туди йти.
Та й будь-яка стежка приємніша за розбиту дорогу.
Заохочувальним бонусом мені були квітучі ліани ломиноса альпійського, до того вживу ще їх не бачила. Красиві.
На тій стрімкій стежці - головне дотягнути до 11 стовпчика (там номеровані вздовж всієї стежки), а неподалік 14-го є вода. Далі вже легко.
На полонинці, котра нижче Лисичої, нам вже давно хотілося заночувати, цього разу була нагода.
Вода, дрова, простір, краєвиди і абсолютна відсутність сусідів - ідеальне місце.
День другий.
На полонині Лисичій нарахували в середньому 80 наметів і то лише тих, котрі було нам видно з дороги.
На підйомі до Квасного нас застав дощ, цього разу зовсім не приємний.
Дощ то стихав, то знову посилювався. Ми вирішили перечекати під тентом і заодно пообідати.
Прояснилося. Час йти далі.
Дощ розігнав усіх численних відвідувачів вершини Попа Івана Мармароського, його величність прийняла нас сам-на сам.
Хмари періодично розходилися, відкриваючи краєвиди.
Рододендрони на хребті тільки починали квітнути.
Здавалося, погода покращувалася.
Але то лише здавалося. Далі ми йшли з вітром, під дощем і в хмарі.
Змокли нАніц ))
На спуску з хребта, де дуже стрімко і слизько, пішли в обхід через Румунію. Румунський вівчар дуже пильно стежив за нами ))
Одразу за хребтом вирішили зупинятися на ночівлю, бо далі йти не було ні змісту, ні бажання.
І таких змоклих, як ми, там було дуже багато.
Ми стали збоку на горбочку, звідти спостерігали за величезним наметовим табором, як казала Таюся - наче за мурашиною фермою))
День третій.
Зранку сфотографувалися на місці ночівлі - на згадку.
Вже вдруге воно нас рятує.
І в нас є традиція - щоразу подякувати місцю, де ночували чи відпочивали.
І ще там поряд цілі плантації тирличу безстеблового. Гарно.
Маршрут цього дня в нас був не довгим - до Межипотоків, але дуже нудним, розбитою дорогою то вниз, то вгору,
часто обходячи лісом велетенські калабані.
Розважалися, слухаючи аудіокнижку з телефону.
Весь день не було дощу, краєвидів теж не було )
На популярну полонину ми прийшли завчасно, то ж мали можливість вибрати місце ночівлі краще з кращих.
Ввечері дивилися улюблений серіал по телевізору ))
Мошкари цьогоріч в горах якось занадто багато, вечорами вона стає особливою кровожерною і сховатися можна лише в наметі.
Але, побачивши кольори неба, я все ж вийшла з укриття ))
Ця краса вартувала сотень отриманих укусів.
День четвертий.
Ранок у нас був "банним" )
І знову в дорогу.
У нас був вибір - або йти 14 км до Стогу, або трохи більше до полонини Щівник.
Цей день нас тішив краєвидами.
Позаду Піп Іван Мармароський, звідти ми йдемо:
Збоку - Говерла і лівіше Петрос - туди плануємо дійти за пару днів:
Рюкзаки наші вже трохи полегшали, йти було веселіше.
Зупинка на снікерстайм. Думаю, снікерси для туристів і придумали )).
Зазвичай ми беремо кожному по снікерсу на день. І ще щоденну пачку печива на всіх.
Ділянкою від Межипотоків до полонини Щівник ми йшли вперше.
Особливо сподобалася частина маршруту там де Скелі Смерті і хребет Неніски.
(Скелі Смерті були збоку від дороги, я їх бачила але вчасно не розпізнала, тому фото не маю. Справді страшні, бо дуже прямовисні))
Румунські гори Фаркеу і Міхайлек були спокусливо близько....
В горах скарби мають інші цінності, чупа-чупс там теж може стати справжнім скарбом.
Нова для нас вершина - Неніска Велика, 1815м н.р.м.
Ми не полінувалися піднятися на хребет і дуже з того тішилися, бо краєвиди звідти чудові і стежка приємна.
Хто ходить дорогою багато втрачає.
Лише до води треба було спуститися. Поки Андрій шукав джерело на дорозі - ми відпочивали.
Неніска Велика позаду.
Далі був дощовий екшн.
Ці хмари мали шанс нас обійти але таки сипонули рясним градом, потім за деякий час ще раз, а потім додали ще простої зливи.
Але ми то все успішно і терпляче перечікували під тентом і сухими дійшли до Стогу (горбик на фото нижче).
Далі йти вже не хотілося.
Там при дорозі є вказівники на кемпінг.
Наші дівчата, судячи з іншомовного слова, вже собі жартома уявляли, що там мабуть продають квас і морозиво, пропонують чани ))
А виявилося, що там навіть дуже стати нема де, все заросле, горбисте і схил. Але води було вдосталь.
Розміститлися ми з іншого боку від "кемпінгу" - з видом на румунські горбики.
Мошкара там була найлютіша.
То ж з останніми променями сонця - зразу в намет. Там і вечеряли.
продовження : https://nadiya-v.livejournal.com/65359.html