Кілька порад як писати історичну прозу
Узагальнивши усі критичні відгуки на мою книжку, в мене виникло бажання узагальнити і зібрати разом усі ці шпички, інвективи, закиди, претензії та звинувачення, щоб автори, що збираються писатимуть у цьому жанрі не наступали на ті ж граблі що я і написали таку нетлінку, котру наші великомудрі фахівці з розкладання книжок по полицям не роздумуючи поклали її на найвищу.
(одразу застережу - мої рекомендації можуть стати корисними переважно авторам, котрі насміляться писати про українські історичні реалії 20століттям, тим же, хто писатиме, скажімо, про трипільську добу це навряд стане у пригоді)
Найбільша небезпека, що вкрай ображає естетичні почуття критиків - це транслітерування коротких реплік, особливо російськомовних персонажів. У жодному разі! Балтійський братішка, чонівець чи енкаведист або ж доблесний зольдатен вермахту чи СС мають розмовляти вишуканою українською. Тому замість репліки «стой кто идет», чи «гальт», передбаченої усіма армійськими і поліційними уставами, має казати - «перепрошую, добродію чи не могли б ви зупинитися.» Інакше критики одразу звинуватять в упередженості, карикатурному зображенні, віднесуть твір до жанру агітаційної брошурами і піддадуть анафемі.
Ну як ти не пиши про українські реалії 20 століття, ніяк не оминути хоча б епізодичних образів товаришів у малинових погонах чи з краповими відзнаками на петлицях, чи вбраних у шкірянки і обвішаних кулеметними стрічками й мавзерами. Звичайно, більш-менш добросовісний автор, котрий зібрався писати про ті часи, мусить перелопатити гори матеріалів - архівних документів, спогадів і навіть белетристики, написаної сучасниками. Благо, відкритих джерел багато - спогади українських політичних і військових діячів різних формацій - республіканців, гетьманців, білих військовиків різного штибу і навіть написані власноруч батькою Махном спогади (щоправда на диво нудні й нецікаві). Втім, є суттєвий дефіцит такого матеріалу зі сторони червоних, попри еверести ідеологічного сміття, вкрай важко віднайти невідцензуровані й чесні спогади. Фактично, цікавим і відносно чесним є лише те, що видавалося в 20 і згодом було заборонене. Нмд, найкраще з того, що написане про події тих часів з червоного боку це «Конармія» Бабеля (він сам був чи то чекістом ти то особістом і подейкують особисто не цурався виконувати вироки найвищої міри пролетарського гніву). Ну от в «Конармії» є дуже показовий момент - коли головний герой, колишній гімназист, що в минулому грав на скрипочці, щоб завоювати авторитет серед своїх однополчан, зарубує шашкою собі на вечерю гусака, попри лемент господині (дуже показово, що цей персонаж намагається мімікрувати під своє оточення і переймає їхні поведінкові стереотипи). Не буду повторювати загальновідомих речей про криваві гекатомби, здійснені цими заплічних справ майстрами, однак коли автор виведе персонажа із цього середовища - з напівкримінальною свідомістю, перекошеною шкалою моральних цінностей, зазвичай не вельми освіченого, походженням переважно із пролетарської слобідки-собачовки (даруйте любі критики, при наборі у ті органи була селекція, туди брали не з тих родин, де по обіді грали на роялях з канделябрами і плакали над долею песика Муму). Такий персонаж зустрічався куди частіше, ніж радянсько-кінематографічний тип ідеаліста-фанатика, що увірував в перемогу комунізму. (такі як явище скінчилися у 20-х, після потужних антирадянських повстань по усій совдепії - від Кронштадту і Тамбова до Гуляйполя і Холодного Яру).
Але наша критика гидливо зморщить носика: агітка, карикатурне зображення, чого навчить ця книга підростаюче покоління, книга розпалює щось там не те що можна, et cetera.
Тому, любий авторе, щоб уникнути усіх цих жахливих звинувачень, у сюжеті обовязково мусить бути, хоч якийсь завалящий персонажик із органів (ЧК-ГПУ-НКВД), котрий у вільний від роботи час (ламання пальців підслідним чи практикування інших, не менш гуманних способів дізнання, підписування чи виконання розстрільних вироків), грає на роялі/скрипці/віолончелі/арфі та цитує раннього Бальмонта (а ще краще - франкове «Зівяле листя», щоб боронь боже не звинуватили в негативному зображенні персонажів інших національностей), і розмовляє вишуканою українською (див.п1). Любий друже, тільки у жодному разі він не має грати на плебейских інструментах, як то балалайці чи бояні! Критика цього страшенно не любить.
(далі буде)
(одразу застережу - мої рекомендації можуть стати корисними переважно авторам, котрі насміляться писати про українські історичні реалії 20століттям, тим же, хто писатиме, скажімо, про трипільську добу це навряд стане у пригоді)
Найбільша небезпека, що вкрай ображає естетичні почуття критиків - це транслітерування коротких реплік, особливо російськомовних персонажів. У жодному разі! Балтійський братішка, чонівець чи енкаведист або ж доблесний зольдатен вермахту чи СС мають розмовляти вишуканою українською. Тому замість репліки «стой кто идет», чи «гальт», передбаченої усіма армійськими і поліційними уставами, має казати - «перепрошую, добродію чи не могли б ви зупинитися.» Інакше критики одразу звинуватять в упередженості, карикатурному зображенні, віднесуть твір до жанру агітаційної брошурами і піддадуть анафемі.
Ну як ти не пиши про українські реалії 20 століття, ніяк не оминути хоча б епізодичних образів товаришів у малинових погонах чи з краповими відзнаками на петлицях, чи вбраних у шкірянки і обвішаних кулеметними стрічками й мавзерами. Звичайно, більш-менш добросовісний автор, котрий зібрався писати про ті часи, мусить перелопатити гори матеріалів - архівних документів, спогадів і навіть белетристики, написаної сучасниками. Благо, відкритих джерел багато - спогади українських політичних і військових діячів різних формацій - республіканців, гетьманців, білих військовиків різного штибу і навіть написані власноруч батькою Махном спогади (щоправда на диво нудні й нецікаві). Втім, є суттєвий дефіцит такого матеріалу зі сторони червоних, попри еверести ідеологічного сміття, вкрай важко віднайти невідцензуровані й чесні спогади. Фактично, цікавим і відносно чесним є лише те, що видавалося в 20 і згодом було заборонене. Нмд, найкраще з того, що написане про події тих часів з червоного боку це «Конармія» Бабеля (він сам був чи то чекістом ти то особістом і подейкують особисто не цурався виконувати вироки найвищої міри пролетарського гніву). Ну от в «Конармії» є дуже показовий момент - коли головний герой, колишній гімназист, що в минулому грав на скрипочці, щоб завоювати авторитет серед своїх однополчан, зарубує шашкою собі на вечерю гусака, попри лемент господині (дуже показово, що цей персонаж намагається мімікрувати під своє оточення і переймає їхні поведінкові стереотипи). Не буду повторювати загальновідомих речей про криваві гекатомби, здійснені цими заплічних справ майстрами, однак коли автор виведе персонажа із цього середовища - з напівкримінальною свідомістю, перекошеною шкалою моральних цінностей, зазвичай не вельми освіченого, походженням переважно із пролетарської слобідки-собачовки (даруйте любі критики, при наборі у ті органи була селекція, туди брали не з тих родин, де по обіді грали на роялях з канделябрами і плакали над долею песика Муму). Такий персонаж зустрічався куди частіше, ніж радянсько-кінематографічний тип ідеаліста-фанатика, що увірував в перемогу комунізму. (такі як явище скінчилися у 20-х, після потужних антирадянських повстань по усій совдепії - від Кронштадту і Тамбова до Гуляйполя і Холодного Яру).
Але наша критика гидливо зморщить носика: агітка, карикатурне зображення, чого навчить ця книга підростаюче покоління, книга розпалює щось там не те що можна, et cetera.
Тому, любий авторе, щоб уникнути усіх цих жахливих звинувачень, у сюжеті обовязково мусить бути, хоч якийсь завалящий персонажик із органів (ЧК-ГПУ-НКВД), котрий у вільний від роботи час (ламання пальців підслідним чи практикування інших, не менш гуманних способів дізнання, підписування чи виконання розстрільних вироків), грає на роялі/скрипці/віолончелі/арфі та цитує раннього Бальмонта (а ще краще - франкове «Зівяле листя», щоб боронь боже не звинуватили в негативному зображенні персонажів інших національностей), і розмовляє вишуканою українською (див.п1). Любий друже, тільки у жодному разі він не має грати на плебейских інструментах, як то балалайці чи бояні! Критика цього страшенно не любить.
(далі буде)