Вірш. Похорон.
Колись в далекому минулому, коли була дипресія я був написав вірш. Щойно знайшов, і вирішив надрукувати. Коли я його читаю то розумію скільки тут дибілізму і водначас правди.
Похорон
Мене несуть, а я дивлюся,
Дивлюся з неба на життя,
І серце вже не б’ється і не тужить
За тим, що втратив зараз я.
Мене несуть і попереду
Несуть портрет, де я малий,
Де я всміхаюсь в вишиванці
І де душа ще не болить.
Несуть труну мої лиш друзі,
Мою труну вони несуть,
Самому страшно, що вже скоро,
Мене поглине людський труд.
Дивлюся з горем я на маму,
Яка так плаче, що кричить.
Дивлюся з подивом на батька,
Який іде мені у слід,
І в думці тихо промовляє:
«Синочку, гордість ти моя,
Пробач, що не почув ти
Оці слова ще за життя»
А мама думає « - це сон,
І зараз я прокинусь в ліжку,
І підійду я до синочка
І поцілую його в щічку»
А заді всіх іде сестричка,
Яка ненавидить мене,
Яка забула вже про моду
І по очах вже туш тече.
Мене несуть на кладовище
І там у яму вже кладуть.
Й поклавши гірко заспівали,
Що він помер. « А я живу».
Похорон
Мене несуть, а я дивлюся,
Дивлюся з неба на життя,
І серце вже не б’ється і не тужить
За тим, що втратив зараз я.
Мене несуть і попереду
Несуть портрет, де я малий,
Де я всміхаюсь в вишиванці
І де душа ще не болить.
Несуть труну мої лиш друзі,
Мою труну вони несуть,
Самому страшно, що вже скоро,
Мене поглине людський труд.
Дивлюся з горем я на маму,
Яка так плаче, що кричить.
Дивлюся з подивом на батька,
Який іде мені у слід,
І в думці тихо промовляє:
«Синочку, гордість ти моя,
Пробач, що не почув ти
Оці слова ще за життя»
А мама думає « - це сон,
І зараз я прокинусь в ліжку,
І підійду я до синочка
І поцілую його в щічку»
А заді всіх іде сестричка,
Яка ненавидить мене,
Яка забула вже про моду
І по очах вже туш тече.
Мене несуть на кладовище
І там у яму вже кладуть.
Й поклавши гірко заспівали,
Що він помер. « А я живу».