Мармароськими Альпами (частина 2)
Оскільки ще було досить рано (тільки 12 година дня) вирішили зробити невеликий привал на полонині, а потім, залишивши в колибі важкі рюкзаки, без вантажу піднятися на головний хребет Мармароських Альп. Сергій, у якого від сирої води (а можливо і від водки) щось було негаразд із шлунком приліг на каремат і задрімав під бекання овець, гавкіт собак, іржання коней і крики вівчарів.
За годину, що ми тусувались на полонині бачили як доять овець: вівчарі заганяють їх у спеціально огороджену територію і ті вишиковуються в чергу для доїння, Віталія трошки цапнув за палець сторожовий пес, бо він пробував його гладити, а Сергій виспався. О 13-30 ми зібрали в кульки залишки коньяку, трохи харчів, бінокль, фотоапарат і почали підйом на Піп Іван - Мармароський.
Йти було неважко, дорога траверсувала гору, під якою розташовувалась полонина Лисича. В сторону Ділового відкривались прекрасні краєвиди.
Але, по вигляду Сергія було видно, що із здоров’ям у нього і далі не все гаразд. Наші “нічні забави” явно не пішли на користь його шлунку, він часто зупинявся відпочити і нарешті сказав, що хоче трохи полежати в тіні дерев, а згодом нас дожене. Так як до полонини було недалеко, а приходу ведмедів і вовків можна було не опасатись, то ми з Віталієм вирішили йти далі без нашого “керівника групи - льойтнанта Сергія Ельберга” (цікаво що на це би сказав начальник застави - майор Дітріх). Мало-помалу ми з Віталієм дійшли під головний хребет . Показалась у всій красі вершина Петроса Мармароського.
Тут виникло питання рухатись дальше пологою траверсною дорогою чи дертися в лоб, орієнтуючись на скалу, що височіла вгорі? Було вибрано варіант лобового штурму, бо так було простіше.
Хоча інколи і приходилось лізти на чотирьох, підйом не забрав багато сил і часу. Правда, Віталій трохи відстав, бо мав більше вантажу в руках (воду і харчі). З гори добре проглядалось урочище “Обніж”, де ми так цікаво і з користю для здоров’я провели час.
Приблизно через 30 хвилин після початку крутого підйому, я опинився на головному хребті Мармарос. Захотілось сказати АХ!!!
Румунські Феркеу і Михайлек показались у всій красі.
Підійшла ще одна група туристів із Львова. Вони йшли довшим маршрутом вздовж румуно-українського кордону до гори Стіг. Спитались чи далеко до Мезипотоків (є така гора), видно у них там намічено ночівлю. Тут підтягнувся і мій напарник. Знову фотосесія…
А от і кордон з Румунією.
Рухаємось по хребту
І ми на вершині. Висота 1936 м. над рівнем моря.
Продовження тут: http://melnykovets.livejournal.com/2011/09/21/
За годину, що ми тусувались на полонині бачили як доять овець: вівчарі заганяють їх у спеціально огороджену територію і ті вишиковуються в чергу для доїння, Віталія трошки цапнув за палець сторожовий пес, бо він пробував його гладити, а Сергій виспався. О 13-30 ми зібрали в кульки залишки коньяку, трохи харчів, бінокль, фотоапарат і почали підйом на Піп Іван - Мармароський.
Йти було неважко, дорога траверсувала гору, під якою розташовувалась полонина Лисича. В сторону Ділового відкривались прекрасні краєвиди.
Але, по вигляду Сергія було видно, що із здоров’ям у нього і далі не все гаразд. Наші “нічні забави” явно не пішли на користь його шлунку, він часто зупинявся відпочити і нарешті сказав, що хоче трохи полежати в тіні дерев, а згодом нас дожене. Так як до полонини було недалеко, а приходу ведмедів і вовків можна було не опасатись, то ми з Віталієм вирішили йти далі без нашого “керівника групи - льойтнанта Сергія Ельберга” (цікаво що на це би сказав начальник застави - майор Дітріх). Мало-помалу ми з Віталієм дійшли під головний хребет . Показалась у всій красі вершина Петроса Мармароського.
Тут виникло питання рухатись дальше пологою траверсною дорогою чи дертися в лоб, орієнтуючись на скалу, що височіла вгорі? Було вибрано варіант лобового штурму, бо так було простіше.
Хоча інколи і приходилось лізти на чотирьох, підйом не забрав багато сил і часу. Правда, Віталій трохи відстав, бо мав більше вантажу в руках (воду і харчі). З гори добре проглядалось урочище “Обніж”, де ми так цікаво і з користю для здоров’я провели час.
Приблизно через 30 хвилин після початку крутого підйому, я опинився на головному хребті Мармарос. Захотілось сказати АХ!!!
Румунські Феркеу і Михайлек показались у всій красі.
Підійшла ще одна група туристів із Львова. Вони йшли довшим маршрутом вздовж румуно-українського кордону до гори Стіг. Спитались чи далеко до Мезипотоків (є така гора), видно у них там намічено ночівлю. Тут підтягнувся і мій напарник. Знову фотосесія…
А от і кордон з Румунією.
Рухаємось по хребту
І ми на вершині. Висота 1936 м. над рівнем моря.
Продовження тут: http://melnykovets.livejournal.com/2011/09/21/