Занепадницьке Відродження. Від Хоми Аквінського до Макіавеллі
Чи справді все Нове - це добре забуте Старе?
Коли і навіщо була створена суміш Християнства з Аристотелізмом?
продовження до:
Епоха Відродження. Жінки і Розвідка. Руйнівна сила Матріархату. Роксолана, Султан і їх син-алкоголік.
https://maxi-ta.livejournal.com/38655.html
Мабуть найголовніше, що треба взяти з попередньої теми, це статтю відомої львівської грантоїдки-полонофілки Наталі Сняданко, в якій вона фактично розвінчує епоху Відродження як епоху Літературних ФАЛЬСИФІКАЦІЙ, які переважно були замасковані під ПЕРЕКЛАДИ.
Ретроспектива ЛГ-2005. за текстами Н.Сняданко. Літературні Фальшивки - як Головне джерело епохи Відродження? http://maxi-ta.livejournal.com/17826.html
Висновки з Нижче поданого тексту подаю для лінивих:
1) Ця група цитат наочно показує, що ніякої Філософії найвідоміші тексти, написані під час Епохи Відроження, НЕ МІСТЯТЬ.
Злочинці (переважно Кондотьєри) захоплювали владу в містах Італії, а Платні Борзописці ОСПІВУВАЛИ цей процес, вигадуючи несусвітні "теоретичні обгрунтування" для легітимізації своїх працедавців.
2) Завдяки Симонії (хабарництву в Церковній сфері) у той час можна було купити владу хоч самого Папи Римського. І в такий спосіб БАНДИТИ І ЗЛОДІЇ легко могли свою владу легітимізувати. Цей процес був умовно-припинений лише папою Юлієм:
Юлій II (1503-1513)
1 листопада 1503 року папою було вибрано майже 60-річного Джуліано делла Ровере на одноденному конклаві. 26 листопада 1503 року інтронізований. Після обрання
заборонив симонію,
за звичаєм якої можна було
купити
місце папи.
https://uk.wikipedia.org/wiki/Юлій_II
3) Аж ніяк неможливо погодитися із "загальноприйнятою" ПЕРІОДИЗАЦІЄЮ.
Епоху Відродження слід досліджувати ЯК МІНІМУМ з моменту заснування Паризького Університету.
Тобто не з СЕРЕДИНИ 13 століття, а з Початку цього ж століття, тобто від 1200 року.
А ще краще - з моменту заснування Болонського університету - тобто від 1088 року.
Болонський університет - один з найстаріших університетів Європи, в місті Болонья (Північна Італія), заснований в 1088 році як юридичний навчальний заклад. Медичний, філософський та теологічний факультети створені в 14 столітті. Серед викладачів Болонського університету були видатні анатоми - Везалій і Мальпігі. В Болонському університеті зробив своє знамените відкриття Луїджі Гальвані. До Болонського університету приймали вчитися жінок, а в 14 - 15 століття почали з'являтися і жінки-професори.
http://uk.wikipedia.org/wiki/Болонський_університет
Як бачимо і тут, як і в початковій темі про Роксолану, дивним чином пересікаємось із "жіночою" тематикою ))
Однак повернемось до Паризького університету, який хоч і був заснований пізніше за Болонський, однак розвивався значно швидше.
Кількість і якість згадок про Паризький університет у нижче-поданій енциклопедичній статті, говорить сама за себе:
на засланні в Парижі в 1260-х роках, куди він потрапив після того, як закінчився строк його повноважень як глави першого флорентійського народного уряду.
На всіх цих мислителів, що жили у Франції і в Італії, справили вплив концепції, поширювані в Паризькому університеті,
Так само цілком очевидне засилля ФЛОРЕНТІЙЦІВ і зокрема родини Медічі. Яка взагалі ніколи не мала жодного Законного статусу. Але ж Флоренція це не вся Італія і вже тим більше не вся Європа.
І нарешті найгололовніше на чому варто акцентувати:
Розвиток республіканської ідеології в Італії, спричинений перекладом приблизно в 1260 році «Політики» Аристотеля,
Тут вказаний дуже важливий Рік перекладу,
Але не вказано ані Де був зроблений цей "переклад" ані Ким він був зроблений.
Для того щоб заповнити цю над-важливу прогалину, додам сюди початок статті про Хому Аквінського, з тої самої Енциклопедії Міллера.
ФОМА АКВІНСЬКИЙ (1224-1274) - теолог і філософ. Фома Аквінський народився поблизу Неаполя у впливовій аристократичній південноіталійській родині; усупереч волі батьків він вступив до новоствореного Домініканського ордену. Він став ченцем і його послали вчитися в Париж до Альберта Великого, услід за яким він пізніше поїде до Кельна. Після повернення до Парижа, пізніше, працюючи в папському суді в Римі, і насамкінець знов у Парижі він брав участь в основних тогочасних філософських і теологічних дискусіях. Він виграв вирішальну битву, внаслідок чого роботи Аристотеля було включено до університетських програм. Він був представником того покоління, яке користувалося зробленим Вільямом із Мербека латинським перекладом «Політики» Аристотеля, недоступної Заходу з античних часів.
Чому тема ВПРОВАДЖЕННЯ Аристотелізму є така важлива?
Тому що саме проти Аристотелівського Язичництва яке було змішане з Християнством, повстав Лютер.
РЕФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНА ДУМКА - Реформація - це період, що ретроспективно охоплює ті напрямки релігійного реформування, які виникли приблизно в 1590 році і швидко закостеніли у вигляді окремих церков. Реформісти вважали себе послідовниками «євангельської справи», справи «відновлення», «реформування» або відбудови істинної релігії, повернення ad fontes - до незабруднених джерел біблійного християнства, християнства без стремління до примноження багатства і морального розкладу. Принциповою метою реформістів 1520-х років (серед яких були Лютер, Меланхтон, Цвінглі, Еколампадіус, Букер і Фарел) було «внутрішнє» переродження індивідів і навернення їх від «хибної» до «істинної» релігії. З їхньої точки зору, те, що в той час видавалося за релігію, було сумішшю Аристотелевих (отже, язичницьких) уявлень про доброчесність та самодостатніх папських фальсифікацій.
Тобто сучасний розкол Європи на Католиків та купу протестантських деномінацій, так чи інакше впирається саме в тему змішування поглядів язичника-матеріаліста-Аристотеля з Християнською теологічною доктриною.
При тому це змішування надалі дійшло до таких масштабів, що ультра-авторитетність Аристотеля дотепер зафіксована у словниках сталих латинських виразів:
Magister dixit - так сказав учитель. Посилання схоластів на Аристотеля як на незаперечний авторитет.
І це попри те, що Аристотель був геть нікудишнім науковцем:
...зрештою помилка не така вже й страшна, якщо врахувати, що майже півтисячоліття вчені вслід за авторитетним Аристотелем стверджували, що в мухи вісім ніг, аж поки котромусь не прийшла до голови геніальна ідея - ці ноги порахувати.
[журнал ПіК, 27 травня 1999р. ст.31]
Ось такого рівня "науковця" в часи "відродження Античності" було зараховано до авторитетів фактично БІЛЬШИХ, ніж Ісус Христос!
ВІДРОДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНА ДУМКА - Розвиток політичної думки епохи Відродження, що тривав із середини тринадцятого до сімнадцятого століття, пов’язаний із розвитком незалежних міст-держав в Італії. Принаймні від початку дванадцятого століття Італії був властивий поділ на міста, якими керували консули, що їх щороку обирали за допомогою жеребкування з «плебсу» або з військових; уже тоді ця форма правління визначалась як республіканська. Хоча ці міста все ще перебували під владою імператора, їх тривалий опір Гогенштауфену і справжня незалежність, якої вони домоглися після смерті в 1250 році Фридриха ІІ, коли в більшості з них було встановлено правління «народу», надали їм de facto такої суверенності, яким не користувався ніхто і ніде.
Це створювало для нового ладу і певні проблеми, оскільки тогочасна панівна політична теорія схвалювала монархічне правління в межах християнського світу (див. Середньовічна політична думка).
З одного боку, це дало поштовх відродженню інтересу до класичного республіканізму, що віддавав перевагу «політичній», чи мішаній формі правління, з його гуманістичною мораллю і концепцією історичних циклів; з іншого - потреба у виправданні своєї фактичної суверенності сприяла розвитку нових концепцій «абсолютної влади», «суверенності» та «держави», що їх можна вважати найвагомішим внеском того періоду.
З цієї причини політичну думку Відродження не можна описувати виключно в термінах класичного повторення, хоч і воно теж мало вагу, а слід зображати як певну суміш концепцій, що ведуть своє походження і від середньовічних, і від класичних традицій.
Власне те, про що я говорив вище - про ЗМІШУВАННЯ абсолютно несумісних концепцій.
Розвиток республіканської ідеології в Італії, спричинений перекладом приблизно в 1260 році «Політики» Аристотеля, проаналізували К. Т. Девіс та Н. Рубінштейн, котрі вказують, що під впливом праць таких мислителів, як Брунетто Латині (пом. 1294), Птоломей із Лукки (пом. 1327) та Реміджіо дe Джироламі (пом. 1319), пріоритети політичної думки епохи Середньовіччя цілковито змінилися.
Хоча в першому томі трактату Фоми Аквінського
«Про принципи правління» («De regіmіne prіncіpum», бл. 1265) ще відчувається вплив Аристотеля, зокрема у визнанні ним трьох типів правління,
Фома Аквінський усе-таки віддавав перевагу правлінню
однієї людини
перед правлінням багатьох попри те, що захоплювався перевагами останнього. Однак уже Брунетто Латині віддав перевагу колективному правлінню як «набагато кращому» в порівнянні з монархією, про що він говорив у своєму «Скарбі» («Treґsor»), написаному на засланні в Парижі в 1260-х роках, куди він потрапив після того, як закінчився строк його повноважень як глави першого флорентійського народного уряду.
Мушу наголосити що Хома Аквінський - теж Домініканець.
Домініканський проповідник з Флоренції Фра Реміджіо де Джироламі розкрив прихований зміст республіканізму в двох своїх трактатах «Про загальне благо» (1302) та «Про благо миру» (1304). Цитуючи Аристотеля, він писав: хто не громадянин, «той не людина», бо «людина за своєю природою є твариною політичною»; це положення він проілюстрував вражаючим образом громадянина зруйнованого міста, який залишається «живописним портретом або постаттю, вирізьбленою з каменя, тому що йому бракує доброчесності й активності минулих часів»; знову цитуючи «Політику» Аристотеля, він робить висновок про те, що місто «важливіше за домівку і за окрему особистість, оскільки ціле обов’язково важливіше, ніж його складники», тож (тепер цитуючи вже «De offіcііs» - «Про обов’язки» - Цицерона) «задля користі і вигоди всіх громадян» люди повинні забути свої власні інтереси, бо «ми народжуємося не для себе, а для нашої країни і для наших друзів» (див.Matteіs, рр. 5-8, 18, 61, 62).
Домініканський проповідник цитує Язичника Аристотеля! Який проповідує якийсь СУПЕР-ПЕРЕБІЛЬШЕНИЙ альтруїзм.
Не знаю як кому, але мені ідея Аристотеля "хто не громадянин, «той не людина»" здається абсолютно ДИКОЮ. І не побоюсь цього слова - ЛЮДИНО-НЕНАВИСНИЦЬКОЮ.
Пріоритетність, надавана Реміджіо державним інтересам, вела до вчення про засади держави і патріотизм, чітко сформульоване Макіавеллі та його послідовниками в шістнадцятому столітті. На противагу цьому «органічному» корпоративізму флорентійські гільдії в той само час розвивали відмінну від вищезгаданої і більш егалітарну концепцію. Дотримуючись принципу римського права «quod tangіt omnes» (що стосується всіх), вони стверджували, що всім гільдіям слід мати право рівного голосу в загальному управлінні.
Від цієї точки вже рукою подати і до зрівняння в правах першого, другого та ТРЕТЬОГО станів французького парламенту, що зумовило Велику Французьку Революцію.
Неуникна проблема, окреслена Реміджіо, - проблема взаємин індивіда і держави - більш чітко постає в творі Марсилія Падуанського «Захисник миру» («Defensor paces», 1324). Як і Аристотель, він вірив у політичну природу людини і доводив, що закони має розробляти «весь народ або його вагома частина» на загальних зборах, яким також слід надати
право на примус
стосовно церкви.
З цієї "висоти" вже дуже чітко прослідковується БУНТ МАС, хоча стаття під такою назвою буде написана тільки у 1929 році.
Не дивно що після таких "теорій" народ у Європі почав масовано БУНТУВАТИ. І столицею всяких бунтів незмінно була саме Франція.
І якщо ми шукаємо Першоджерела поведінки БІЛЬШОВИКІВ, які руйнували Церкви у фізичному просторі, то треба звертатись саме до теорій Аристотеля і його послідовників.
Які руйнували Церкву в просторі Ідеологічному.
Теорія верховенства народу, як здається, наблизила появу мажоритарних теорій, яким, за висловом Скіннера, «судилося відіграти провідну роль у формуванні найбільш радикального варіанта тогочасного раннього конституціоналізму» (р. 65). На всіх цих мислителів, що жили у Франції і в Італії, справили вплив концепції, поширювані в Паризькому університеті, проте саме їх особистий досвід громадського життя та фракційності, отриманий в Італії, визначив особливості їхньої творчості. Після занепаду більшості громад і переходу їх під владу феодалів, або «тиранів», надзвичайно важливими пунктами республіканської теорії стали свобода і рівність. Хоча «свобода» для чотирнадцятого століття зазвичай означала визволення з-під зовнішньої влади володаря, флорентійські державці-гуманісти Колуччо Салютаті (пом. 1406) та Леонардо Бруні (пом. 1444) називали так у своїх творах конституційну свободу жити за законами, «прийнятими за участі всіх громадян», як писав 1402 року Бруні в «Панегірику місту Флоренція»; рівність була особливим видом захисту від багатих і могутніх, який держава надавала бідним законодавчим шляхом. Одначе в 1439 році Бруні в трактаті «Про державний устрій Флоренції» дещо відступив від свого попереднього опису флорентійського державного устрою, визначаючи його натомість як Аристотелеву проміжну, або мішану державу, народні риси якої на кшталт короткостроковості обіймання посад, що здобуваються на основі жеребкування, заміщувалися олігархічним контролем законів та війська. Подальших змін флорентійська республіканська теорія зазнала в другій половині п’ятнадцятого століття під пильним оком Медичі.
Медичі і їхній абсолютно незаконний статус - це взагалі окрема тема, яка буде далі частково висвітлена.
Аргументи Бруні на захист республіканської свободи як принципу верховенства права повністю спростував один із наступних правителів Флоренції Бартоломео Скала, який у своєму діалозі 1483 року «Про закони та вироки» переконував, що гнучкі закони однієї доброї і мудрої людини кращі за панування незмінних законів і що будь-де така спеціалізація краща, ніж плюралізм та зміна функцій управління.
Це вже напевне було сказано мабуть після того, як городяни НАЖЕРЛИСЯ СВОБОДИ по саму завязку ))
Але подібно на те що загіпнотизовані СТАРОВИНОЮ і республіканською ідеєю, до мудрих сучасників там вже ніхто не прислухався.
Як виглядає НАДЛИШОК свободи, можна дізнатися з цього файлу, зокрема з вислову Ліни Костенко:
Енциклопедія "Укроп". Свобода від Alan Ryan, Юрія Луценка та Ліни Костенко
http://maxi-ta.livejournal.com/38331.html
На нову концепцію республіканізму справив вплив Платон, чиї роботи було перекладено і видано в проміжку між 1463 та 1484 роками, що сприяло широкому розповсюдженню його ідей. Однак хоча такі флорентійці, як Макіавеллі, Франческо Гвіччіардіні (пом. 1540) та Франческо Ветторі (пом. 1539), і відмовилися від ідеалізму Платона на користь нового реалізму, їх праці відображали його безупинний вплив на політичну думку еліти початку тієї епохи. У п’ятнадцятому столітті - в епоху так званого «громадянського гуманізму» - широкого розповсюдження набуло вчення про сутність політичної природи людини, що походило з вищеописаної республіканської традиції, з традицій ars dіctamіnіs (мистецтво диктату). Згідно з цією точкою зору «людина - це міра всіх речей», і вона виражає себе через мову та історію. Політичні дебати продемонстрували, що в 1420-ті роки громадянський гуманізм став невід’ємною складовою флорентійського політичного досвіду, сформувавши не лише прийоми красномовства, за допомогою яких правляча еліта «доводила», «закликала», «переконувала» співгромадян у правильності своєї політичної лінії, а й нове ставлення до історії як до практичного посібника з формування цієї політики. Нове ставлення до історії мало для політичної думки важливі наслідки. Зазнавши впливу арабської астрології і класичної історії, мислителі Відродження повірили, що «світ влаштовано таким чином, що все, що існує нині, існувало в минулому під різними назвами в різні часи і в різних місцях», і тим самим створили підгрунтя для розпізнавання подібності, як вважав Гвіччіардіні в «Діалозі про правління» («Dіalogo del reggіmento»). Відповідно до цього циклічного світогляду історія не лише описує людину і світ, у якому вона живе, але й може підказати, що трапиться в майбутньому, що й зумовлює її цінність для політичного теоретика. Хоч людину обмежують моделі поведінки, нав’язані їй зорями під час її народження, а також «епоха, в яку вона живе», і примхлива гра долі, з історії вона може дізнатися про необхідність гнучкості і готовності діяти, коли трапляється така нагода (див. Макіавеллі).
Тобто по-суті Макіавеллі серед інших дурниць проповідував ще й Фаталізм? Який у даному випадку називають "детермінізмом".
І це дуже цінний момент, що Автор-Науковець прямо визнає що ці концепції Суперечили Християнству:
Детермінізм та релятивізм, притаманні цій точці зору, протистояли християнському розумінню історії як звіту про спокутування гріха милістю Божою, і це внесло свій вклад у революційну зміну політичних пріоритетів наприкінці доби Відродження. Вищезгадану революцію підштовхували і політичні події, особливо ж процес піднесення феодалів, або «деспотів», як церква, а також їхні супротивники-громади полюбляли їх називати. Хоча нові правителі часто виконували життєво необхідну функцію з ліквідації роздробленості, потрібні були і нові аргументи для виправдання їхньої фактичної влади.
ВИПРАВДАННЯ ДІЙ фактичної ВЛАДИ.
Незалежно від міри ЗАКОННОСТІ цієї влади!
Як це знайомо! ))
Власне такі натяки і дозволили мені зробити висновок що більшість цих "науковців" були звичайними літературними найманцями, які були еквівалентом сьогоднішніх ПРОДАЖНИХ журналістів та Політ-технологів.
У наступному абзаці акцентую на слові КОНДОТЬЄРИ.
Тобто найманці-охоронці які в один момент вирішили киданути Володаря і самим стати ВОЛОДАРЯМИ.
Свавілля Кондотьєрів прекрасно подано у цьому тексті як один з прикладів Кочівництва-Номадизму:
05.11.17
Родион Пришва, для "Хвилі"
http://hvylya.net/analytics/history/opyityi-v-oblasti-otyiskaniya-smyisla-istorii-territoriy-ukrainyi.html
Усунення кочових інстинктів - єдино можливий шлях для України.
https://maxi-ta.livejournal.com/33725.html
Фраза нижче вбиває наповал:
Петрарка (пом. 1374) попри його відвертий республіканізм віддавав перевагу тиранії однієї людини перед народною тиранією
Тобто як кожен більш-менш талановитий Поет і Письменник, він САМ НЕ ЗНАВ ЧОГО ХОЧЕ.
Тобто писав все що йому ЗАМОВИЛИ.
Такий стан справ стимулював розвиток літератури про державців, у якій оспівувалися переваги миру і безпеки, що їх забезпечували самодержці.
Петрарка (пом. 1374) попри його відвертий республіканізм віддавав перевагу тиранії однієї людини перед народною тиранією і написав володарю Падуї Франческо Каррарі панегіричного листа «Про те, як правитель має правити своїм містом». Література про державців, що розквітала при дворах таких правителів-кондотьєрів, як Вісконті та Сфорца з Мілана, Гонзаго з Мантуї та Монтефельтро з Урбіно, була двійником прореспубліканських гімнів містам; так, твір «Про державця» Бартоломео Платині, написаний для Гонзаго, дублює його працю «Про найкращого громадянина», створену для Медичі з Флоренції.
ДУБЛЮЄ.
Тобто тодішні "політтехнологи" не стидались впарювати один і той самий текст Багатьом замовникам! ))
Нагадаю, нижче-згаданий Сфорца - КОНДОТЬЄР, тобто по-факту БАНДИТ.
Однак водночас у таких розповідях про правителів, як «Коментарі» Симонетті, де описано життя Франческо Сфорци, постає новий тип реалізму, який передував спростуванню самодержавної моделі в творі Макіавеллі «Державець». Одночасно з поширенням двірцевої літератури правники та автори політичних творів визнали de facto владу цих нових правителів.
Відмова від Монархії.
Строїли-строїли і нарешті ПОСТРОЇЛИ.
Тобто фактично проповідували за УЗАКОНЕННЯ влади БАНДИТІВ-кондотьєрів та інших САМОЗВАНЦІВ.
Важливий крок зробив юрист Бартолус Сассоферрато (пом. 1357), який стверджував, що італійські міста, а «особливо місто Тоскана, де не визнають ніякого верховенства», є справді вільними «і тому володіють merum іmperіum самостійно». Згідно з розмежуванням, проведеним Бартолусом між тиранами ex defectu tіtulі (які не мають законного права) та тиранами ex parte exercіtіі (поведінка яких тиранічна), Овіццо д’Есте, призначеного 1264 року за загальною згодою «постійним володарем» Феррари, можна було визнати законним правителем, тоді як Лоренцо де Медичі (пом. 1492) був засуджений своїми опонентами як тиран в обох аспектах. Контраст між очевидною могутністю Лоренцо у Флоренції і відсутністю в нього законного статусу став поштовхом до розвитку нового політичного мислення, яке остаточно визріло в роки кризи, що розпочалася після його смерті і вторгнення в Італію французів.
Десь близько 1530 року Макіавеллі, Гвіччіардіні та Ветторі зійшлися на тому, що між республіками і тираніями
немає майже ніякої різниці,
не сперечалися вони і з приводу того, що
тиран - це той, хто не має законного статусу.
Наприкінці 1520-х років Франческо Ветторі визнав
будь-яке правління тиранічним:
і французьке, і венеціанське, як і флорентійське, і Гвіччіардіні погодився з ним:
«Коренем усякої політичної влади є насильство, законної влади не існує» («Maxіmes», р. 119), а в 1536 році саме він знайшов виправдання абсолютизму герцога Алессандро де Медичі на тій підставі, що одного разу встановлена держава має необмежену владу.
1520 рік це фактично розгар "війни" поміж Римом та Лютером.
В основі будь-якої влади - НАСИЛЬСТВО. ЗАКОННОЇ ВЛАДИ НЕ ІСНУЄ!
Виявляється!
Строїли, строїли і нарешті ПОСТРОЇЛИ.
Насправді нічого НОВОГО у політичній теорії Епохи Відродження запроваджено не було.
Те, що було запроваджено, це був старий-"добрий" принцип ЗАКОНУ ДЖУНГЛІВ - ХТО СИЛЬНІШИЙ ТОЙ І ПРАВИЙ.
Саме ця формула, яка постійно прикривалась ФІГОВОМИ ЛИСТКАМИ Придворної Літератури від платних борзописців, відкинула людство до часів ГЛИБОКОЇ АНТИЧНОСТІ.
А можливо навіть і далі, аж до ДОРЕЛІГІЙНИХ форм існування, де посади Царя і Шамана (Жреця) завжди були СУМІЩЕНІ.
Зрештою в тому нема нічого дивного, адже епоха Відродження це властиво і є відродження АНТИЧНОСТІ.
Вибравши в якості вектора розвитку АРХАЇЗАЦІЮ, рух в МИНУЛЕ, а за зразок - Античність, мислителі Відродження Мусіли запозичувати заодно і ті ідеї, які нуртували людством ще і ДО Античності.
Тобто ідею Стадності, де БАНАЛЬНА СИЛА вожака визначає ВСЕ.
У своїх «Роздумах» («Dіscoursus», 1520) Макіавеллі дотримувався цієї ж думки, наділяючи Медичі усією повнотою влади у Флоренції впродовж усього його життя. Таким чином, у його працях було відкинуте усталене розрізнення між добрим і поганим правлінням.
Тобто скинувши філософську мішуру, головними ідеями Епохи Відродження є РЕЛЯТИВІЗМ і КУЛЬТ НАСИЛЬСТВА. Диктатура Натовпу і фактичний АТЕЇЗМ.
Адже згідно з Макіавеллі та його наступниками, для Володаря будь-яка Сакралізація вже була непотрібною.
І прошу зауважити, все це було задовго до сучасного постмодернізму.
Коментар до того що нижче.
Відбулось Послаблення тільки ТРАДИЦІЙНОГО примусу, але натомість прийшло БАГАТОКРАТНЕ ПОСИЛЕННЯ всяких-різних НЕ-традиційних методів примусу.
Упродовж доби Відродження в Італії завдяки її новим правителям та їх критичному ставленню до церкви склалися сприятливі умови для послаблення традиційного управлінського примусу. На початку п’ятнадцятого століття основоположним меркантильним принципом флорентійців
стало те, що,
керуючись християнськими заповідями, неможливо управляти провінціями і державами, якщо ти хочеш володіти ними, як це робилося нині. Цей принцип відгукнувся луною в наступному столітті в творах Макіавеллі та Гвіччіардіні, заохочуючи дедалі більше відокремлення політики від релігії. Ближче до схилку шістнадцятого століття, коли Венеція вплуталась у конфлікт з папою, Фра Паоло Сарпі погоджувався з Гвічіардіні, що правосуддя чиниться безпосередньо і нікого не обходить характер держави, й у Франції і пізніше в Англії Боден та Гоббс погодилися з цим.
Це ГЕНІАЛЬНО! )))
Тобто простіше кажучи на місце Християнства прийшов Меркантилізм, поклоніння Золотому Тельцю.
А це означає ВІДКАТ культурної матриці Європи до рівня БІБЛІЙНИХ ЧАСІВ, до часів Мойсея, до тих часів, коли жиди свідомо відмовились від культу Золотого Тельця на користь БОЖИХ ЗАПОВІДЕЙ.
Ким же були ті НОВІ ПРАВИТЕЛІ,
Література про державців, що розквітала при дворах таких правителів-кондотьєрів,
Тобто це були звичайні БАНДИТИ, яких спочатку господарі НАЙМАЛИ, а потім ці бандити вловили момент і УЗУРПУВАЛИ ВЛАДУ своїх колишніх працедавців.
Прогинаючись саме під таких БАНДИТІВ, безпринципні борзописці (включно з Макіавеллі) створили "філософію", якою сучасні "демократичні еліти" користуються і до сьогодні.
Коли і навіщо була створена суміш Християнства з Аристотелізмом?
продовження до:
Епоха Відродження. Жінки і Розвідка. Руйнівна сила Матріархату. Роксолана, Султан і їх син-алкоголік.
https://maxi-ta.livejournal.com/38655.html
Мабуть найголовніше, що треба взяти з попередньої теми, це статтю відомої львівської грантоїдки-полонофілки Наталі Сняданко, в якій вона фактично розвінчує епоху Відродження як епоху Літературних ФАЛЬСИФІКАЦІЙ, які переважно були замасковані під ПЕРЕКЛАДИ.
Ретроспектива ЛГ-2005. за текстами Н.Сняданко. Літературні Фальшивки - як Головне джерело епохи Відродження? http://maxi-ta.livejournal.com/17826.html
Висновки з Нижче поданого тексту подаю для лінивих:
1) Ця група цитат наочно показує, що ніякої Філософії найвідоміші тексти, написані під час Епохи Відроження, НЕ МІСТЯТЬ.
Злочинці (переважно Кондотьєри) захоплювали владу в містах Італії, а Платні Борзописці ОСПІВУВАЛИ цей процес, вигадуючи несусвітні "теоретичні обгрунтування" для легітимізації своїх працедавців.
2) Завдяки Симонії (хабарництву в Церковній сфері) у той час можна було купити владу хоч самого Папи Римського. І в такий спосіб БАНДИТИ І ЗЛОДІЇ легко могли свою владу легітимізувати. Цей процес був умовно-припинений лише папою Юлієм:
Юлій II (1503-1513)
1 листопада 1503 року папою було вибрано майже 60-річного Джуліано делла Ровере на одноденному конклаві. 26 листопада 1503 року інтронізований. Після обрання
заборонив симонію,
за звичаєм якої можна було
купити
місце папи.
https://uk.wikipedia.org/wiki/Юлій_II
3) Аж ніяк неможливо погодитися із "загальноприйнятою" ПЕРІОДИЗАЦІЄЮ.
Епоху Відродження слід досліджувати ЯК МІНІМУМ з моменту заснування Паризького Університету.
Тобто не з СЕРЕДИНИ 13 століття, а з Початку цього ж століття, тобто від 1200 року.
А ще краще - з моменту заснування Болонського університету - тобто від 1088 року.
Болонський університет - один з найстаріших університетів Європи, в місті Болонья (Північна Італія), заснований в 1088 році як юридичний навчальний заклад. Медичний, філософський та теологічний факультети створені в 14 столітті. Серед викладачів Болонського університету були видатні анатоми - Везалій і Мальпігі. В Болонському університеті зробив своє знамените відкриття Луїджі Гальвані. До Болонського університету приймали вчитися жінок, а в 14 - 15 століття почали з'являтися і жінки-професори.
http://uk.wikipedia.org/wiki/Болонський_університет
Як бачимо і тут, як і в початковій темі про Роксолану, дивним чином пересікаємось із "жіночою" тематикою ))
Однак повернемось до Паризького університету, який хоч і був заснований пізніше за Болонський, однак розвивався значно швидше.
Кількість і якість згадок про Паризький університет у нижче-поданій енциклопедичній статті, говорить сама за себе:
на засланні в Парижі в 1260-х роках, куди він потрапив після того, як закінчився строк його повноважень як глави першого флорентійського народного уряду.
На всіх цих мислителів, що жили у Франції і в Італії, справили вплив концепції, поширювані в Паризькому університеті,
Так само цілком очевидне засилля ФЛОРЕНТІЙЦІВ і зокрема родини Медічі. Яка взагалі ніколи не мала жодного Законного статусу. Але ж Флоренція це не вся Італія і вже тим більше не вся Європа.
І нарешті найгололовніше на чому варто акцентувати:
Розвиток республіканської ідеології в Італії, спричинений перекладом приблизно в 1260 році «Політики» Аристотеля,
Тут вказаний дуже важливий Рік перекладу,
Але не вказано ані Де був зроблений цей "переклад" ані Ким він був зроблений.
Для того щоб заповнити цю над-важливу прогалину, додам сюди початок статті про Хому Аквінського, з тої самої Енциклопедії Міллера.
ФОМА АКВІНСЬКИЙ (1224-1274) - теолог і філософ. Фома Аквінський народився поблизу Неаполя у впливовій аристократичній південноіталійській родині; усупереч волі батьків він вступив до новоствореного Домініканського ордену. Він став ченцем і його послали вчитися в Париж до Альберта Великого, услід за яким він пізніше поїде до Кельна. Після повернення до Парижа, пізніше, працюючи в папському суді в Римі, і насамкінець знов у Парижі він брав участь в основних тогочасних філософських і теологічних дискусіях. Він виграв вирішальну битву, внаслідок чого роботи Аристотеля було включено до університетських програм. Він був представником того покоління, яке користувалося зробленим Вільямом із Мербека латинським перекладом «Політики» Аристотеля, недоступної Заходу з античних часів.
Чому тема ВПРОВАДЖЕННЯ Аристотелізму є така важлива?
Тому що саме проти Аристотелівського Язичництва яке було змішане з Християнством, повстав Лютер.
РЕФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНА ДУМКА - Реформація - це період, що ретроспективно охоплює ті напрямки релігійного реформування, які виникли приблизно в 1590 році і швидко закостеніли у вигляді окремих церков. Реформісти вважали себе послідовниками «євангельської справи», справи «відновлення», «реформування» або відбудови істинної релігії, повернення ad fontes - до незабруднених джерел біблійного християнства, християнства без стремління до примноження багатства і морального розкладу. Принциповою метою реформістів 1520-х років (серед яких були Лютер, Меланхтон, Цвінглі, Еколампадіус, Букер і Фарел) було «внутрішнє» переродження індивідів і навернення їх від «хибної» до «істинної» релігії. З їхньої точки зору, те, що в той час видавалося за релігію, було сумішшю Аристотелевих (отже, язичницьких) уявлень про доброчесність та самодостатніх папських фальсифікацій.
Тобто сучасний розкол Європи на Католиків та купу протестантських деномінацій, так чи інакше впирається саме в тему змішування поглядів язичника-матеріаліста-Аристотеля з Християнською теологічною доктриною.
При тому це змішування надалі дійшло до таких масштабів, що ультра-авторитетність Аристотеля дотепер зафіксована у словниках сталих латинських виразів:
Magister dixit - так сказав учитель. Посилання схоластів на Аристотеля як на незаперечний авторитет.
І це попри те, що Аристотель був геть нікудишнім науковцем:
...зрештою помилка не така вже й страшна, якщо врахувати, що майже півтисячоліття вчені вслід за авторитетним Аристотелем стверджували, що в мухи вісім ніг, аж поки котромусь не прийшла до голови геніальна ідея - ці ноги порахувати.
[журнал ПіК, 27 травня 1999р. ст.31]
Ось такого рівня "науковця" в часи "відродження Античності" було зараховано до авторитетів фактично БІЛЬШИХ, ніж Ісус Христос!
ВІДРОДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНА ДУМКА - Розвиток політичної думки епохи Відродження, що тривав із середини тринадцятого до сімнадцятого століття, пов’язаний із розвитком незалежних міст-держав в Італії. Принаймні від початку дванадцятого століття Італії був властивий поділ на міста, якими керували консули, що їх щороку обирали за допомогою жеребкування з «плебсу» або з військових; уже тоді ця форма правління визначалась як республіканська. Хоча ці міста все ще перебували під владою імператора, їх тривалий опір Гогенштауфену і справжня незалежність, якої вони домоглися після смерті в 1250 році Фридриха ІІ, коли в більшості з них було встановлено правління «народу», надали їм de facto такої суверенності, яким не користувався ніхто і ніде.
Це створювало для нового ладу і певні проблеми, оскільки тогочасна панівна політична теорія схвалювала монархічне правління в межах християнського світу (див. Середньовічна політична думка).
З одного боку, це дало поштовх відродженню інтересу до класичного республіканізму, що віддавав перевагу «політичній», чи мішаній формі правління, з його гуманістичною мораллю і концепцією історичних циклів; з іншого - потреба у виправданні своєї фактичної суверенності сприяла розвитку нових концепцій «абсолютної влади», «суверенності» та «держави», що їх можна вважати найвагомішим внеском того періоду.
З цієї причини політичну думку Відродження не можна описувати виключно в термінах класичного повторення, хоч і воно теж мало вагу, а слід зображати як певну суміш концепцій, що ведуть своє походження і від середньовічних, і від класичних традицій.
Власне те, про що я говорив вище - про ЗМІШУВАННЯ абсолютно несумісних концепцій.
Розвиток республіканської ідеології в Італії, спричинений перекладом приблизно в 1260 році «Політики» Аристотеля, проаналізували К. Т. Девіс та Н. Рубінштейн, котрі вказують, що під впливом праць таких мислителів, як Брунетто Латині (пом. 1294), Птоломей із Лукки (пом. 1327) та Реміджіо дe Джироламі (пом. 1319), пріоритети політичної думки епохи Середньовіччя цілковито змінилися.
Хоча в першому томі трактату Фоми Аквінського
«Про принципи правління» («De regіmіne prіncіpum», бл. 1265) ще відчувається вплив Аристотеля, зокрема у визнанні ним трьох типів правління,
Фома Аквінський усе-таки віддавав перевагу правлінню
однієї людини
перед правлінням багатьох попри те, що захоплювався перевагами останнього. Однак уже Брунетто Латині віддав перевагу колективному правлінню як «набагато кращому» в порівнянні з монархією, про що він говорив у своєму «Скарбі» («Treґsor»), написаному на засланні в Парижі в 1260-х роках, куди він потрапив після того, як закінчився строк його повноважень як глави першого флорентійського народного уряду.
Мушу наголосити що Хома Аквінський - теж Домініканець.
Домініканський проповідник з Флоренції Фра Реміджіо де Джироламі розкрив прихований зміст республіканізму в двох своїх трактатах «Про загальне благо» (1302) та «Про благо миру» (1304). Цитуючи Аристотеля, він писав: хто не громадянин, «той не людина», бо «людина за своєю природою є твариною політичною»; це положення він проілюстрував вражаючим образом громадянина зруйнованого міста, який залишається «живописним портретом або постаттю, вирізьбленою з каменя, тому що йому бракує доброчесності й активності минулих часів»; знову цитуючи «Політику» Аристотеля, він робить висновок про те, що місто «важливіше за домівку і за окрему особистість, оскільки ціле обов’язково важливіше, ніж його складники», тож (тепер цитуючи вже «De offіcііs» - «Про обов’язки» - Цицерона) «задля користі і вигоди всіх громадян» люди повинні забути свої власні інтереси, бо «ми народжуємося не для себе, а для нашої країни і для наших друзів» (див.Matteіs, рр. 5-8, 18, 61, 62).
Домініканський проповідник цитує Язичника Аристотеля! Який проповідує якийсь СУПЕР-ПЕРЕБІЛЬШЕНИЙ альтруїзм.
Не знаю як кому, але мені ідея Аристотеля "хто не громадянин, «той не людина»" здається абсолютно ДИКОЮ. І не побоюсь цього слова - ЛЮДИНО-НЕНАВИСНИЦЬКОЮ.
Пріоритетність, надавана Реміджіо державним інтересам, вела до вчення про засади держави і патріотизм, чітко сформульоване Макіавеллі та його послідовниками в шістнадцятому столітті. На противагу цьому «органічному» корпоративізму флорентійські гільдії в той само час розвивали відмінну від вищезгаданої і більш егалітарну концепцію. Дотримуючись принципу римського права «quod tangіt omnes» (що стосується всіх), вони стверджували, що всім гільдіям слід мати право рівного голосу в загальному управлінні.
Від цієї точки вже рукою подати і до зрівняння в правах першого, другого та ТРЕТЬОГО станів французького парламенту, що зумовило Велику Французьку Революцію.
Неуникна проблема, окреслена Реміджіо, - проблема взаємин індивіда і держави - більш чітко постає в творі Марсилія Падуанського «Захисник миру» («Defensor paces», 1324). Як і Аристотель, він вірив у політичну природу людини і доводив, що закони має розробляти «весь народ або його вагома частина» на загальних зборах, яким також слід надати
право на примус
стосовно церкви.
З цієї "висоти" вже дуже чітко прослідковується БУНТ МАС, хоча стаття під такою назвою буде написана тільки у 1929 році.
Не дивно що після таких "теорій" народ у Європі почав масовано БУНТУВАТИ. І столицею всяких бунтів незмінно була саме Франція.
І якщо ми шукаємо Першоджерела поведінки БІЛЬШОВИКІВ, які руйнували Церкви у фізичному просторі, то треба звертатись саме до теорій Аристотеля і його послідовників.
Які руйнували Церкву в просторі Ідеологічному.
Теорія верховенства народу, як здається, наблизила появу мажоритарних теорій, яким, за висловом Скіннера, «судилося відіграти провідну роль у формуванні найбільш радикального варіанта тогочасного раннього конституціоналізму» (р. 65). На всіх цих мислителів, що жили у Франції і в Італії, справили вплив концепції, поширювані в Паризькому університеті, проте саме їх особистий досвід громадського життя та фракційності, отриманий в Італії, визначив особливості їхньої творчості. Після занепаду більшості громад і переходу їх під владу феодалів, або «тиранів», надзвичайно важливими пунктами республіканської теорії стали свобода і рівність. Хоча «свобода» для чотирнадцятого століття зазвичай означала визволення з-під зовнішньої влади володаря, флорентійські державці-гуманісти Колуччо Салютаті (пом. 1406) та Леонардо Бруні (пом. 1444) називали так у своїх творах конституційну свободу жити за законами, «прийнятими за участі всіх громадян», як писав 1402 року Бруні в «Панегірику місту Флоренція»; рівність була особливим видом захисту від багатих і могутніх, який держава надавала бідним законодавчим шляхом. Одначе в 1439 році Бруні в трактаті «Про державний устрій Флоренції» дещо відступив від свого попереднього опису флорентійського державного устрою, визначаючи його натомість як Аристотелеву проміжну, або мішану державу, народні риси якої на кшталт короткостроковості обіймання посад, що здобуваються на основі жеребкування, заміщувалися олігархічним контролем законів та війська. Подальших змін флорентійська республіканська теорія зазнала в другій половині п’ятнадцятого століття під пильним оком Медичі.
Медичі і їхній абсолютно незаконний статус - це взагалі окрема тема, яка буде далі частково висвітлена.
Аргументи Бруні на захист республіканської свободи як принципу верховенства права повністю спростував один із наступних правителів Флоренції Бартоломео Скала, який у своєму діалозі 1483 року «Про закони та вироки» переконував, що гнучкі закони однієї доброї і мудрої людини кращі за панування незмінних законів і що будь-де така спеціалізація краща, ніж плюралізм та зміна функцій управління.
Це вже напевне було сказано мабуть після того, як городяни НАЖЕРЛИСЯ СВОБОДИ по саму завязку ))
Але подібно на те що загіпнотизовані СТАРОВИНОЮ і республіканською ідеєю, до мудрих сучасників там вже ніхто не прислухався.
Як виглядає НАДЛИШОК свободи, можна дізнатися з цього файлу, зокрема з вислову Ліни Костенко:
Енциклопедія "Укроп". Свобода від Alan Ryan, Юрія Луценка та Ліни Костенко
http://maxi-ta.livejournal.com/38331.html
На нову концепцію республіканізму справив вплив Платон, чиї роботи було перекладено і видано в проміжку між 1463 та 1484 роками, що сприяло широкому розповсюдженню його ідей. Однак хоча такі флорентійці, як Макіавеллі, Франческо Гвіччіардіні (пом. 1540) та Франческо Ветторі (пом. 1539), і відмовилися від ідеалізму Платона на користь нового реалізму, їх праці відображали його безупинний вплив на політичну думку еліти початку тієї епохи. У п’ятнадцятому столітті - в епоху так званого «громадянського гуманізму» - широкого розповсюдження набуло вчення про сутність політичної природи людини, що походило з вищеописаної республіканської традиції, з традицій ars dіctamіnіs (мистецтво диктату). Згідно з цією точкою зору «людина - це міра всіх речей», і вона виражає себе через мову та історію. Політичні дебати продемонстрували, що в 1420-ті роки громадянський гуманізм став невід’ємною складовою флорентійського політичного досвіду, сформувавши не лише прийоми красномовства, за допомогою яких правляча еліта «доводила», «закликала», «переконувала» співгромадян у правильності своєї політичної лінії, а й нове ставлення до історії як до практичного посібника з формування цієї політики. Нове ставлення до історії мало для політичної думки важливі наслідки. Зазнавши впливу арабської астрології і класичної історії, мислителі Відродження повірили, що «світ влаштовано таким чином, що все, що існує нині, існувало в минулому під різними назвами в різні часи і в різних місцях», і тим самим створили підгрунтя для розпізнавання подібності, як вважав Гвіччіардіні в «Діалозі про правління» («Dіalogo del reggіmento»). Відповідно до цього циклічного світогляду історія не лише описує людину і світ, у якому вона живе, але й може підказати, що трапиться в майбутньому, що й зумовлює її цінність для політичного теоретика. Хоч людину обмежують моделі поведінки, нав’язані їй зорями під час її народження, а також «епоха, в яку вона живе», і примхлива гра долі, з історії вона може дізнатися про необхідність гнучкості і готовності діяти, коли трапляється така нагода (див. Макіавеллі).
Тобто по-суті Макіавеллі серед інших дурниць проповідував ще й Фаталізм? Який у даному випадку називають "детермінізмом".
І це дуже цінний момент, що Автор-Науковець прямо визнає що ці концепції Суперечили Християнству:
Детермінізм та релятивізм, притаманні цій точці зору, протистояли християнському розумінню історії як звіту про спокутування гріха милістю Божою, і це внесло свій вклад у революційну зміну політичних пріоритетів наприкінці доби Відродження. Вищезгадану революцію підштовхували і політичні події, особливо ж процес піднесення феодалів, або «деспотів», як церква, а також їхні супротивники-громади полюбляли їх називати. Хоча нові правителі часто виконували життєво необхідну функцію з ліквідації роздробленості, потрібні були і нові аргументи для виправдання їхньої фактичної влади.
ВИПРАВДАННЯ ДІЙ фактичної ВЛАДИ.
Незалежно від міри ЗАКОННОСТІ цієї влади!
Як це знайомо! ))
Власне такі натяки і дозволили мені зробити висновок що більшість цих "науковців" були звичайними літературними найманцями, які були еквівалентом сьогоднішніх ПРОДАЖНИХ журналістів та Політ-технологів.
У наступному абзаці акцентую на слові КОНДОТЬЄРИ.
Тобто найманці-охоронці які в один момент вирішили киданути Володаря і самим стати ВОЛОДАРЯМИ.
Свавілля Кондотьєрів прекрасно подано у цьому тексті як один з прикладів Кочівництва-Номадизму:
05.11.17
Родион Пришва, для "Хвилі"
http://hvylya.net/analytics/history/opyityi-v-oblasti-otyiskaniya-smyisla-istorii-territoriy-ukrainyi.html
Усунення кочових інстинктів - єдино можливий шлях для України.
https://maxi-ta.livejournal.com/33725.html
Фраза нижче вбиває наповал:
Петрарка (пом. 1374) попри його відвертий республіканізм віддавав перевагу тиранії однієї людини перед народною тиранією
Тобто як кожен більш-менш талановитий Поет і Письменник, він САМ НЕ ЗНАВ ЧОГО ХОЧЕ.
Тобто писав все що йому ЗАМОВИЛИ.
Такий стан справ стимулював розвиток літератури про державців, у якій оспівувалися переваги миру і безпеки, що їх забезпечували самодержці.
Петрарка (пом. 1374) попри його відвертий республіканізм віддавав перевагу тиранії однієї людини перед народною тиранією і написав володарю Падуї Франческо Каррарі панегіричного листа «Про те, як правитель має правити своїм містом». Література про державців, що розквітала при дворах таких правителів-кондотьєрів, як Вісконті та Сфорца з Мілана, Гонзаго з Мантуї та Монтефельтро з Урбіно, була двійником прореспубліканських гімнів містам; так, твір «Про державця» Бартоломео Платині, написаний для Гонзаго, дублює його працю «Про найкращого громадянина», створену для Медичі з Флоренції.
ДУБЛЮЄ.
Тобто тодішні "політтехнологи" не стидались впарювати один і той самий текст Багатьом замовникам! ))
Нагадаю, нижче-згаданий Сфорца - КОНДОТЬЄР, тобто по-факту БАНДИТ.
Однак водночас у таких розповідях про правителів, як «Коментарі» Симонетті, де описано життя Франческо Сфорци, постає новий тип реалізму, який передував спростуванню самодержавної моделі в творі Макіавеллі «Державець». Одночасно з поширенням двірцевої літератури правники та автори політичних творів визнали de facto владу цих нових правителів.
Відмова від Монархії.
Строїли-строїли і нарешті ПОСТРОЇЛИ.
Тобто фактично проповідували за УЗАКОНЕННЯ влади БАНДИТІВ-кондотьєрів та інших САМОЗВАНЦІВ.
Важливий крок зробив юрист Бартолус Сассоферрато (пом. 1357), який стверджував, що італійські міста, а «особливо місто Тоскана, де не визнають ніякого верховенства», є справді вільними «і тому володіють merum іmperіum самостійно». Згідно з розмежуванням, проведеним Бартолусом між тиранами ex defectu tіtulі (які не мають законного права) та тиранами ex parte exercіtіі (поведінка яких тиранічна), Овіццо д’Есте, призначеного 1264 року за загальною згодою «постійним володарем» Феррари, можна було визнати законним правителем, тоді як Лоренцо де Медичі (пом. 1492) був засуджений своїми опонентами як тиран в обох аспектах. Контраст між очевидною могутністю Лоренцо у Флоренції і відсутністю в нього законного статусу став поштовхом до розвитку нового політичного мислення, яке остаточно визріло в роки кризи, що розпочалася після його смерті і вторгнення в Італію французів.
Десь близько 1530 року Макіавеллі, Гвіччіардіні та Ветторі зійшлися на тому, що між республіками і тираніями
немає майже ніякої різниці,
не сперечалися вони і з приводу того, що
тиран - це той, хто не має законного статусу.
Наприкінці 1520-х років Франческо Ветторі визнав
будь-яке правління тиранічним:
і французьке, і венеціанське, як і флорентійське, і Гвіччіардіні погодився з ним:
«Коренем усякої політичної влади є насильство, законної влади не існує» («Maxіmes», р. 119), а в 1536 році саме він знайшов виправдання абсолютизму герцога Алессандро де Медичі на тій підставі, що одного разу встановлена держава має необмежену владу.
1520 рік це фактично розгар "війни" поміж Римом та Лютером.
В основі будь-якої влади - НАСИЛЬСТВО. ЗАКОННОЇ ВЛАДИ НЕ ІСНУЄ!
Виявляється!
Строїли, строїли і нарешті ПОСТРОЇЛИ.
Насправді нічого НОВОГО у політичній теорії Епохи Відродження запроваджено не було.
Те, що було запроваджено, це був старий-"добрий" принцип ЗАКОНУ ДЖУНГЛІВ - ХТО СИЛЬНІШИЙ ТОЙ І ПРАВИЙ.
Саме ця формула, яка постійно прикривалась ФІГОВОМИ ЛИСТКАМИ Придворної Літератури від платних борзописців, відкинула людство до часів ГЛИБОКОЇ АНТИЧНОСТІ.
А можливо навіть і далі, аж до ДОРЕЛІГІЙНИХ форм існування, де посади Царя і Шамана (Жреця) завжди були СУМІЩЕНІ.
Зрештою в тому нема нічого дивного, адже епоха Відродження це властиво і є відродження АНТИЧНОСТІ.
Вибравши в якості вектора розвитку АРХАЇЗАЦІЮ, рух в МИНУЛЕ, а за зразок - Античність, мислителі Відродження Мусіли запозичувати заодно і ті ідеї, які нуртували людством ще і ДО Античності.
Тобто ідею Стадності, де БАНАЛЬНА СИЛА вожака визначає ВСЕ.
У своїх «Роздумах» («Dіscoursus», 1520) Макіавеллі дотримувався цієї ж думки, наділяючи Медичі усією повнотою влади у Флоренції впродовж усього його життя. Таким чином, у його працях було відкинуте усталене розрізнення між добрим і поганим правлінням.
Тобто скинувши філософську мішуру, головними ідеями Епохи Відродження є РЕЛЯТИВІЗМ і КУЛЬТ НАСИЛЬСТВА. Диктатура Натовпу і фактичний АТЕЇЗМ.
Адже згідно з Макіавеллі та його наступниками, для Володаря будь-яка Сакралізація вже була непотрібною.
І прошу зауважити, все це було задовго до сучасного постмодернізму.
Коментар до того що нижче.
Відбулось Послаблення тільки ТРАДИЦІЙНОГО примусу, але натомість прийшло БАГАТОКРАТНЕ ПОСИЛЕННЯ всяких-різних НЕ-традиційних методів примусу.
Упродовж доби Відродження в Італії завдяки її новим правителям та їх критичному ставленню до церкви склалися сприятливі умови для послаблення традиційного управлінського примусу. На початку п’ятнадцятого століття основоположним меркантильним принципом флорентійців
стало те, що,
керуючись християнськими заповідями, неможливо управляти провінціями і державами, якщо ти хочеш володіти ними, як це робилося нині. Цей принцип відгукнувся луною в наступному столітті в творах Макіавеллі та Гвіччіардіні, заохочуючи дедалі більше відокремлення політики від релігії. Ближче до схилку шістнадцятого століття, коли Венеція вплуталась у конфлікт з папою, Фра Паоло Сарпі погоджувався з Гвічіардіні, що правосуддя чиниться безпосередньо і нікого не обходить характер держави, й у Франції і пізніше в Англії Боден та Гоббс погодилися з цим.
Це ГЕНІАЛЬНО! )))
Тобто простіше кажучи на місце Християнства прийшов Меркантилізм, поклоніння Золотому Тельцю.
А це означає ВІДКАТ культурної матриці Європи до рівня БІБЛІЙНИХ ЧАСІВ, до часів Мойсея, до тих часів, коли жиди свідомо відмовились від культу Золотого Тельця на користь БОЖИХ ЗАПОВІДЕЙ.
Ким же були ті НОВІ ПРАВИТЕЛІ,
Література про державців, що розквітала при дворах таких правителів-кондотьєрів,
Тобто це були звичайні БАНДИТИ, яких спочатку господарі НАЙМАЛИ, а потім ці бандити вловили момент і УЗУРПУВАЛИ ВЛАДУ своїх колишніх працедавців.
Прогинаючись саме під таких БАНДИТІВ, безпринципні борзописці (включно з Макіавеллі) створили "філософію", якою сучасні "демократичні еліти" користуються і до сьогодні.