Кілька порад як писати історичну прозу (продовження)
Ну ось, любий друже, підведемо короткий підсумок - у книжці
не має бути жодного трансліту, усі персонажі мусять розмовляти файною
українською мовою, навіть у найкоротших репліках. Також обов’язкова наявність
екаведиста з роялем (міліціянт чи військовик не проходять, перевірено). Але це
ще не все, що необхідне для схвальної критики. Тож ідемо далі.
Один із страшних гріхів для автора, котрий обрав цей жанр - міфологізація, бо жеби ви знали що справжня трагедія то тоді, коли у кожного своя правда, а міфологія це така штука, що для темного посполитого люду замінює складні інтелектуальні конструкції (цей ровер не мій)
Отож, любий авторе, забудь про весь той матеріал, котрий ти перебрав про ту добу, тобі треба проігнорувати суспільні настрої тих часів та купу неприємних фактів, котрі лізтимуть звідусіль і заважатимуть тобі творити геніальний текст про трагічну історію Украни 20ст. Бо щоб не впасти в гріх міфологізації потрібно про ті часи писати наче ти пишеш про війну червоної та білої троянд або якусь там чилійсько-болівійську і ти мусиш пильно вишуковувати ту переконливу правду, скажімо, чекіста, котрий стріляє у потилицю заручникам за якусь диверсію чи просто нерозчищену дорогу, продрозверсника, котрий вигрібає у селянина до зернини весь урожай у 33 чи берієвського сокола, який палить село десь на Волині чи Галичині у 48. І та правда мусить бути такою переконливою, жеби читач ще міцно порухав мізками хто тут з них падлюка. За аналогією - якщо пишеш про Голокост, то правда есесмана, котрий відправляє до газової камери своїх колишніх сусідів чи знайомих єврейської національності, має бути не менш переконливою, ніж у його жертв не йти до тієї камери. Бо інакше це ніяка не трагедія а чиста фігня, тьху - міфологізація, неповноцінний інтелектуальний харч для темних посполитих.
Ніколи не визначай жанр книжки як історичний роман чи збірка історичних оповідань. Слово історичний у анотації відразу відправить твою книжку на найнижчу полицю, до жанрової літератури, поміж детективів, фантастики та романів в рожевих обкладинках, а наші рафіновані інтелектуали після таких книжок руки з милом миють. Тому обов'язково треба придумати якийсь евфемізм, найбільш поширений - родинна сага.
Крім того, треба видавати книжку у слушний історичний момент, інакше критика може звинуватити в кон’юнктурності та провладному агітпропі. А нам воно треба? Автору просто необхідний певний флер опозиційності, читач і критика це любить. До дідька, їй же богу не уявляю, яка була офіційна ідеологія попрередньоъ влади. Мені здавалося вони доки були, просиділи у шпагаті між риторикою про визнання УПА і фактичним преференціями «военнослужащим, боровшимся с незаконними военными формированиями на территории СССР». Тому, любий авторе, зараз саме час видаватися.
Один із страшних гріхів для автора, котрий обрав цей жанр - міфологізація, бо жеби ви знали що справжня трагедія то тоді, коли у кожного своя правда, а міфологія це така штука, що для темного посполитого люду замінює складні інтелектуальні конструкції (цей ровер не мій)
Отож, любий авторе, забудь про весь той матеріал, котрий ти перебрав про ту добу, тобі треба проігнорувати суспільні настрої тих часів та купу неприємних фактів, котрі лізтимуть звідусіль і заважатимуть тобі творити геніальний текст про трагічну історію Украни 20ст. Бо щоб не впасти в гріх міфологізації потрібно про ті часи писати наче ти пишеш про війну червоної та білої троянд або якусь там чилійсько-болівійську і ти мусиш пильно вишуковувати ту переконливу правду, скажімо, чекіста, котрий стріляє у потилицю заручникам за якусь диверсію чи просто нерозчищену дорогу, продрозверсника, котрий вигрібає у селянина до зернини весь урожай у 33 чи берієвського сокола, який палить село десь на Волині чи Галичині у 48. І та правда мусить бути такою переконливою, жеби читач ще міцно порухав мізками хто тут з них падлюка. За аналогією - якщо пишеш про Голокост, то правда есесмана, котрий відправляє до газової камери своїх колишніх сусідів чи знайомих єврейської національності, має бути не менш переконливою, ніж у його жертв не йти до тієї камери. Бо інакше це ніяка не трагедія а чиста фігня, тьху - міфологізація, неповноцінний інтелектуальний харч для темних посполитих.
Ніколи не визначай жанр книжки як історичний роман чи збірка історичних оповідань. Слово історичний у анотації відразу відправить твою книжку на найнижчу полицю, до жанрової літератури, поміж детективів, фантастики та романів в рожевих обкладинках, а наші рафіновані інтелектуали після таких книжок руки з милом миють. Тому обов'язково треба придумати якийсь евфемізм, найбільш поширений - родинна сага.
Крім того, треба видавати книжку у слушний історичний момент, інакше критика може звинуватити в кон’юнктурності та провладному агітпропі. А нам воно треба? Автору просто необхідний певний флер опозиційності, читач і критика це любить. До дідька, їй же богу не уявляю, яка була офіційна ідеологія попрередньоъ влади. Мені здавалося вони доки були, просиділи у шпагаті між риторикою про визнання УПА і фактичним преференціями «военнослужащим, боровшимся с незаконними военными формированиями на территории СССР». Тому, любий авторе, зараз саме час видаватися.