Як посланець єднання проповідував у Києво-Печерській лаврі
У 1614 році Йосафат Кунцевич як вільнюський архімандрит погодився супроводжувати до Києва митрополита Йосифа Рутського, який узяв його зі собою допомогти в наверненні необ’єднаних до святої Унії. Він теж мав на меті завітати до славної Києво-Печерської лаври, що була матір’ю руського монашества.
Лавру в Києві тоді оточував ліс, що сягав самого міста. Ідучи лісом, Йосафат побачив багатий мисливський виїзд із собаками. Імпозантний чоловік із аристократичним обличчям наказав зупинитися вільнюському ченцеві і, не злазячи з коня, запитав, хто він такий. Коли Кунцевич назвав себе та свій сан і зізнався, що йде поклонитися святим мощам, аристократ, що запитував, почав кричати, що він є зрадником і заслуговує на смерть. Лютим співрозмовником виявився український шляхтич Йосиф Курцевич, який під чернечим ім'ям Єзекіля був неунійним архімандритом Лаври.
Впізнавши його, Йосафат відповідав: «Дивно мені, що не вичитав я у правилах св. Василія дозволу ченцям брати участь у полюванні». Архімандрит Єзекіль повернув коня і мовчки поїхав у бік Лаври. А там після прибуття Кунцевича вдарили у дзвони, і ченці збіглися до трапезної. Зустріли криком, погрозами втопити зрадника у Дніпрі, проте Єзекіль наказав принести хліб і сіль гостю, а Йосафат наполіг на диспуті із залученням церковних книг.
Розгнівані ченці опісля стягнули святця з амвона і навіть побили… У відповідь на їхнє невдоволення Божий слуга сміливо мовив: «У мене нема лихих намірів, тому що я бажаю вам добра. Радію всім серцем , що бачу тут стільки монахів. Я навіть радо залишуся між вами, якщо покажете мені шлях істини зі Священного Писання, з творів Святих Отців і наших богослужбових книг».
Зі згаданих письмових джерел наводив їм докази на оспорювані ними правди католицької віри. Доказував наочність зверхності Апостольського Престолу та потреби єднання всіх християн світу.
Після таких слів місцевий ігумен запропосив усіх до спільної трапези, після котрої Кунцевич розповідав присутнім про служіння апостола Петра, його першість. Зокрема на підставі старих літописів довів тамтешнім ченцям довголітню єдність Київських митрополитів із Римським Вселенським Архієреєм.
Переконати до кінця лаврських ченців Йосафату не вдалося, але їхня ворожість вляглася, і вони відпровадили його до палат Рутського.
Лавру в Києві тоді оточував ліс, що сягав самого міста. Ідучи лісом, Йосафат побачив багатий мисливський виїзд із собаками. Імпозантний чоловік із аристократичним обличчям наказав зупинитися вільнюському ченцеві і, не злазячи з коня, запитав, хто він такий. Коли Кунцевич назвав себе та свій сан і зізнався, що йде поклонитися святим мощам, аристократ, що запитував, почав кричати, що він є зрадником і заслуговує на смерть. Лютим співрозмовником виявився український шляхтич Йосиф Курцевич, який під чернечим ім'ям Єзекіля був неунійним архімандритом Лаври.
Впізнавши його, Йосафат відповідав: «Дивно мені, що не вичитав я у правилах св. Василія дозволу ченцям брати участь у полюванні». Архімандрит Єзекіль повернув коня і мовчки поїхав у бік Лаври. А там після прибуття Кунцевича вдарили у дзвони, і ченці збіглися до трапезної. Зустріли криком, погрозами втопити зрадника у Дніпрі, проте Єзекіль наказав принести хліб і сіль гостю, а Йосафат наполіг на диспуті із залученням церковних книг.
Розгнівані ченці опісля стягнули святця з амвона і навіть побили… У відповідь на їхнє невдоволення Божий слуга сміливо мовив: «У мене нема лихих намірів, тому що я бажаю вам добра. Радію всім серцем , що бачу тут стільки монахів. Я навіть радо залишуся між вами, якщо покажете мені шлях істини зі Священного Писання, з творів Святих Отців і наших богослужбових книг».
Зі згаданих письмових джерел наводив їм докази на оспорювані ними правди католицької віри. Доказував наочність зверхності Апостольського Престолу та потреби єднання всіх християн світу.
Після таких слів місцевий ігумен запропосив усіх до спільної трапези, після котрої Кунцевич розповідав присутнім про служіння апостола Петра, його першість. Зокрема на підставі старих літописів довів тамтешнім ченцям довголітню єдність Київських митрополитів із Римським Вселенським Архієреєм.
Переконати до кінця лаврських ченців Йосафату не вдалося, але їхня ворожість вляглася, і вони відпровадили його до палат Рутського.