(фрагмент)
Знаєте, у людей бувають моменти, коли вони не отримують те, що хочуть. Це завжди проходить боляче і хочеться навіть вигукнути «Чому?», казати «нінініні!», бити по ліжку ногами, плакати чи й ридати. Обов’язково задумуєшся в такі моменти - чи я заслужив на це? А тоді - а чи заслуговую я узагалі на щастя і щоб щось отримувати?
Знаєте, іноді я відчуваю, ніби люди кричать. Ось ідуть по вулиці, сміються, проводять дозвілля, роботу якусь роблять, але чомусь думаю, що вони кричать. Нажахані від страху до життя. Проблема людей, наша проблема, у нашій самоусвідомленості. Ви не відчуваєте, що останнім часом на планеті стало душно і тісно? Люди, довкола люди. І вони кричать. Бо не знають, що робити зі своїм життям. Хоча це певно не про всіх, а лише про невдах, які не змогли пристосуватися до життя. Так, мабуть таких меншість навіть, може й ніхто не кричить, лише зрідка - завиває від болю, на мить, поки ніхто не бачить, мовчки, під час чергового перекуру. Люди страждають. Але продовжують жити і усміхатися, продовжують щось робити. Я оце іду і дивлюся на людей, завжди люблю дивитися на людей, заглядати їм у очі, я думаю, а що у них за життя, які у них проблеми, які почуття, чому ось той хлопець виглядає самотнім і нещасним, але я не чую його криків? Де він знаходить в собі сили, щоб жити? Або ці жінки, матері чи дружини, я знаю, що всюди є проблеми, ці всі сімейні конфлікти, взаємообвинувачення, ревнощі, маніпуляції. Хіба це все так має бути? Хіба цього вони бажали від життя? То де їх крик? Чому я чую лише власний??? І на цьому моменті важко зрозуміти - чи кричу лише я, чи інші люди теж? Якщо вони кричать, якщо їм боляче, як я можу зарадити цьому? Що я можу зробити, щоб вгамувати їхній біль, щоб їм стало легше, щоб вони вдихнули наповну - цілим пузом? Я не знаю. Я відчуваю, що й сам приношу біль. Люди, які приносять біль одне одному і від цього страждають. Як іронічно. Ми отримуєм те, на що заслужили.
Якщо уявити, що всі люди - це один загальний організм, то ми самі себе вбиваємо. Броунівський рух, хаос почуттів і взаємозв’язків, що пожирає полум’ям одну ділянку за іншою. Спершу це кілька людей, вони нещасні, вони не пристосувалися до життя, вони - невдахи. Потім їх більшає. А життя йде.
Можливо наша проблема в самоусвідомленні? Цим же ми відрізняємося від тварин. Ми розуміємо, що живемо, що ми щось робимо, що щось приносить результати (не завжди очікуванні), ми відчуваємо наші страждання лише через самоусвідомлення. Я існую, але що я значу для цілого організму людства? Що я роблю для того, щоб бути корисним цьому організму? Чи зможу я вижити, якщо буду сам? Я ж лише людина, людське звірятко, що не дуже таки пристосоване до життя. АКОМОДАЦІЯ. Люди не пристосовані анітрохи. Людина не здатна себе захистити в разі чого, зігріти в разі чого, нагодувати в разі чого. І увесь сенс людського життя базується на тому, щоб компенсувати ці «в разі чого». Тому й треба сприймати людство, як організм, бо компенсувати ці всі проблеми/інстинкти можна лише разом. Кожен продукт, що ми отримуємо, - наслідок праці великої кількості людей. Сигаретка, цеглина, йогурт, шкіряна куртка. Ти відчуваєш це все, ти цим користуєшся. Як і я. Але проблема в тому, що я не відчуваю, що заслуговую на це все. Відчуваю себе раковою кліткою, що не приносить користі, лише споживає чужі ресурси. То чи маю я право на життя? Чи маю я право спостерігати світ, отримувати і завдавати біль? Коли людина не пристосована до життя у неї два вибори - пристосувати його до себе (тоді виникає питання, чи не женемося ми за якимись ілюзіями, який має бути світ, коли пристосований до НАС?) або самознищення. Я чомусь вірю, що бажання вбити себе закладено у кожній людині. І знаю, що воно точно закладене в мені.
Це відчуття схоже до найзаплутанішого сну. Але сни закінчуються, а воно ні. Це якась своєрідна кома. Практично безжиттєве тіло, якому доводиться докладати величезних зусиль, аби піднятися з ліжка. Ні на що більше. Це просто затяжна смерть, останній подих віддав усе життя, енергію, тепло вже бознаколи, а всі наступні вдихи - це лише фікція. Тіло по інерції рухається, вдаючи що воно живе. Розум по інерції шукає вирішення проблеми усвідомлення свого «я». Хоча проблема давно вирішена і закінчилася вона смертю.
Втім, є речі, що можуть розбудити людину навіть із найдовшого сну, прямо таки - підняти з мертвих. Раптово тіло стане чутливим, щось засмокче у животі (дивне і цікаве відчуття), серце затріпотить мов навіжене, відразу захочеться щось робити.
Я тебе люблю.
Я тримаю таку річ прямо зараз в руці і на ній пише «я тебе люблю». Це якась відкритка. На ній по-дитячому стилізовано намальовані хлопчик та дівчинка в зимовому одязі, які тримаються одне одного і напис коло них «З тобою так тепло». Ну а вже на звороті признання в коханні і моя адреса і моє ім’я, я перевірив двічі, бо відразу не повірив. Я навіть не уявляю, хто б це міг бути, хто здатен на такий чистий, прекрасний, довершений і романтичний жест. Звісно, це може бути й жарт, але він доволі приємний, допоки його не розкрито, допоки не наступило розчарування. Або це може якийсь Люцифер прислав, що ж, та я навіть цьому страшенно радий, кожен би був радий такій листівці, таким словам. «Я тебе люблю». Байдуже від кого. Хоча ні, не байдуже. Я не певен, чи засну, поки не дізнаюся, хто це. Звісно, якщо я не дізнаюся цього до 4 ночі, то я таки засну. Але все ж… Бажання. Я хочу дізнатися, хто мене любить. Як мінімум, щоб запитати, за що. Якщо мене хтось покохав, логічно, що я чогось таки вартий. Хай я цього не знаю, але… іншим людям видніше.
Знаєте, іноді я відчуваю, ніби люди кричать. Ось ідуть по вулиці, сміються, проводять дозвілля, роботу якусь роблять, але чомусь думаю, що вони кричать. Нажахані від страху до життя. Проблема людей, наша проблема, у нашій самоусвідомленості. Ви не відчуваєте, що останнім часом на планеті стало душно і тісно? Люди, довкола люди. І вони кричать. Бо не знають, що робити зі своїм життям. Хоча це певно не про всіх, а лише про невдах, які не змогли пристосуватися до життя. Так, мабуть таких меншість навіть, може й ніхто не кричить, лише зрідка - завиває від болю, на мить, поки ніхто не бачить, мовчки, під час чергового перекуру. Люди страждають. Але продовжують жити і усміхатися, продовжують щось робити. Я оце іду і дивлюся на людей, завжди люблю дивитися на людей, заглядати їм у очі, я думаю, а що у них за життя, які у них проблеми, які почуття, чому ось той хлопець виглядає самотнім і нещасним, але я не чую його криків? Де він знаходить в собі сили, щоб жити? Або ці жінки, матері чи дружини, я знаю, що всюди є проблеми, ці всі сімейні конфлікти, взаємообвинувачення, ревнощі, маніпуляції. Хіба це все так має бути? Хіба цього вони бажали від життя? То де їх крик? Чому я чую лише власний??? І на цьому моменті важко зрозуміти - чи кричу лише я, чи інші люди теж? Якщо вони кричать, якщо їм боляче, як я можу зарадити цьому? Що я можу зробити, щоб вгамувати їхній біль, щоб їм стало легше, щоб вони вдихнули наповну - цілим пузом? Я не знаю. Я відчуваю, що й сам приношу біль. Люди, які приносять біль одне одному і від цього страждають. Як іронічно. Ми отримуєм те, на що заслужили.
Якщо уявити, що всі люди - це один загальний організм, то ми самі себе вбиваємо. Броунівський рух, хаос почуттів і взаємозв’язків, що пожирає полум’ям одну ділянку за іншою. Спершу це кілька людей, вони нещасні, вони не пристосувалися до життя, вони - невдахи. Потім їх більшає. А життя йде.
Можливо наша проблема в самоусвідомленні? Цим же ми відрізняємося від тварин. Ми розуміємо, що живемо, що ми щось робимо, що щось приносить результати (не завжди очікуванні), ми відчуваємо наші страждання лише через самоусвідомлення. Я існую, але що я значу для цілого організму людства? Що я роблю для того, щоб бути корисним цьому організму? Чи зможу я вижити, якщо буду сам? Я ж лише людина, людське звірятко, що не дуже таки пристосоване до життя. АКОМОДАЦІЯ. Люди не пристосовані анітрохи. Людина не здатна себе захистити в разі чого, зігріти в разі чого, нагодувати в разі чого. І увесь сенс людського життя базується на тому, щоб компенсувати ці «в разі чого». Тому й треба сприймати людство, як організм, бо компенсувати ці всі проблеми/інстинкти можна лише разом. Кожен продукт, що ми отримуємо, - наслідок праці великої кількості людей. Сигаретка, цеглина, йогурт, шкіряна куртка. Ти відчуваєш це все, ти цим користуєшся. Як і я. Але проблема в тому, що я не відчуваю, що заслуговую на це все. Відчуваю себе раковою кліткою, що не приносить користі, лише споживає чужі ресурси. То чи маю я право на життя? Чи маю я право спостерігати світ, отримувати і завдавати біль? Коли людина не пристосована до життя у неї два вибори - пристосувати його до себе (тоді виникає питання, чи не женемося ми за якимись ілюзіями, який має бути світ, коли пристосований до НАС?) або самознищення. Я чомусь вірю, що бажання вбити себе закладено у кожній людині. І знаю, що воно точно закладене в мені.
Це відчуття схоже до найзаплутанішого сну. Але сни закінчуються, а воно ні. Це якась своєрідна кома. Практично безжиттєве тіло, якому доводиться докладати величезних зусиль, аби піднятися з ліжка. Ні на що більше. Це просто затяжна смерть, останній подих віддав усе життя, енергію, тепло вже бознаколи, а всі наступні вдихи - це лише фікція. Тіло по інерції рухається, вдаючи що воно живе. Розум по інерції шукає вирішення проблеми усвідомлення свого «я». Хоча проблема давно вирішена і закінчилася вона смертю.
Втім, є речі, що можуть розбудити людину навіть із найдовшого сну, прямо таки - підняти з мертвих. Раптово тіло стане чутливим, щось засмокче у животі (дивне і цікаве відчуття), серце затріпотить мов навіжене, відразу захочеться щось робити.
Я тебе люблю.
Я тримаю таку річ прямо зараз в руці і на ній пише «я тебе люблю». Це якась відкритка. На ній по-дитячому стилізовано намальовані хлопчик та дівчинка в зимовому одязі, які тримаються одне одного і напис коло них «З тобою так тепло». Ну а вже на звороті признання в коханні і моя адреса і моє ім’я, я перевірив двічі, бо відразу не повірив. Я навіть не уявляю, хто б це міг бути, хто здатен на такий чистий, прекрасний, довершений і романтичний жест. Звісно, це може бути й жарт, але він доволі приємний, допоки його не розкрито, допоки не наступило розчарування. Або це може якийсь Люцифер прислав, що ж, та я навіть цьому страшенно радий, кожен би був радий такій листівці, таким словам. «Я тебе люблю». Байдуже від кого. Хоча ні, не байдуже. Я не певен, чи засну, поки не дізнаюся, хто це. Звісно, якщо я не дізнаюся цього до 4 ночі, то я таки засну. Але все ж… Бажання. Я хочу дізнатися, хто мене любить. Як мінімум, щоб запитати, за що. Якщо мене хтось покохав, логічно, що я чогось таки вартий. Хай я цього не знаю, але… іншим людям видніше.