фікційність та контрфікційність

May 13, 2007 19:16


За матеріялами вступної лекції до курсу «Постструктуралізм», текстом Одо Маркварда «Мистецтво як антифікція - досвід перетворення реального на фіктивне», із прикладами з єврейської дійсности

1. Первісна людина гадає, що її тіло - і є головне її вираження. Її сприйняття зосереджене на фізичних відчуттях, на матеріяльності. Це примітивне розуміння дійсности: реальним є те, що я бачу, можу відчути на дотик. Я - це бажання мого тіла. На цьому етапі людина мало чим відрізняється від тварини.

2. Перша фікційність: людина приходить до розуміння, що реальне - це тільки її внутрішній світ, а зовнішнє - це обман, викривлення дійсности. Філософська традиція спирається на чистий вимисел - існування метафізичного - для того, щоби забезпечити підґрунтя для осмислення реальности.

Християнство у цьому зайшло дуже далеко: аж до повного нівелювання тіла (а також деякі східні практики). Тобто - якщо людина приймає цю фікцію за реальне, вона опиняється у відрубному світі - подібно до РаШБІ та його сина - й ризикує втратити органічний зв'язок зі світом.

На сьогодні ця сама тенденція виражена в тому, що психологи направляють увагу людини на самокопання, пошуки ідентичности, справжности, автентичности. Відтак набуває поширення теза «бути собою», хоча почасти її реалізація на практиці означає не що инше, як проявлення невідрефлексованих інстинктів і глибинних емоцій, тобто емоційного вияву єцер га-ра, а ніякої не автентичности.

Це почали розуміти ще в 18 ст. (за Сеннетом), стали зважати на зовнішні прояви - це друга фікція. Позаяк душевна дійсність є непізнаваною, це хаотичний світ, що не піддається контролю та приборкуванню, потрібен якийсь суспільний спокій. Для цього вводиться стратифікація зовнішнього вигляду відповідно до позицій, які обіймає людина в суспільстві. Етикетні та жестові кодекси - перші спроби дати цьому раду. Сюди ж - маскарадна символіка - зчитування жестів, масок і т.д. Тобто, якщо я вдало зсимулював вигляд чи поведінку, цим і визначається мій успіх у суспільстві.

Це, дійсно, є правдою світу, але у ступіні, доведеному до абсурду.

3. Реальність побудовано так, що, дійсно, я є такий, як я виглядаю. Кавана, внутрішня направленість важить у взаєминах із Вс-вишнім. У тих же зв’язках, що здійснюються між людьми важить насамперед те, як вони виражені. Похибки, що виникають у процесі спілкування («я не те мав на увазі», «я ж хотів як краще» тощо) - це, без сумніву, на відповідальності того, хто припустився помилки. Помилка і правда стоять на одній шкалі. Якщо ідеалізувати, то внутрішню субстанцію жодним чином не можна виразити в матеріальності належно. Тому будь яка правда - це теж похибка, тільки вона має право на існування в силу свого реального успіху в світі людських взаємин.

Тобто не може бути мови про суспільну домовленість і природне право: правда не дається як даність. Є, з одного боку, певні закономірності, за якими метафізичне (думка, кавана) втілюється в матеріальному, та, з другого боку, є інструкції, як здійснювати це з максимальним коефіцієнтом корисної дії (Тора).

Отже, вимір фіктивности полягає в тому, що певна царина визнається реальною апріорі, в той час як сприйняття людини влаштоване таким чином, що вона ладна сприймати иншого радше в матеріяльній системі координат, а себе - в духовній. Самі по собі перша й друга, відокремлені одна від одної виступають чистими фікціями. Дійсність же починає проступати тоді, коли відбувається переклад із системи координат однієї в систему координат иншої та навпаки.

Міжособистісне спілкування потребує осмисленого підходу. Воно і є контрфіктивність. Тобто реальним існуванням людини є вираження її я через її фізичні дії, слова, вчинки в суспільстві, здійснювані із докладанням зусиль. Саме тому нормування цієї царини складає суттєву частину наших заповідей.

З приводу одягу: фікція - це діапазон тверджень від 1) буцімто одяг не має значення (гіппі, програмісти), 2) одяг - це головне (імідж, мода, ґламур). Наша контрфікція - так, одяг має значення, тому що слугує двом функціям: захищати тіло людини, акцентувати у тілі людини увагу на головному та приховувати те, чому належить бути прихованим.

Цинік - це той, хто усвідомлює фікційність буття й не тішиться з того. Життя складне, правда нам не дана в даності - ані в царині чисто матеріяльного, ані в царині чисто духовного. Цей світ влаштовано так, що потрібне осмислене здійснення балансування між одним і другим.

Яаков і Есав. Від початку було задумано, щоби духовність працювала в парі з матеріальністю. Чиста духовність - це фікція. І чиста матеріяльність - це фікція. Лише разом вони утворюють той тип модальности, який приводить до формування реальности. 
Комунікація - це не винахід людини. Це невідворотна потреба, яка сполучає в собі виміри духовного і матеріяльного. Перекіс в бік того чи того приводить нас до фікції.

Габермас: «ми не можемо не удавати, хоча й усупереч фактам, що розглядувана модель (тобто модель чисто комунікативної дискурсивної дії) є реальність, - бо на цьому невідворотному вимислі будується система гуманного обходження між людьми, які ще не перестали ними бути.

Примітка: в термінах філософських розмислів - це називається «вимисел», бо не є апріорною даністю.

Але ми можемо цілком впевнено сказати, що модель комунікативної дискурсивної дії - це і є ultimatereality, в якій по-справжньому проявляє себе людина (сюди ж - випробування через конфлікти та неординарні ситуації, косо, кісо ве-хаасо тощо).

Відтак, в ідеалі процес вираження людини має виглядати так: є потяг-реакція на певні події (або запит людини, направлений до когось), людина рефлектує його й видає на-гора вже очищену реакцію / запит, максимально налаштовану на встановлення контакту. Тобто - на відміну від прямолінійного: «дай!», «моє!», «припини» чи протилежности - уходу від комунікативного акту - цивілізоване втілення комунікативного потенціялу у відповідну спілкуваннєву етикетну форму.

есеїстичне, фікційність, метаєврейство

Previous post Next post
Up
[]