Коли Кунцевич уже був архімандритом у Вільнюсі, то протягом певного часу в церкві Святої Трійці кожної ночі чувся страшний галас. Він нагадував людські прокльони, брязкіт кайданів і виття диких звірів… Двері святині відчинялися та зачинялися із великим гуркотом. На світанку цей галас зростав, однак згодом зникав у напрямку близького цвинтаря. Налякані монахи боялися в таку пору ходити до храму. Тож Йосафат вирішив навести порядок із цим лихом.
В одну ніч разом зі своїм приятелем він там залишився, відчинив царські двері і всюди позапалював свічки. Опівночі в церкві знову здійнявся крик і теж вітер, який силкувався погасити свічки. Відтак появилося невиразне марево потворних постатей у чудернацьких одежах, що волочили за собою на ланцюгу якийсь предмет. Своїми обрисами він нагадував людину…
Святець узяв до рук Святі Тайни і запалену свічку й почав наступати на цю примару. Виття і гуркіт неабияк збільшилися, здавалося, що немовби трясеться весь храм. Проте пізніше зграя аморфних постатей почала із святині зникати в напрямку тутешнього кладовища. Йосафат із наляканим товаришем дійшов аж до самого краю цвинтаря, де зникло видіння та дивні звуки.
На другий день Божий слуга доручив дослідити, хто був похований у тій частині гробовища. Стало відомо, що там була могила однієї грішниці, що померла раніше нерозкаяною. Її поховання винесли за межі цвинтаря і у Свято-Троїцькій церкві наступив нарешті спокій.
Підготовлено за книгою Александера Авраменка "Церква святої Трійці у Вільні на тлі історії українців Литви". Київ: Демос 1994, с. 22.