Вкрадені Росією: харківські імпресіоністи ч.1
Автор: Лариса Вакульницька
Троє з трьох живописців, про яких йдеться у цій статті, в російських і закордонних каталогах проходять, як "русская живопись", "живопись Юга России". Але вони малювали Україну, говорили українською, вивчали українську культуру.
У суспільній уяві десь після утворення УРСР в складі СРСР з’являється українська культура. Але, як вважалося, це була культура класом нижча за російську. А те, що було ДО революції - то все якісь тужливі літературні плачі про тяжку селянську долю.
Російська культура - цікава, світова, українська - регіональна й нецікава. Українці - то селяни, і нічого більшого. Всі культурні здобутки, вищі за селянські, вважалися російськими.
Ця стаття - ще одне (не перше) нагадування, що українська висока культура існувала, і що вона НЕ російська - ні за походженням, ні за завданнями, ані за способом вираження.
Сьогодні поговоримо про харківських Майстрів-імпресіоністів.
Не про всіх, а тільки про трьох, об’єднаних дружбою ще з юності: Петра Левченка, Сергія Васильківського, Михайла Ткаченка. Крім рідного Харкова, взаємної людської симпатії, стилю й напрямку творчості, що становить помітне явище в українському мистецтві, цих художників поєднує палка прив’язаність до рідного краю, зачарованість українською природою, особлива лірично-поетична нота. Хоч усі троє були людьми міськими - вони обожнювали сільську Україну.
Немає такого українця, в душі якого не відгукнулось щемко щось при рядках: «садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть». Її степом, її горами, тополями й відблисками леліток на водоймах мариться на чужині і в окопах.
Петро Левченко
Тонкий і ліричний, кохався в краєвидах України, особливо його рідного краю - Слобожанщини. Як він сам говорив про себе: «я пишу не село, не дорогу і не подвір’я, а радість, зніяковілість, тривогу, спокій». Його картини асоціюються з музикою, вони - ніби завершені сонати або рондо. За колористикою його роботи нагадують великого американця Джеймса Вістлера, а за багатством технічних прийомів значно випередили свій час.
Троє з трьох живописців, про яких йдеться у цій статті, в російських і закордонних каталогах проходять, як "русская живопись", "живопись Юга России". Але вони малювали Україну, говорили українською, вивчали українську культуру.
У суспільній уяві десь після утворення УРСР в складі СРСР з’являється українська культура. Але, як вважалося, це була культура класом нижча за російську. А те, що було ДО революції - то все якісь тужливі літературні плачі про тяжку селянську долю.
Російська культура - цікава, світова, українська - регіональна й нецікава. Українці - то селяни, і нічого більшого. Всі культурні здобутки, вищі за селянські, вважалися російськими.
Ця стаття - ще одне (не перше) нагадування, що українська висока культура існувала, і що вона НЕ російська - ні за походженням, ні за завданнями, ані за способом вираження.
Сьогодні поговоримо про харківських Майстрів-імпресіоністів.
Не про всіх, а тільки про трьох, об’єднаних дружбою ще з юності: Петра Левченка, Сергія Васильківського, Михайла Ткаченка. Крім рідного Харкова, взаємної людської симпатії, стилю й напрямку творчості, що становить помітне явище в українському мистецтві, цих художників поєднує палка прив’язаність до рідного краю, зачарованість українською природою, особлива лірично-поетична нота. Хоч усі троє були людьми міськими - вони обожнювали сільську Україну.
Немає такого українця, в душі якого не відгукнулось щемко щось при рядках: «садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть». Її степом, її горами, тополями й відблисками леліток на водоймах мариться на чужині і в окопах.
Петро Левченко
Тонкий і ліричний, кохався в краєвидах України, особливо його рідного краю - Слобожанщини. Як він сам говорив про себе: «я пишу не село, не дорогу і не подвір’я, а радість, зніяковілість, тривогу, спокій». Його картини асоціюються з музикою, вони - ніби завершені сонати або рондо. За колористикою його роботи нагадують великого американця Джеймса Вістлера, а за багатством технічних прийомів значно випередили свій час.