Вірш.
Також колись я був великим і запеклим націоналістом, який ненавидів москалів і все що з ними повязане ( як усе міняється, самому дивно)
І колись я хотів написати поему присвячкну голодомору...і написав.
Серпом, молотом і голодом - 33-ій
Як померли то не встануть, а голод то сила,
Ні одної каплі крові москва не пролила,
Ні одного москалика війна не забрала,
А війни то і не було, а смерть погуляла.
Погуляла та на славу, скільки душ забрала?
Скільки слізок материнських вона повидала?
Діти плачуть, діти голі, бо одяг вже з’їли,
А надворі дивні звуки, то звуки глухії
Хтось упаде, та на землю… ніхто не підніме,
Бо напевне він вже мертвий: багатий чи бідний,
І ніхто не запитає, за що помираєм,
Лиш зате, що українці і так називаєм
Один одного з дитинства і з здавен дав енних,
Бо ми вірим в кращу долю, а батька не вернеш,
Бо забрала його мука від голоду того,
Що в нас було, то ми їли, а йому нічого,
Він ся мучив ми ся мучим, чи довго ще жити?
Чи ще довго, українці, будемо просити?
Може досить, може встанем… із колін на ноги?
І забудемо ми про голод і його тривоги,
Але як про це забудеш якщо встанеш вранці,
А з віконця тягне сморід, рідненької бабці,
Помирають люди вдома, помирають в гостях,
Помирають, бо без хліба, якого так вдосталь.
Ми посіяли багато, а пожнем ще більше,
Ми голодні, як собаки і нема що їсти,
Забирають так багато, залишають мало,
А, насправді, залишають лиш те… що упало.
Ми дивилися на зорі і їх поїдали
Ми дивилися на бога, якого не знали,
Бо були такі голодні, що страшно аж жити
І невже ми українці станемо молити,
Москалів отих проклятих, отих гордих й мудрих
Які ніби помагають, а вбивають других
І надворі сонце сходить, але вже не гріє,
І надворі кусок хліба, мама любо кріє,
Ні здалося, я проснувся і побачив трупа,
А коли я придивився то побачив друга,
І тоді я так заплакав, і так гірко стало,
Бо любив його так сильно, а його не стало
Сліз багато так багато, чути діти плачуть,
А з москви лунає свято - перемога наша
Як так можна все забрати, лиш воду лишити,
Що тече уже століття й не мож перекрити,
Якби знав хтось як не дати води ся напити,
То давно би наказали: «Досить людям пити»
Страшно бідному вмирати, а нам ще страшніше,
Бо голодний помирає й не має, що їсти
Бідний знає, що він бідний й нічого не робить,
А голодний так працює, а немає з чого
Посадити ту пшеницю, ячменю чи гречку,
А насіння така купа - немає на жменьку,
Що робити, що робити, невже помирати
Невже, лежачи на спині, очі закривати?
Ні! я жити хочу, дітей хочу мати,
Хочу дати їм освіту й усе розказати.
Як московські секретарі із нас одяг рвали,
Як в дворічної дитини їжу забирали.
І так бідну тую маму вони доводили,
Що та зжерла з потрухами, те що породила.
У країнах європейських урожай збирають,
А у Дідьчому Союзі на полі вмирають.
Хто устигне щось там з’їсти той і є щасливий,
Бо приїдуть товстії свині й загрузять в машину,
Урожай наш український, який ми садили,
Який наші славні землі з нами породили.
Все забрали, все повезли чужим продавати
І навмисно нас забули голодних вмирати.
Як це страшно, як це важко, як нема що їсти,
Коли хочеш і не можеш сказати, що злісно
На душі така ненависть на життя прокляте,
На господні оті муки й муки немовляти
Бо воно таке маленьке, а вже помирає
І, не знаючи де мама, мене називає,
І не знаю українці, що мені робити?
Як я маю попоїсти і дитя не вбити?
І настала та година що воно не плаче,
Я варити його в воду, а воно до плачу
Я злякався і зненацька вхопив ніж у руки
І зарізав немовля те, і затихли звуки.
А що далі не розкажу, бо страшно казати
Я те їв аж дві години і схотів блювати,
І до чого людей люди можуть доводити,
Що сказали б не можливе, а стається в світі.
А надворі дивні звуки такі тихі й милі
Подивився у віконце, а то манни хвилі,
Я піднявся і у двері, і побачив лихо,
То була морозна зима життю нашім лихо.
І на вулиці так чисто немає ні трупа,
І на вулиці так чисто немає ні звука.
Де собаки-охоронці, де вони поділись?
І до чого довели нас? Кращі друзі з’їлись.
Наступає 33-й - ніхто не святкує
Наступає 33-й і усіх мордує,
А москва собі гуляє новий рік стрічає,
Робить вигляд, що в Україні голоду немає………
…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
І колись я хотів написати поему присвячкну голодомору...і написав.
Серпом, молотом і голодом - 33-ій
Як померли то не встануть, а голод то сила,
Ні одної каплі крові москва не пролила,
Ні одного москалика війна не забрала,
А війни то і не було, а смерть погуляла.
Погуляла та на славу, скільки душ забрала?
Скільки слізок материнських вона повидала?
Діти плачуть, діти голі, бо одяг вже з’їли,
А надворі дивні звуки, то звуки глухії
Хтось упаде, та на землю… ніхто не підніме,
Бо напевне він вже мертвий: багатий чи бідний,
І ніхто не запитає, за що помираєм,
Лиш зате, що українці і так називаєм
Один одного з дитинства і з здавен дав енних,
Бо ми вірим в кращу долю, а батька не вернеш,
Бо забрала його мука від голоду того,
Що в нас було, то ми їли, а йому нічого,
Він ся мучив ми ся мучим, чи довго ще жити?
Чи ще довго, українці, будемо просити?
Може досить, може встанем… із колін на ноги?
І забудемо ми про голод і його тривоги,
Але як про це забудеш якщо встанеш вранці,
А з віконця тягне сморід, рідненької бабці,
Помирають люди вдома, помирають в гостях,
Помирають, бо без хліба, якого так вдосталь.
Ми посіяли багато, а пожнем ще більше,
Ми голодні, як собаки і нема що їсти,
Забирають так багато, залишають мало,
А, насправді, залишають лиш те… що упало.
Ми дивилися на зорі і їх поїдали
Ми дивилися на бога, якого не знали,
Бо були такі голодні, що страшно аж жити
І невже ми українці станемо молити,
Москалів отих проклятих, отих гордих й мудрих
Які ніби помагають, а вбивають других
І надворі сонце сходить, але вже не гріє,
І надворі кусок хліба, мама любо кріє,
Ні здалося, я проснувся і побачив трупа,
А коли я придивився то побачив друга,
І тоді я так заплакав, і так гірко стало,
Бо любив його так сильно, а його не стало
Сліз багато так багато, чути діти плачуть,
А з москви лунає свято - перемога наша
Як так можна все забрати, лиш воду лишити,
Що тече уже століття й не мож перекрити,
Якби знав хтось як не дати води ся напити,
То давно би наказали: «Досить людям пити»
Страшно бідному вмирати, а нам ще страшніше,
Бо голодний помирає й не має, що їсти
Бідний знає, що він бідний й нічого не робить,
А голодний так працює, а немає з чого
Посадити ту пшеницю, ячменю чи гречку,
А насіння така купа - немає на жменьку,
Що робити, що робити, невже помирати
Невже, лежачи на спині, очі закривати?
Ні! я жити хочу, дітей хочу мати,
Хочу дати їм освіту й усе розказати.
Як московські секретарі із нас одяг рвали,
Як в дворічної дитини їжу забирали.
І так бідну тую маму вони доводили,
Що та зжерла з потрухами, те що породила.
У країнах європейських урожай збирають,
А у Дідьчому Союзі на полі вмирають.
Хто устигне щось там з’їсти той і є щасливий,
Бо приїдуть товстії свині й загрузять в машину,
Урожай наш український, який ми садили,
Який наші славні землі з нами породили.
Все забрали, все повезли чужим продавати
І навмисно нас забули голодних вмирати.
Як це страшно, як це важко, як нема що їсти,
Коли хочеш і не можеш сказати, що злісно
На душі така ненависть на життя прокляте,
На господні оті муки й муки немовляти
Бо воно таке маленьке, а вже помирає
І, не знаючи де мама, мене називає,
І не знаю українці, що мені робити?
Як я маю попоїсти і дитя не вбити?
І настала та година що воно не плаче,
Я варити його в воду, а воно до плачу
Я злякався і зненацька вхопив ніж у руки
І зарізав немовля те, і затихли звуки.
А що далі не розкажу, бо страшно казати
Я те їв аж дві години і схотів блювати,
І до чого людей люди можуть доводити,
Що сказали б не можливе, а стається в світі.
А надворі дивні звуки такі тихі й милі
Подивився у віконце, а то манни хвилі,
Я піднявся і у двері, і побачив лихо,
То була морозна зима життю нашім лихо.
І на вулиці так чисто немає ні трупа,
І на вулиці так чисто немає ні звука.
Де собаки-охоронці, де вони поділись?
І до чого довели нас? Кращі друзі з’їлись.
Наступає 33-й - ніхто не святкує
Наступає 33-й і усіх мордує,
А москва собі гуляє новий рік стрічає,
Робить вигляд, що в Україні голоду немає………
…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………