(no subject)
Наскільки ідеальним є тіло людини. Наскільки воно пристосоване до різних випадків життя. Наскільки красивою є людина. І скільки абсурду, водночас, в її голові.
Ми боїмося говорити щиро. Боїмося робити приємне. Ми боїмося признаватися в коханні, хоча це може зробити нас назавжди щасливими.
Ми соромимося говорити батькам, як сильно їх любимо, хоча це не аби-як зігріло би їхні серця.
Ми боїмося йти на співбесіди, попри те, що це нам потрібно. Боїмося піднімати руку тоді, коли хтось пропонує нам втілення мрії.
Коли в коридорах бачимо людей, які нам подобаються, замикаємось, замість того, щоб бути відкритими. Ми соромимося телефонувати першими, а потім роками себе картаємо.
Ми співаємо вдома під гітару, але боїмося сцени. Списуємо віршами десятки блокнотів, але не даємо їх прочитати друзям.
Ми соромимося сказати близьким, наскільки вони є для нас важливими, а потім плачемо, коли життя розриває нас. Щоразу вигадуємо нові слова, аби тільки не сказати найважливішого - усе залишаємо в собі.
На старості нас болить серце, але наскільки йому було б легше, якби ми все говорили вчасно.