Мандрівка Закавказзям-2016. Частина 5. Вірменія. На крайній південь!
Чергова наша ночівля пройшла в наметі над кількасотметровою прірвою поряд з Татевським монастирем. Цього дня ми мали доїхати на крайній південь Вірменії - в околиці Мегрі, де по річці Аракс проходить кордон з Іраном.
01. Сходить сонце, час прокидатись.
Обов'язковим проміжним пунктом, який не оминути на шляху з Татева до Мегрі - міста в вірмено-іранському прикордонні - був Капан, обласний центр Сюніка. До Капану можна було дістатись в кілька способів. Простіший, але більший за кілометражем - спуститись у Алідзор, звідки ми підіймались канатною дорогою, та виїхати на основну дорогу М2 через Горіс. Інший спосіб - поїхати ґрунтівкою через високогір'я (через Тандзавер та Верін Хотанян), ледь не втричі коротший, проте, очевидно, що на цій дорозі рух був у десятки, якщо не сотні разів менший, ніж на магістральній. Існував теоретично ще третій варіант - аналогічний першому, однак дозволяв зрізати кількадесят кілометрів, не виїжджаючи на трасу Єреван-Степанакерт та обминути Горіс, вискочивши на М2 вже за Воротанською ГЕС та підйомом від неї. Однак між Шинуайром (1450 м над рівнем моря) та виходом на М2 (ті самі 1450 м над р. м.) ґрунтова дорога мала кілька перевалів (і рух цією дорогою, вочевидь був близький до нуля), тож ми цей варіант не розглядали на практиці.
Прокинулись, поснідали, почали не поспішаючи розтаборовуватись. З шостої ранку руху в потрібному нам напрямку не було ніякого. Вже по восьмій ми побачили, як в наш бік підіймається ЗіЛ-130. Оцінивши наші недозібрані речі, відправили двох людей спиняти вантажівку, решта четверо в авральному порядку складали лахи докупи (намети вже складені були, на щастя). Однак, не встиг сто тридцятий піднятись до нас, як із-за кручі вивернула 24-та Волга. Спиняємо. Каже, що може підкинути лише до найближчого села і взяти двох. Відправили Олега з Андрієм нею, як виявилось потім - задні сидіння у ній були відсутні, і хлопці їхали сидячи на підлозі та якихось ящиках.
Хвилину по тому з'являється ЗіЛ. Водій говорить, що йому кільканадцять кілометрів по дорозі з нами, далі - він звертає в ліс. Одна людина ще поміщається в кабіну, ми ж ліземо в кузов. Поїхали! Їхати в кузові апріорі цікавіше, ніж в салоні, а на гірській кавказькій ґрунтівці взагалі епічно - стоячи втриматись на ногах не так-то й просто, а сидіти - не так цікаво.
02. Піднялись на кількасот метрів над селом Татев. Монастир - трохи нижче, до кадру не потрапив.
Поїхали високогірною дорогою. Попри відсутність твердого покриття, у 1990-1995 роках ця дорога була єдиним шляхом сполучення основної частини Вірменії з Капаном, південною частиною Зангезурського края та Іраном - основна дорога М2 проходить частково територією Нагірного Карабаха і впродовж кількох десятків кілометрів - паралельно кордону, відтак була ареною боїв. Зараз же рух тут переважно локальний. Як виявилось, і Волга, і ми їхали не до найближчого села, і не кільканадцять кілометрів, а проїхали майже тридцять, коли водії висадили нас, звертаючи на лісопилку. Тут і довелось спробувати вперше тутешній традиційний алкоголь - фруктову горілку. У Зангезурі та Нагірному Карабаху виноград практично не культивується (окрім долин деяких річок), тож спирт переважно переганяють з фруктів. Найхарактерніші - абрикосова горілка та тутовка (шовковицю тут називають "тутове дерево"). Промислова фруктова горілка, що тут випускається, має міцність у 58 градусів, ця ж була домашньою, мала десь стільки ж та аромат абрикосів. Подякували водіям та, бажаючи зберегти здатність рухатись далі, ми рушили далі пішки. Тим паче, висадили нас практично на найвищій ділянці відрізку, й далі дорога до Капану йшла лише вниз. Не пройшли й кілометра, як спинилась Нива, яка йшла до найближчого села - Верін (Верхній - укр.) Хотанян. Туди ми примудрились запихнути (саме так) чотирьох мандрівників та шість рюкзаків, а ще двоє пішли пішки далі, проте, без рюкзаків.
Далі наш рух до Капану відбувався з перемінним успіхом. Ми з Оксаною спустились в В. Хотанян пішки, пройшли все село (чотириста метрів нас підвіз кореєць(?!) на 412-му Москвичі). Більше жодної попутньої машини не було, хоча назустріч піднялось не менш як 40 автівок. Аж за селом нас підібрав X-Trail з правим розташуванням керма, який довіз безпосередньо до Капана.
Пасажирам Ниви, здавалось, пощастило більше - по приїзду до В. Хотаняна їх "передали в руки" в іншу машину, яка їхала в Капан. Однак довго чекати нас в Капані їм не довелось - японський мінівен зламався по дорозі, і ми їх ще й обігнали. Потім була епічна історія з пройобуванням та не менш феєричним знайденням мого паспорту (спецоперація із застосуванням начальника розшука Капану, магазину автозапчастин та камер призвела до успіху, проте вартувала двох годин втраченого часу), тож я не надто мав часу фотографувати місто. Більше фотографій є у geo14tr89 тут: http://geo14tr89.livejournal.com/10462.html
03. У Капані є цілий район з дуже оригінальними багатоповерхівками терасного типу.
Окрім того, в той день відзначалось традиційне вірменське свято Вардавар, під час якого заведено обливати усіх водою. Причому, багатьом вдається це робити тишком, сховавшись у засідці, чи прямо з вікна машини. Декому з нас дісталось й не по одному разу (-:
Вода, схоже, змила з нас відносну невезуху, яка спіткала нас зранку. Вирушили на базар, придбали фруктів-овочів (усі фрукти, окрім абрикосів, дорожчі ніж в Україні, проте це компенсувалось трохи тим, що до купленого нам ще подарували зверху кавун і ще якихось ніштяків), перекусили та вирушили пішки в потрібний нам бік. В принципі, до Мегрі ведуть формально також дві дороги, було вирішено їхати магістральною, а в разі можливості, назад вирушити другою (яка також асфальтована, проте мала нижчий статус в ієрархії). Не стали гаяти час на те, щоб розбиратись, куди їдуть маршрутки (представлені відсотків на 80 українськими "Богданами", решта - старезні ПАЗ-672) - кінцеві написані, звісно ж вірменською, а ми за час мандрівки ідентифікувати від сили 5-6 літер навчились та стільки ж слів - вирушили пішки, тим паче, що йти було недалеко.
Зупинилась Ауді-100, яка їхала до Каджарану - промислового міста приблизно на середині шляху, і відправили нею Олега та Андрія. За кілька хвилин спинили Міцубісі-Паджеро, котрий взяв решту чотирьох і також до Каджарану. Тут варто розповісти, що це за місто.
04. Каджаран закладений у 1950-х роках як гірницьке місто - тут поряд знайшли родовище міді та молібдену - цінних кольорових металів. За обсягами видобутку молібденової руди раніше Зангезурський мідно-молібденовий комбінат посідав друге місце у світі, зараз, здається, четверте. Кар'єр знаходиться метрів на 300 вище міста, проте, він настільки глибокий, що його низ, у свою чергу, розташований на кількасот метрів вже глибше Каджарана.
Власне, водієм Паджеро була не зовсім стороння людина - заступник директора цього комбінату. Первинно ми хотіли дістатись цього вечора Мегрі та заночувати на горі з видом на Іран, проте нас переконали залишитись в Каджарані, вписавши до єдиного в місті готелю (як для міста з населенням менш, ніж 10 тисяч людей - дуже непоганого, статус комбінату - а готель відомчий - вимагає) та накрили таку "поляну", що годі й уявити. На вечерю запросили ще й міське муніципальне та поліцейське начальство - попри стереотипи, у місцевих реаліях виявились цікавими людьми, і вечір пройшов у розмовах та байках. Вдалось стерти декілька "білих плям" у вірменській історії та взаємостосунках вірмен з різними народами.
У той вечір Франція (до якої у вірмен тотально братерське ставлення, яке виникло внаслідок того, що саме Франція найприязніше ставилась до вірмен, які тікали від радянської окупації у 1920-х роках) на Євро-2016 ще громила ісландців, але перипетій матчу ніхто з присутніх за столом особливо не пам'ятає - не до телевізора було (-:
05. До Єревана, який знаходиться приблизно в геометричному центрі країни - 320 кілометрів, до Ірану - не більше 40. Маленька країна, ага (-:
06. Кінець Каджарану - праворуч дорога до Капану, якою ми приїхали.
07. Тут багато іранських автомобілів - як автобусів, багатотонних фур та легковиків. Для виїзду за кордон іранські авто отримують дублікат державних номерів, на котрих інформація за змістом повторює іранські, але написана латинкою та звичними для нас цифрами. Арабські літери читаються з правого боку на лівий, а от цифри - як і у нас, з лівого на правий. Щоб додати які-небудь логарифми та ще з тригонометричними функціями, записані арабською, гадаю, значно більше часу знадобиться, щоб їх правильно прочитати, ніж щоб обчислити (-:
На верхніх номерах - справжні арабські цифри, внизу - європейські "арабські".
Вранці нас ще й двома машинами повезли до Мегрі та розповідали цікавинки про цей край, про котрі ми не дізнались вчора. Мегрі розташований на висоті всього лише 500 метрів над рівнем моря, що є надзвичайно низько для Вірменії (середня висота - 1850(!!!) метрів над рівнем моря, Єреван лежить на висоті 900-1300 метрів, найвища точка - 4096 метрів, Арарат, який після Першої світової опинився в Туреччині, проте його видно майже з будь-якої точки Єревану - 5165 метрів). Найнижчими ж є долини Аракса на крайньому півдні та Дебеда на крайній півночі (якраз поряд з переходом Садахло-Баграташен) - по 375 метрів на р. м. кожна, причому з того приводу ще й точиться шалена дискусія, хто "нижче".
Однак, щоб потрапити до Мегрі, потрібно було спершу піднятись на перевал висотою 2535 крізь туман.
08. На вершині.
09. 4 липня, 39 градусів північної широти. Із-за високогір'я тут було значно холодніше, ніж на тих-таки 39 градусах пн. ш. у Пальма-де-Мальорці в січні. Там ми у морі купались, а тут у липні за 3 хвилини в літньому одязі задубли.
10. Погляд вниз по долині в бік Мегрі.
11. Рухаємось вниз. За якихось хвилин 40 "збиваємо" два КІЛОМЕТРИ висоти. Починається спека.
12. А тут - зовсім інші краєвиди, скоріше, місячні, аніж земні! І 40 градусів Цельсія після добре, якщо 5 градусів вище нуля годину тому на перевалі.
13. Долиною Аракса пролягала також залізниця Єреван-Баку. Йшла вона територією Вірменії, потім проходила через ексклав Азербайджанської РСР - Нахічеванську АО, далі на кількадесят кілометрів потрапляла знову до Вірменії, у Сюнік (де й зроблено це фото), після чого - йшла територією основної частини Азербайджана. Після початку вірменсько-азербайджанської війни у Вірменії експлуатується її ділянка лише до прикордонної станцїї Єрасх, у Нахічевані експлуатується гілка, ізольована від основної частини Азербайджанської залізниці, цей вірменський фрагмент ізольований та не експлуатується. Тупікова залізнична гілка до Капану відокремлювалась від основної вже на території Азербайджанської РСР, відповідно, вона також не експлуатується зараз зі зрозумілих причин. Залізниця у багатьох місцях проходила через тунелі та галереї, на фото - одна з них.
14. Заради інтересу заїхали на КПП Карчевань - єдиний прикордонний перехід між Вірменією та Іраном. Взагалі, Вірменія має всього ЧОТИРИ сухопутних пропускних пункти - три з Грузією (через два з них ми в'їхали та виїхали), і цей - з Іраном. З Туреччиною та Азербайджаном прикордонні переходи відсутні, а наявний колючий дріт.
Тут же, на КПП, нам запропонували за суму, еквівалентну 150 гривням, зробити іранські візи (візи в аеропорту вартують 90 доларів, в посольстві - 60-80, але робляться місяць-два, віза, отримана в Україні дозволяє лише в'їзд через повітряний пункт пропуску), проте, нам для цього не вистачало щонайменше штанів у більш, як половини мандрівників, закритого взуття, фотографій та зайвих бодай 5-7 днів відпустки. Неочікувано, але Іран цього разу - лише візуально з протилежного боку Араксу.
(За кілька тижнів по тому, Іран та Вірменія стали взаємно безвізовими, і гарантій, що така "фіча" збереглась - немає. До того ж, прикордонники, що пропонували нам це, не мали інформації про наше українське громадянство, ймовірно ідентифікувавши нас як росіян).
15. Повертаємось до Мегрі. Піднялись на гору, звідки відкриваються краєвиди з місячними пейзажами.
Далі буде!