Філософія посмішки
Отож, серед свої друзів та знайомих я відомий як доволі усміхнена людина. Доходить до фраз штибу "ти завжди усміхаєшся?". І відповідь дати важко, адже навіть, коли я не усміхаюся, м’язи мого обличчя настільки до цього звикли, що вираз лишається наполовину успіхненим. Але зазвичай я роблю це свідомо, іноді називаю свій вираз "священна напівпоспішка Будди".
Недавно, правда, я зловив грустинку. Так, суть її була в енергетичному виснаженні, причому енергія пішла або на вітер, або іншій людині, так званому енергетичному вампіру. Як людини, яка цікавиться окультними практиками, це був значний мій фейл - дозволити так попаразитувати на мені, що вибив з колії позитивного сприйняття на середньої тривалості період. Зараз же знову я підіймаюсь з колін, відновлюючи свої запаси, які, втім, варто б і розшири все-одно. Першим знаком про це було те, що я вчора зустрів знайомого випадково. Це не в загальному знак, а особисто для мене, мій критерій. Взагалі, мрію, щоб жоден вихід на вулицю не обходився без випадкових зустрічей. Ну от, підйом таки почався, хоча ще недавно я дуже страждав, буквально кілька днів тому. Проблеми з самоідентифікацією, угарна така фраза, якою можна поястинити і не пояснити водночас, в чому власне справа. Ну от і вона пов’язана з моєю усмішкою також. Тобто проблема виникає у ваганнях, чи варто через силу усміхатись і прагнути позитиву, внутрішнього сонця і його сяйва, чи забити хуй і віддатися в потік похмурості і страждань. Власне, позитивна сторона була вигадана і створена, щоб приваблювати інших людей, надихати їх чи що. Навряд чи в мене це виходить, але все ж. Така була ціль. А сторона похмурості хоч і відсторонюється людей, все ж мріє про те, щоб хтось її врятував і витягнув із смутку та страждань, які затягують або неприємним самобичеванням, або ж приємною жалістю до себе. Врешті цього разу все було доволі апатично, був настільки виснажений, що емоцій не вистачало навіть на сильний біль, лише дрібні поколювання десь у горлі та вздовж хребта. Що ж. Але ж щодо щастя, зрозуміло, що важливу роль грає саме відношення до ситуації, а не ситуація. Тобто... все таки щасливі несприйнятливі дурники більш успішні, ніж депресивні інтелектуали. І досягнення в житті, статус, багатство - це все ніщо, якщо порівнювати з відчуттям внутрішньої гармонії і повноти. Так. Нахуй ту всю хуйню, якщо вона не робить щасливим. Щасливим можна бути в будь-якому варіанті. І це збільшить загальну корисність людини, адже речі, за які вона береться, вона робить з легкістю та ентузіазмом. Відчуваючи задоволення від кожного кроку і зусилля. Взагалі, хочу себе призвичаїти отримувати задоволення від праці. Будь-якої. Це ж величезне благо. З усмішкою на обличчі рити канали чи пиляти якісь програми або й писати про шлюх (власне, нинішня моя робота копірайтером). Але я таки згубив думку, до якої хотів підвести. Похмурість надіється на порятунок ззовні. Але ж в тому проблема, що всім цим сукам людям це не здалося. Тим паче, як можна допомогти людині в момент її мізантропії і уникання контактів? Тобто... Це така пастка розуму на подобі моєї іншої, але про яку я не хочу розповсюджуватись, допомоки не піймався у неї. І от. В момент усвідомлення очікування цього порятукну варто взяти на себе відповідальність за своє життя. Ні перед ким ти не повинен давати звіт, лише перед собою. ТИ і ти. Два парнішки (насправді вас значно більша кількість), які виїбуть цей світ у пізду та рот, як Кличко, чи як там співалось, кароч, не важно, але нащо витрачати себе на смуток, особливо, розуміючи, що він наслідок обставин, а обставини - це наслідок твоїх вчинків, а на вчинки ти ще хочеш якось повпливати, хоча стикаєшся з такими МОГУТНІМИ блоками всередині, що це практично неможливо. Самоконтроль і дисципліна, логіка та принципи не можуть пробити стіну невпевненості, непорозуміння та непристосованісті до світу. Все здається диким і шаленим. Тому, щоб не здаватись собі настільки вразливим перед цим світом, варто усміхатись. Обивателі будуть думати, що все ок, що ти парніш норм пацан, ну і так далі. Чи обкуреним довбойобом рахувати, але це теж недалеко від інстини, принаймні іноді дуже близько до правди. У момент своїх вагань я задумався над тим, чи варто мені й далі усміхатись. Запилив опитування. Чи усміхатись незважаючи ні на що, чи бути похмурим, коли не хочеться натягувати либу. Проголосував за усміхатись, чи то зі звички, чи то, бо це справді значна частинена мене. Ну і до пеного моменту я лишався один проти 14 і більше людей. Знаєте, що я відчував? Мені здавалось, що ці люди хочуть мене обікрасти, забрати в мене щось. Тоді я зрозумів, що посмішка справді моя частина і що відмовлятись від неї нема сенсу, бо я її обожнюю. Хоча сміюся, я немов їбучий аутист, втім хуй з ним. Еге ж? І це зовсім не філософія посмішки, це просто якась малява, яку мені хотілось написати, бо я зрозумів, що хочу місцями показати себе начисту, розрізати свої нутрощі - "вот мой внутренний мир, созерцей", щоб хтось написав, чи я нормальний, якщо мої думки зайняті вирішуваннями таких проблем? Взагалі? Але ще ніхто не написав, що я якийсь їбанутий мудак, а якщо й напишуть, то це мене ще більше підіб’є робити дурниці і думати про них всерйоз, в той же час в загальному відносячись до життя абсолютно легковажно і з іронією. Так і живем. Усміхаємось. І дрочимо. Намасте.