Страсті Христові
Я зла, розгублена, збентежена, спровокованана цинізм. За два дні - більше 700км найкрасивішими шматочками цієї землі. Я побачила все, що пропускала до того; все, що хотіла - і навіть більше. Скупалась в Стрипі, Збручі, Дністрі, Джуринському водоспаді. Проминула 5 областей, н-перевалів, х-тупікових доріг, десятки замків і храмів, гектари соняшникових полів. Згадала, як вперше долали ці кілометри, з баулами і муками натертих поп- шоб побачити це покинуте прикордоння, царство забутих фортець і диковинних замків. Ці куполи з лелеками, дерева в тріщинах мурів, гнізда на найвищих бастіонах. Це дуже красива земля, родюча і тепла, з оазами затінених озер посеред жаркого полудня. Це безкінечні ріки, каньйони, схили і пагорби з виходами мармуру і піщаника. Це - південь Тернопільської і Хмельницької областей, це невидимий кордон "по Збручу", де село через одне може скласти вікову конкуренцію як не Риму, то Візантії. Це дуже гостра точка дотику, культурний розлом на тілі того, що ми чисто умовно називаємо "країна".
Це справді дуже гарна територія, де сходиться на одному кордони стількох областей. В якомусь певному місці тобі одинаково близько до Чернівців, Тернополя, Франківська і Кам"янця-Подільського. Здалеку навіть руїни "найромантичнішого" замку в Ниркові виглядають привабливо. Головне, не наближатись ближче, щоб не бачити, як обвалилась вежа, які сараї повиростали довкола дитячого табору на території замку, метрової висоти гори сміття і кілотонни целюлітних "атдихаючіх" з пивом-шашликами просто під водоспадом. Мені починає щипати в переніссі, от яка вразлива стала. Може, тому що дуже важко вчити інших любити аварійні розвалюхи.
Власне, я упустила той момент, коли зникла моя країна мрій, моя особиста terra incognita. Коли вона встигла так розсипатись, роздвоїтись, розчинитись? Ця земля, така незвична з висоти польоту, тепер швидше нагадує руїну, де люди самі ж на собі поставили хрест з каміння, вкраденого із зруйнованих святинь...
Дороги - це окрема болюча тема. Рідко коли можна сказати шось хороше на цю тему, але навіть найгліхуші села Тернопільської області, периферія(за виключенням деяких ділянок Борщівського р-ну)- мають дороги кращі, ніж "магістраль" Львів-Франківськ. Навіть шутер до Кудринців простіше об"їхати полем. Порівняно з Львівською, Хмельницька, Чернівецька, Тернопільська, навіть Закарпатська області мають просто чудові дороги. Мені тепер є з чим порівняти. Не знаю, за що наш напів бандерштадт так провинився перед Укравтодором, але вони явно задумали черговий геноцид проти тих, кому з тих чи інших причин доводиться минати нашу область...
І от їдеш зі Львова, минаєш Підгірці, Золочів, Тернопіль, Теребовлю, Сидорів, Скалу-Подільську, Борщів, Кудринці, Заліщики, Нирків, батьківщину Пінзеля - Городенку, Коломию, Франківськ - через одне село як не замок, то палац, то храм, то резиденція. Були. А ви знаєте ще хоча б одну таку країну, де б з такою методичністю знищували свою ж історію? Де би одною рукою хрестились, а другою тягнули камінь із замку 17 століття на черговий собі сарай. Мало ше тих свинарників? "Ну а шо вам з того замку?",- кінець цитати...
Десь більші втрати, десь менші. За Підгорецький, за Поморянський образливо. Найкрасивіші, вони вже не переживуть зиму. Знаєте, в нас війна, здається, так і не закінчилась- там ше люди досі в окопах сидять. Або в танку. Кустуріца би плакав.
Трапилась, все-таки, одна штука, яка мене вивела з рівноваги. Без таблички, без назви село. Щойно назву знайшла - і знов забула. Стоїть там дивної краси білокамяний храм, з деревяним різьбленням вхідних дверей, зі статуями святих, як на нашій катедрі, з вежею, бійничками, розетками над входом і готичними віконницями. Єдине місце, де, зайшовши, тягне перехреститись. Тягне помовчати і абстагуватись від звуків вулиці. Де, навіть через тріщини аркових склепінь, не проникає нічого, щоб могло відколікти увагу до чудового іконостасу. Він, як величезний магніт, притягує увагу. Алебастрові двері, статуї святих, панорами Єрусалима і Назарету, пальми на фоні розп"яття. Десь саме тут справді можна повірити в муки Христа - так проникливо він дивиться з висоти свого трону. Дуже тягне зазирнути в його обличчя. Заглядаючи, поневолі присідаєш на одне коліно. Обличчя його відкривається найкраще з позиції "стійка на колінах". Напевно, так задумано. Якби Бог вмів говорити, він би спитав, чи довго йому ше тут мучитись? Він би неодмінно спитав, в чому його вина? Він би помовчав хвилинку, зітхнувши, а потім продовжив: ну нехай я не підходжу їм за форматом релігії, нехай мої ноги пробиті двома цвяхами. Нехай вони поставли собі нову будівлю, поселили в ньому свого бога, закутали його рушниками і штучними квітами, накрили його золотою бляхою і пластиком і назвали храмом. Нехай на їх очі щоранку навертаються сльози радості від вигляду сонця, яке грає променями на фальшивій позолоті куполів. Нехай вони відбили голову і руки статуям обабіч мене, птахи гадять мені на голову, а кожен мудак залишає просто на вівтарі пам"ять, щоб історія не дай бог не забула факту його тут присутності. Нехай ці люди (чи хто вони там? Християни?) роблять що хочуть зі мною - я і так кам"яний і піском стану, але от скажи мені, зрештою, навіщо вони виламують плити під моїми ногами, нищать крипту, висипають прах, а кістки змішують зі своїм пластиковим сміттям? Він зарешті замовкне, глибоко вдихне і ледве чутно зробить видих. Між нами западе незручна така мовчанка і ця пауза гіркою краплиною скотиться в кутику заломлених губ. Мені стане соромно і я відведу погляд. До мене раптово через закледені вуха почнуть долинати звуки з вулиці: гул дороги, крики дітей, що плескаються у воді, мат чоловіків, які повертаються після третього за день пива, гавкіт собак і скрип навантаженої сіном підводи. Сонце проб"ється через вибиті вікна, нагадуючи про неспішне завершення жаркого дня. Мені, зрештою, не буде що відповісти. Я просто вийду і трохи полежу на траві, спростерігаючи за тим, як тепле білосніжне каміння грає дрібним блиском мармурової крихти, як птахи моститимуть гнізда в старій дзвінниці. Якби Бог вмів говорити, він би не висловлювався так гречно...
Це справді дуже гарна територія, де сходиться на одному кордони стількох областей. В якомусь певному місці тобі одинаково близько до Чернівців, Тернополя, Франківська і Кам"янця-Подільського. Здалеку навіть руїни "найромантичнішого" замку в Ниркові виглядають привабливо. Головне, не наближатись ближче, щоб не бачити, як обвалилась вежа, які сараї повиростали довкола дитячого табору на території замку, метрової висоти гори сміття і кілотонни целюлітних "атдихаючіх" з пивом-шашликами просто під водоспадом. Мені починає щипати в переніссі, от яка вразлива стала. Може, тому що дуже важко вчити інших любити аварійні розвалюхи.
Власне, я упустила той момент, коли зникла моя країна мрій, моя особиста terra incognita. Коли вона встигла так розсипатись, роздвоїтись, розчинитись? Ця земля, така незвична з висоти польоту, тепер швидше нагадує руїну, де люди самі ж на собі поставили хрест з каміння, вкраденого із зруйнованих святинь...
Дороги - це окрема болюча тема. Рідко коли можна сказати шось хороше на цю тему, але навіть найгліхуші села Тернопільської області, периферія(за виключенням деяких ділянок Борщівського р-ну)- мають дороги кращі, ніж "магістраль" Львів-Франківськ. Навіть шутер до Кудринців простіше об"їхати полем. Порівняно з Львівською, Хмельницька, Чернівецька, Тернопільська, навіть Закарпатська області мають просто чудові дороги. Мені тепер є з чим порівняти. Не знаю, за що наш напів бандерштадт так провинився перед Укравтодором, але вони явно задумали черговий геноцид проти тих, кому з тих чи інших причин доводиться минати нашу область...
І от їдеш зі Львова, минаєш Підгірці, Золочів, Тернопіль, Теребовлю, Сидорів, Скалу-Подільську, Борщів, Кудринці, Заліщики, Нирків, батьківщину Пінзеля - Городенку, Коломию, Франківськ - через одне село як не замок, то палац, то храм, то резиденція. Були. А ви знаєте ще хоча б одну таку країну, де б з такою методичністю знищували свою ж історію? Де би одною рукою хрестились, а другою тягнули камінь із замку 17 століття на черговий собі сарай. Мало ше тих свинарників? "Ну а шо вам з того замку?",- кінець цитати...
Десь більші втрати, десь менші. За Підгорецький, за Поморянський образливо. Найкрасивіші, вони вже не переживуть зиму. Знаєте, в нас війна, здається, так і не закінчилась- там ше люди досі в окопах сидять. Або в танку. Кустуріца би плакав.
Трапилась, все-таки, одна штука, яка мене вивела з рівноваги. Без таблички, без назви село. Щойно назву знайшла - і знов забула. Стоїть там дивної краси білокамяний храм, з деревяним різьбленням вхідних дверей, зі статуями святих, як на нашій катедрі, з вежею, бійничками, розетками над входом і готичними віконницями. Єдине місце, де, зайшовши, тягне перехреститись. Тягне помовчати і абстагуватись від звуків вулиці. Де, навіть через тріщини аркових склепінь, не проникає нічого, щоб могло відколікти увагу до чудового іконостасу. Він, як величезний магніт, притягує увагу. Алебастрові двері, статуї святих, панорами Єрусалима і Назарету, пальми на фоні розп"яття. Десь саме тут справді можна повірити в муки Христа - так проникливо він дивиться з висоти свого трону. Дуже тягне зазирнути в його обличчя. Заглядаючи, поневолі присідаєш на одне коліно. Обличчя його відкривається найкраще з позиції "стійка на колінах". Напевно, так задумано. Якби Бог вмів говорити, він би спитав, чи довго йому ше тут мучитись? Він би неодмінно спитав, в чому його вина? Він би помовчав хвилинку, зітхнувши, а потім продовжив: ну нехай я не підходжу їм за форматом релігії, нехай мої ноги пробиті двома цвяхами. Нехай вони поставли собі нову будівлю, поселили в ньому свого бога, закутали його рушниками і штучними квітами, накрили його золотою бляхою і пластиком і назвали храмом. Нехай на їх очі щоранку навертаються сльози радості від вигляду сонця, яке грає променями на фальшивій позолоті куполів. Нехай вони відбили голову і руки статуям обабіч мене, птахи гадять мені на голову, а кожен мудак залишає просто на вівтарі пам"ять, щоб історія не дай бог не забула факту його тут присутності. Нехай ці люди (чи хто вони там? Християни?) роблять що хочуть зі мною - я і так кам"яний і піском стану, але от скажи мені, зрештою, навіщо вони виламують плити під моїми ногами, нищать крипту, висипають прах, а кістки змішують зі своїм пластиковим сміттям? Він зарешті замовкне, глибоко вдихне і ледве чутно зробить видих. Між нами западе незручна така мовчанка і ця пауза гіркою краплиною скотиться в кутику заломлених губ. Мені стане соромно і я відведу погляд. До мене раптово через закледені вуха почнуть долинати звуки з вулиці: гул дороги, крики дітей, що плескаються у воді, мат чоловіків, які повертаються після третього за день пива, гавкіт собак і скрип навантаженої сіном підводи. Сонце проб"ється через вибиті вікна, нагадуючи про неспішне завершення жаркого дня. Мені, зрештою, не буде що відповісти. Я просто вийду і трохи полежу на траві, спростерігаючи за тим, як тепле білосніжне каміння грає дрібним блиском мармурової крихти, як птахи моститимуть гнізда в старій дзвінниці. Якби Бог вмів говорити, він би не висловлювався так гречно...