Мандрівка Закавказзям-2016. Частина 3. Вірменія. Навколо Севана.
Коли перетнули кордон та опинились у вірменському Баграташені, вже стемніло. Вдалось зняти трохи готівки у банкоматі, після чого найактуальнішим питанням стало, де ми зупинимось ночувати. Рухатись ми збирались у бік Діліжану, який колись був значущим радянським курортом, а вели туди дві практично рівнозначні за якістю та обсягом руху дороги - західна, через Алаверді та Ванадзор та східна, попід азербайджанським кордоном та через Іджеван. У разі, якщо зловити ні рейсовий, ні попутний транспорт нам не вдалося б, варіанти ночівлі скорочувались до двох: придорожній готель, де (за інформацією з інтернету) були номери за адекватні гроші, або пройти на певну відстань від прикордонної смуги та поставити намет.
Поки намагались розбити 20000-драмову купюру (еквівалент 1200 грн), вдалось знайти компромісний варіант - зловили платну машину, яка нас везла до Діліжану за автобусним тарифом. З огляду на ніч, котра опустилась над горами, слабенький рух (1 машина на 5 хвилин), відсутність комунікації (місцеві сім-карти поки не роздобули) та один намет на всіх - вирішили їхати. 120 кілометрів красивою гірською дорогою через Іджеван, щоправда, яку проїхали в темряві - і ми вийшли на розв'язці у Диліжані близько 10-ї години вечора. Дощ нас оминув - поливало в дорозі, а в Диліжані було вже сухо.
На усі 100% спрацював закон, який сформулював Антон Кротов - що більше ти мандруєш країною, тим дешевшою вона тобі здається. Диліжан нас зустрів нав'язливим таксистом, котрий намагався нам напарити готель за ціну, еквівалентну 500 грн з людини за ніч, яка впала "аж" до 350 грн за хвилин 10, поки ми намагались зловити wi-fi і ліниво відбивались від реплік таксиста. Зайшли у звичайний магазин - здивувались від цін, що були більш, як вдвічі вищі за київські (при тому, що у Тбілісі були переважно такі самі, як і на батьківщині). Зрозуміли, що ловити тут нічого, і прийняли рішення шукати місце, щоб поставити намет.
Повна відсутність світла всюди, окрім того магазину поряд з автостанцією. Рухаємось вгору, підсвічуємо дорогу ліхтариком. З одного боку - прямовисна скеля, з іншого - прірва. Рухаємось далі. Дорогою висіло кілька вивісок хостелів, але ми ні біса не побачили вночі у відсутність освітлення. Прийшли на закинуту (на перший погляд) заправку, яка стояла на єдиному рівному клаптику землі в околицях.
1. Зваживши усі "за" й "проти", вирішили поставити намет... всередині каркасу альтанки.
Таке розміщення трохи зменшувало ймовірність бути розчавленим вночі машиною, що розвертатиметься чи просто злетить з траси. Місця для чотирьох людей та речей в наметі було ну дуже впритул, лягли настільки щільно, що можливість перевернутись на інший бік була лише синхронно вчотирьох. Анекдоти "в тему" від Юри добре підняли настрій, але вони не можуть бути тут опубліковані (-:
Ще трохи потривожив нас старезний-престарезний ЗіЛ, котрий стояв у десяти метрах від нас, і якому посеред ночі знадобилось завестись та в'їхати звідси. За силою звуку та тривалістю це нагадувало підготовку та запуск космічного корабля, причому однозначно радянського.
Вранці вирішили оглянути Діліжан, який у минулі часи був бальнеокурортом всерадянського масштабу. Місто (як для курорту) занедбане, таке враження, що потрапили не до іншої країни, а що перенеслись до України року так 1995-го. Загалом це актуально щодо усієї Вірменії - тут не лише неймовірно красива природа, а й неймовірний музей 90-х: старі, радянські вікна в будівлях, павільйони, оздоблення, вітрини, дорожні знаки та найрізноманітніші артефакти. Майже повна відсутність будівель, зведених пізніше 1990-го року. Значно менша засміченість простору візуальним сміттям та рекламою, а та реклама, що є, знову-таки, нагадує нам про 90-ті - більш, як половина реклами це бренди накшталт Coca-Cola, Phillips, Stimorol, а не ноунейм-виробництво металопластикових вікон чи ДСП. І, звісно, повсюдні руїни. Тут 1990-ті збереглись набагато краще, ніж у найдепресивніших містечках Донбасу.
2. Фасади, оздоблені вулканічним туфом - основним будівельним (і не лише облицювальним, а й конструктивним) матеріалом у Вірменії, що його широко добувають тут. Будинок Центросоюзу в Москві авторства Лє Корбюз'є - оздоблений також вірменським туфом.
3. Тут нічого не змінилось після руйнації СРСР.
Вмились та почистили зуби прямісінько у центрі міста, у фонтані з фотографії 2. З'ясували, що усі цікавинки, що є тут - рівномірно розкидані навколо самого Діліжану на відстані 10-20 кілометрів та вирішили, що їхнє відвідування не є пріоритетним, коли нас чекають набагато красивіші та різноманітніші локації по всій країні. Спускаємось до автовокзалу, де ознайомились з якоюсь неймовірною технологією сплати проїзду. Якщо брати квиток до Севана (35 км) в касі, він коштуватиме суму, еквівалентну 50 грн. Якщо підійти до водія, можна проїхати за екв. 25 грн, але... потрібно просто в касі взяти один квиток на двох. Скористались таким варіантом та зайняли разом з рюкзаками майже половину "Газелі".
Приїхали до узбережжя озера Севан - одного з найбільших високогірних озер у світі. Висота урізу води знаходиться на висоті 1896 метрів над рівнем моря. Виходимо біля півострова, де розташований монастир Севанаванк.
4. Монастир Севанаванк. Фото з сайту agentika.com, самі якось і забули такий ракурс взяти.
5. Погляд на протилежний берег озера - там ми проїжджатимемо завтра, рухаючись у бік Шоржи.
Придбали місцеві сім-карти, щоб мати змогу розбиватись на двійки у подальшій дорозі та доступ до Інтернету, пішли до монастиря. Тут відбулась історична подія, яка мала відбутись ще у Тбілісі. Первинно місцем Ельби, де мали би зустрітись майже усі мандрівники (окрім Олени, котра з бюрократичних причин мала лишатись в Іспанії довше та зустрілись з нею ми лише у Єревані) мала стати площа поблизу метро "Руставелі" у столиці Грузії. Однак, із-за розмитої дороги друзі намотали зайві 1000 км по північному Кавказу та Азербайджану, і якщо Андрієві вдалось наздогнати нас у Тбілісі, то Олег metallist_5745 з Аліною трохи заазербайджанились, і ми зустріли їх на Севані, гуляючи поблизу монастиря.
6. Українці у Вірменії. Андрій (Київ), Аліна (Тернопіль), Олесь (Київ), Оксана (Київ), Олег (Бердянськ-Київ), Юра (Київ).
На півострові знайшлась позначена на maps.me "стара радянська турбаза", і ми вирішили дізнатись про її актуальний стан. Врешті, за еквівалент 40 гривень з людини, ми зупинились у будиночку на цій турбазі. Окрім ліжок, тут був майже пристойний туалет та був відсутній душ. Останній факт частково компенсувався чистою та майже теплою водою високогірного Севану (градусів 16 по обіді та 12-13 в час сходу сонця). Щоправда, будиночок програє протистояння мільйонній армії мурах, яку намагались вигнати у кілька етапів.
7. Оксана знищує мурах та комарів. Судячи з обличчя Олега - щонайменше іпритом.
Увечері вибрались у містечко Севан - придбати продукти, спробувати дізнатись регулярність руху вантажних потягів залізницею навколо Севану до станції Сотх (пасажирського руху у будні не було). Начальник станції проморозив нас у питанні сприяння посадки у локомотив, повідомивши, що поїзд в бік Сотха завтра може бути "десь після обіду". Ну, не точно буде, а, скоріше, в принципі, повинен бути. А, може, й не буде. Але, мовляв, не в'їдете ви у кабіні, і не сподівайтесь.
Придбали фруктів-овочів та лавашу, вже за нормальними цінами. Не утримались від нагоди спробувати коньяк "Арарат".
Після Севана ми рухались на крайній південь Вірменії, в гірську область Сюнік, котра майже цілком знаходиться на Зангезурському хребті та затиснута з обох боків Азербайджанами і впирається у Іран (який місцеві величають за старою назвою Персія). Можна було їхати через столицю - Єреван, але туди ми мали потрапити дорогою назад. Також можна потрапити через Сотх та Нагірний Карабах - спірну територію між Азербайджаном (з точки зору ООН) та Вірменією (яка фактично контролює більшу його частину), однак, маючи в паспортах азербайджанські штампи (ще й свіжі) та не знаючи про те, що дорогу нещодавно заасфальтували, такий варіант розглядали лише у якості наукової фантастики. Найкоротший шлях - західним берегом Севана через Мартуні та Селімський перевал. Однак з Севану в Мартуні ми вирішили проїхати красивішою дорогою східним берегом Севану - через Шоржу та Варденіс. Первинно планувалось до Варденіса доїхати залізницею, однак порівняно з 2013 роком (коли щодня 4-6 пар вантажних поїздів проїжджало в цих місцях) рух дуже сильно впав, і усе, що ми побачили за добу спостережень - одна нещасна дрезина, що поїхала в бік Варденіса вранці. Стало ясно, що чекати вантажного можна і два дні, і вирішили їхати стопом.
Розбились на три "двійки", дві змішані та одну чоловічу (я і Оксана, Олег з Аліною, Андрій з Юрою). Переконались у екіпіруванні кожної зв'язком, офлайн-картами на смартфоні та можливістю орієнтуватись за ними. Виїжджаємо з півострова до Мартуні через Цовагюх, Шоржу, Варденіс.
Першими відправили Юру з Андрієм - чоловіча "двійка" апріорі рухається суттєво повільніше змішаної. Однак, першими, схоже в'їхати вдалось нам з Оксаною - єврофура на десять кілометрів, до розвилки поблизу Цовагюха, де починалась дорога навколо озера. Практично одразу зловили "біля корови" (дорожній знак 1.35) - зупинили пряму легкову машину до Шоржі. Машина їхала й далі, однак часу у нас було вдосталь.
8. Поряд з ключовою при русі в бік Шоржи, Варденіса, Сотха позицією "біля корови". Вдалині - село Цовагюх.
9. Вид на півострів Артаніш з Шоржи.
Вода в озері трохи прогрілась, вдалось трохи поплавати. Саме до Шоржи у вихідні ходить електричка з Єревана у вихідні - далі пасажирського руху немає взагалі. Йдемо на вокзал, щоб зрозуміти, як тут з рухом. Погано - лиш на бокових коліях стоїть одна залізнична платформа.
10.
11. "І орьол с желєзнимі крилАмі нам поможет в трудний час" (с) (-:
12. Під'їхали й Андрій з Юрою. Поєзда нєт, ви дєржитєсь там.
Пройшли трішки пішки залізницею в бік гранітного кар'єру, назустріч нам йшли Олег з Аліною - українські мандрівники були в цей день найчастішим явищем, що рухалось по коліях в Шоржі.
13. Красиво тут. Тепловоз нам нічим не допоможе - він давно не їздить.
Відправили чоловічу "двійку" на трасу стопити машини, змішані ж "двійки" пішли в кафе, щоб дати змогу хлопцям від'їхати достатньо і не чекати їх у Мартуні. Замовили рибу та кебаби, поки ті готувались та неквапливо споживались, з'ясувалось, що вже четверта година. Нам ще їхати рівно 100 кілометрів через доволі глухі місця і вирішувати питання з ночівлею. Двоє ще лишились в кафе, ми рушили на трасу. Місця ще не були надто дикими, але рух впав у кілька разів порівняно з ранковим. Вийшли за кінець села, зупинились за розвилкою. Хвилин 25 не було нічого, перша ж машина зупиняється. Китайський позашляховик до наступного села (Артаніш) з його ж сільським головою за кермом. Він застерігає, що ми, ймовірно, не доїдемо сьогодні навіть до Варденіса - рух дуже слабкий і локальний, проте має йти ще маршрутка до Варденіса. Краєвиди різко змінюються, віддаляємось від озера, воно відділене від нас тепер горою Артаніш. Біля повороту до села виходимо.
14. Артаніш.
15. Об'їхали півострів, далі рухаємось знову вздовж озера, проте скелі вже не так близько.
Чекали хвилин 10. Lexus GS до наступного села - Цапатах. Тут же перший тривожний дзвіночок - асфальт закінчується, починається навіть не гравій, а якісь валуни посеред дороги. На цих валунах нас обганяє "Газель", явно пасажирська. Через кількасот метрів асфальт відновлюється, обганяємо ту "Газель". Виходимо на повороті в Цапатах і одразу ж спиняємо той мікроавтобус. Маршрутний. Варденіс.
Мікроавтобус виявився системи "газельваген" - у короткобазній машині з низьким дахом було напхано більш, як два десятки людей з речима. Якимось чином вдається Оксані сісти спереду п'ятою і ще й помістити великий рюкзак, а мені - зайти в "салон" таким чином, що я напівлежав на дверях. Як виявилось, "газваген" їхав з Єревана у Варденіс - з двох десятків відправлень за день лише один рейс виконувався через Шоржу, й нам вдалось ним в'їхати. Усі пасажири одне одного добре знали, в салоні панувала атмосфера сільського магазину чи клубу. Кілометрів через 5 асфальт закінчився, почалась гравійна дорога, котра подекуди перетворюється на ґрунтівку. Потроху населеність маршрутки зменшувалась, у Варденіс приїхали ми одні.
16. Дорога все погіршується, залізниця йде поруч, руху немає. Поряд зі станцією (чи то пак, скоріше, роз'їздом) Памбак.
В одному місці дорога стала настільки нестерпною, що поїхали взагалі через байрак з маслинами. В Арегуні якийсь дід забрав не свою сумку, внаслідок цього через два кілометри маршрутка розвернулась для відновлення справедливості, після чого продовжила рух. Асфальт то відновлювався, але подекуди був нестерпної якості, як поблизу Кілії на Одещині, то знову зникав. Більш-менш стабільне покриття поновилось кілометрів за 10 перед Варденісом.
17. Жнива
18. Поступово віддаляємось від озера. Карта говорить, що є дорога понад самим берегом, що впирається в трасу Варденіс-Мартуні і дозволяє кілька кілометрів зрізати, однак вона польова і про стабільний рух нею не відомо нічого.
19. Знову асфальт!
20. Попереду Варденіс.
Водій не взяв з нас коштів за проїзд і навіть посадив у маршрутку, яка йшла з Варденіса в Мартуні порожньою. Спрінтер за півгодини довіз нас до Мартуні, а хлопців ми так і не наздогнали. Олег з Аліною лишались позаду.
Мартуні - невелике містечко поблизу узбережжя Севану. Тамтешній футбольний клуб "Алашкерт" став чемпіоном Вірменії (фактично ж грає у Єревані) і якраз в ті дні дебютував у Лізі Чемпіонів. Вирішили з'ясувати можливість цивільної ночівлі у місті - знайшли однойменний з футбольним клубом готель "Алашкерт", де після певних торгів вдалось поселитись втрьох у номері (з людини близько 135 грн еквівалентно вийшло). Інша трійка зібралась вийти за місто та розкласти намет, проте, їм пощастило - зустріли аборигенів, що вписали та нагодували їх.
Продовження - у наступних частинах.