(no subject)
Що Італія - найкраща країна, я вже знала. А от те, що трапляються в світі діти, які не дратують, дізналась тільки зараз. І мабуть саме це, а не середньовічні фестивалі та чарівні Ассізі та Урбіно й склало найбільше враження під час н5едавньої подорожі до Італії.
Виявляється, бувають діти двох та чотирьох років, здатні під час тривалого органного концерту не заважати аудиторії. Тобто зовсім не заважати. Так само під час меси.
А ще, як на мене, зовсім не кожен дворічний хлопчик сам правильно взувається, сам акуратно їсть супчик ложкою, а пасту виделкою, не забруднюючи стіл та підлогу, тримає олівця зовсім як дорослий і розфарбовуючи малюнки, не виходить за обмежувальні лінії, а малюючи сам, створює не каляки-маляки, а предметні та сюжетні зображення. А його старша сестричка малюючи, розповідає щойно придумані історії про мешканців будиночків, які викреслює її олівець, про звірів, людей та інших істот, що з’являються в її зошиті…
Ці діти досить самодостатні і не висять постійно на батьках, вони спокійно йдуть гуляти чи залишаються з іншими людьми. Вони здатні зайняти себе і можуть просто гратися удвох у своїй кімнаті. Вони спокійно сплять в машині у своїх крісельцях, або слідкують за плином пейзажів та наче маленькі акини співають пісеньки про те, що бачать. І - жодних істерик, принаймні за той тиждень, який я мала нагоду їх спостерігати. Щоправда дівчинка іноді пробує вередувати або вдавати з себе мавпочку, але через відсутність реакції оточуючих їй це швидко набридає.
Що вже казати, що з мамою діти розмовляють російською, з татом - італійською, з бабусею та в садочку - французькою. А між собою - як вийде. А «будь-ласка - спасибі» - то просто закон. І взагалі - розмовляють вони як належить дітям, а не персонажам мультфільмів. Бо ці діти не знають, що таке телевізор і дивляться мультфільми лише одну годину на тиждень - у неділю. Весь інший час вони зайняті тим, що вивчають навколишній світ - починаючі з власного взуття та батьківського городу.
Нє, в мене звісно не виникло бажання терміново забезпечити себе об’єктом для вправ з виховання, але вперше, дивлячись на дітей, я не відчувала до них відрази.
Виявляється, бувають діти двох та чотирьох років, здатні під час тривалого органного концерту не заважати аудиторії. Тобто зовсім не заважати. Так само під час меси.
А ще, як на мене, зовсім не кожен дворічний хлопчик сам правильно взувається, сам акуратно їсть супчик ложкою, а пасту виделкою, не забруднюючи стіл та підлогу, тримає олівця зовсім як дорослий і розфарбовуючи малюнки, не виходить за обмежувальні лінії, а малюючи сам, створює не каляки-маляки, а предметні та сюжетні зображення. А його старша сестричка малюючи, розповідає щойно придумані історії про мешканців будиночків, які викреслює її олівець, про звірів, людей та інших істот, що з’являються в її зошиті…
Ці діти досить самодостатні і не висять постійно на батьках, вони спокійно йдуть гуляти чи залишаються з іншими людьми. Вони здатні зайняти себе і можуть просто гратися удвох у своїй кімнаті. Вони спокійно сплять в машині у своїх крісельцях, або слідкують за плином пейзажів та наче маленькі акини співають пісеньки про те, що бачать. І - жодних істерик, принаймні за той тиждень, який я мала нагоду їх спостерігати. Щоправда дівчинка іноді пробує вередувати або вдавати з себе мавпочку, але через відсутність реакції оточуючих їй це швидко набридає.
Що вже казати, що з мамою діти розмовляють російською, з татом - італійською, з бабусею та в садочку - французькою. А між собою - як вийде. А «будь-ласка - спасибі» - то просто закон. І взагалі - розмовляють вони як належить дітям, а не персонажам мультфільмів. Бо ці діти не знають, що таке телевізор і дивляться мультфільми лише одну годину на тиждень - у неділю. Весь інший час вони зайняті тим, що вивчають навколишній світ - починаючі з власного взуття та батьківського городу.
Нє, в мене звісно не виникло бажання терміново забезпечити себе об’єктом для вправ з виховання, але вперше, дивлячись на дітей, я не відчувала до них відрази.