це ніби віршик
взагалі, пропускайте його.. мені треба просто написати. і все ж, так, як я досі "радикально чесний", хоч багато чого змінилося.. я мушу визнати, що пишу це, бо є невелика імовірність, що це прочитають люди, яким треба.. хоча оце, після написання нього вже нехочу, щоб і ті люди бачили.. але видалити в світ пройобаних речей не маю бажання
запитай у Андрійка,
кажуть, там правда,
і байдуже, що минуле, дуже гірке,
сповнене антилюдин і зайвої довіри,
солодке з гіркуватим присмаком вишні,
її деревини,
пухнастими мріями залите,
зорями блискотливими,
знеціненої турботи,
чи принаймні так йому здається,
все байдуже,
запитай, виправдення буде!
хлопці ж провокатори,
вони у всьому винні,
ми маємо права,
не тільки ж кухня й діти,
ми можемо їм мститися
сучарними мстями,
маніпулювати грудьми
і їх низькими потягами,
жорстоко кусати губи
і ніжно ображати,
сміятися й ховатися,
вони ж бо надто багато вигадують,
надто дурні вони,
й наївні,
бодай, як ти..
так, він пробачить,
він промовчить і втягне воду,
він запише все в щоденник,
спланує щось дуже темне,
а потім забуде,
вдасть, що йому усе байдуже,
вдавати все ж йому вдається
вдавати, мов вдавивсь слізьми,
вдавати, мов їх не існує,
вдавати вдаваність і чесність,
вдавати, що не любить
буть оціненним,
вдавати, що забув усе і готовий жити далі.
повір, його я знаю,
подякуй йому, не забуль,
щоб він ще й почувався винним,
щоб він убив в собі
чергові прояви емоцій,
щоб він вже не кохав,
а лиш стогнав...
від білих плям на шортиках