велика дата
Сьогодні виповнюється 30 років з дня смерті видатного українського марксиста Леоніда Брежнєва. Пізніша радянська історична школа багато в чому замовчувала його досягнення, з політичних міркувань хвалити його було незручно. Пройшло лише кілька років після його смерті, і радянські бюрократи, партапарат, весь офіціоз розпочали кампанію посмертного цькування Брежнєва. Відмашку дали з Москви: кремлівське керівництво поставило собі за мету очорнити пам’ять видатного діяча лівого руху, який протягом усього життя сполучав теоретичну роботу з практичною політикою.
Важко сказати, чого було тут більше - прагматичної ставки на те, що байки про «застій» відвернуть увагу від Чорнобильської катастрофи та невпинного падіння рівня життя, або щирої та ірраціональної імперської пихи, ненависті «старших братів» до хлопця, що народився на берегах Дніпра і незважаючи ні на що, завдячуючи лише власному таланту, став найавторитетнішим діячем найбільшої комуністичної партії світу. Доречною буде паралель із життєвим шляхом Рози Люксембург: подібно до неї Леонід Ілліч був представником пригнобленої національності, походив з окраїни великої імперії, але завдяки своїй безкомпромісній позиції в боротьбі з опортуністичними течіями в партії та в міжнародному комуністичному русі завоював собі почесне місце в пантеоні марксистів ХХ століття. Роза боролася з Бернштейном і Каутським; Леонід - з Хрущовим і Мао. Схожими були й обставини їх смерті: Розу Люксембург убили з санкції лівих ревізіоністів, які проклали шлях пануванню правого терору; після смерті Леоніда Брежнєва керівні позиції в партії захопили люди, які остаточно розірвали стосунки з революційним марксизмом. Їх панування стало прелюдією до капіталістичного реваншу та правої реакції.
Політична діяльність Брежнєва починається в 1923 році, коли 17-річний заводський робітник вступив у комсомол. Це була ще не сталінська кузня бюрократичних кадрів, а молода революційна організація, яку очолював учасник Жовтневого повстання, герой Громадянської війни Петро Смородін (його розстріляють у 1939 році, на піку сталінської реакції). Нам невідомо, яку позицію молодий комуніст займав у дискусії про профспілки, в яких стосунках перебував із троцкістським крилом партії. Втім, до Компартії Льоня вступив лише восени 1931 р., після прийняття постанови про повну ліквідацію приватної торгівлі в СРСР: він категорично заперечував державно-капіталістичний непівський експеримент і став членом партії лише тоді, коли вона остаточно відмовилась від нього.
Після визволення України від німецько-фашистських загарбників генерал Брежнєв бере участь у боротьбі за встановлення радянської влади на Західній Україні. Зі спогадів ветеранів УПА відомо, що він виходив на контакт із діячами лівого крила УПА - Петром Полтавою, Тарасом Бульбою-Боровцем. Український комуніст прагнув укласти з ними союз проти правих фашистів у керівництві ОУН і проти сталінської бюрократії. Московські архіви могли би розповісти на цю тему більше, та ми знаємо, що історія могла повернутись інакше, і соціалістична незалежна соборна Україна стала би реальністю, якби про ці плани не довідався росіянин маршал Жуков. Він терміново викликав Брежнєва в Москву і не спускав очей з бунтівного українського генерала, приймаючи Парад Перемоги. Перевірений сталінський кадр Микита Хрущов перекидає Брежнєва з місця на місце, не даючи йому зав’язати контактів із лівим націоналістичним підпіллям: Запоріжжя, Дніпропетровськ, Молдавія, Казахстан.
Після смерті Сталіна Брежнєв узяв особисту участь в арешті голови МВС-МҐБ Берії, не допустивши реставрації капіталізму, яку задумував кривавий кат. Та плодами перемоги Брежнєва скористався той же альянс Жукова-Хрущова, який на десятиліття занурив країну в безодню ревізіонізму. Лише в 1964 році українському революціонерові вдалося політично розгромити псевдоукраїнця Хрущова й покінчити з диктатурою, повернувшись до ленінських принципів колективного керівництва. До речі не є простим збігом обставин той факт, що вирішального удару по кремлівському диктатору було завдано 14 жовтня - в день Покрови, в 22 річницю утворення УПА. Саме за цю діяльність він ледь не поплатився життям у 1969 році: росіянин Ільїн стріляв у Брежнєва, але той вижив. Що керувало рукою терориста - імперські комплекси чи замовлення з боку китайського керівництва, яке саме тоді публічно закликало «розбити собачу голову Брежнєва» - невідомо. Але неприйняття тероризму він проніс крізь усе життя: українець Брежнєв воював з Усамою бін Ладеном вже тоді, коли Джордж Буш-молодший переймався лише надприбутками від нафтових оборудок.
Відстоюючи революційний марксизм від опортуністських викривлень, Леонід Ілліч у жодному разі не був сектантом. Він вів запеклу боротьбу як проти маоїстських помилок, так і проти закостенілого догматизму Червоних бригад і РАФ, проти ревізіоністів, які стояли за подіями 1968 року в Чехословаччині та Франції. Генсек КПРС цілком міг би підписатися під висновками, які зробив британський історик Ерік Гобсбаум у своїй епохальній праці «Революція і секс». Антисектантство Брежнєва-марксиста доповнювалось антиімперіалізмом Брежнєва-політика. Цей український комуніст надихав героїчних латиноамериканських партизан, його теоретичні праці допомагали визначити стратегію комуністичним рухам в країнах Європи, Азії та Африки.
Політичні бурі та особисті потрясіння підкосили здоров’я Брежнєва, але не зламали його дух. Фізичні вади, дефекти дикції були об’єктом знущань антикомуністів, так само як італійські фашисти насміхалися з карлика та горбуна Антоніо Грамші. Але обидва марксистських мислителя до самого кінця пронесли заповітну формулу: «песимізм розуму, оптимізм волі»!
Важко сказати, чого було тут більше - прагматичної ставки на те, що байки про «застій» відвернуть увагу від Чорнобильської катастрофи та невпинного падіння рівня життя, або щирої та ірраціональної імперської пихи, ненависті «старших братів» до хлопця, що народився на берегах Дніпра і незважаючи ні на що, завдячуючи лише власному таланту, став найавторитетнішим діячем найбільшої комуністичної партії світу. Доречною буде паралель із життєвим шляхом Рози Люксембург: подібно до неї Леонід Ілліч був представником пригнобленої національності, походив з окраїни великої імперії, але завдяки своїй безкомпромісній позиції в боротьбі з опортуністичними течіями в партії та в міжнародному комуністичному русі завоював собі почесне місце в пантеоні марксистів ХХ століття. Роза боролася з Бернштейном і Каутським; Леонід - з Хрущовим і Мао. Схожими були й обставини їх смерті: Розу Люксембург убили з санкції лівих ревізіоністів, які проклали шлях пануванню правого терору; після смерті Леоніда Брежнєва керівні позиції в партії захопили люди, які остаточно розірвали стосунки з революційним марксизмом. Їх панування стало прелюдією до капіталістичного реваншу та правої реакції.
Політична діяльність Брежнєва починається в 1923 році, коли 17-річний заводський робітник вступив у комсомол. Це була ще не сталінська кузня бюрократичних кадрів, а молода революційна організація, яку очолював учасник Жовтневого повстання, герой Громадянської війни Петро Смородін (його розстріляють у 1939 році, на піку сталінської реакції). Нам невідомо, яку позицію молодий комуніст займав у дискусії про профспілки, в яких стосунках перебував із троцкістським крилом партії. Втім, до Компартії Льоня вступив лише восени 1931 р., після прийняття постанови про повну ліквідацію приватної торгівлі в СРСР: він категорично заперечував державно-капіталістичний непівський експеримент і став членом партії лише тоді, коли вона остаточно відмовилась від нього.
Після визволення України від німецько-фашистських загарбників генерал Брежнєв бере участь у боротьбі за встановлення радянської влади на Західній Україні. Зі спогадів ветеранів УПА відомо, що він виходив на контакт із діячами лівого крила УПА - Петром Полтавою, Тарасом Бульбою-Боровцем. Український комуніст прагнув укласти з ними союз проти правих фашистів у керівництві ОУН і проти сталінської бюрократії. Московські архіви могли би розповісти на цю тему більше, та ми знаємо, що історія могла повернутись інакше, і соціалістична незалежна соборна Україна стала би реальністю, якби про ці плани не довідався росіянин маршал Жуков. Він терміново викликав Брежнєва в Москву і не спускав очей з бунтівного українського генерала, приймаючи Парад Перемоги. Перевірений сталінський кадр Микита Хрущов перекидає Брежнєва з місця на місце, не даючи йому зав’язати контактів із лівим націоналістичним підпіллям: Запоріжжя, Дніпропетровськ, Молдавія, Казахстан.
Після смерті Сталіна Брежнєв узяв особисту участь в арешті голови МВС-МҐБ Берії, не допустивши реставрації капіталізму, яку задумував кривавий кат. Та плодами перемоги Брежнєва скористався той же альянс Жукова-Хрущова, який на десятиліття занурив країну в безодню ревізіонізму. Лише в 1964 році українському революціонерові вдалося політично розгромити псевдоукраїнця Хрущова й покінчити з диктатурою, повернувшись до ленінських принципів колективного керівництва. До речі не є простим збігом обставин той факт, що вирішального удару по кремлівському диктатору було завдано 14 жовтня - в день Покрови, в 22 річницю утворення УПА. Саме за цю діяльність він ледь не поплатився життям у 1969 році: росіянин Ільїн стріляв у Брежнєва, але той вижив. Що керувало рукою терориста - імперські комплекси чи замовлення з боку китайського керівництва, яке саме тоді публічно закликало «розбити собачу голову Брежнєва» - невідомо. Але неприйняття тероризму він проніс крізь усе життя: українець Брежнєв воював з Усамою бін Ладеном вже тоді, коли Джордж Буш-молодший переймався лише надприбутками від нафтових оборудок.
Відстоюючи революційний марксизм від опортуністських викривлень, Леонід Ілліч у жодному разі не був сектантом. Він вів запеклу боротьбу як проти маоїстських помилок, так і проти закостенілого догматизму Червоних бригад і РАФ, проти ревізіоністів, які стояли за подіями 1968 року в Чехословаччині та Франції. Генсек КПРС цілком міг би підписатися під висновками, які зробив британський історик Ерік Гобсбаум у своїй епохальній праці «Революція і секс». Антисектантство Брежнєва-марксиста доповнювалось антиімперіалізмом Брежнєва-політика. Цей український комуніст надихав героїчних латиноамериканських партизан, його теоретичні праці допомагали визначити стратегію комуністичним рухам в країнах Європи, Азії та Африки.
Політичні бурі та особисті потрясіння підкосили здоров’я Брежнєва, але не зламали його дух. Фізичні вади, дефекти дикції були об’єктом знущань антикомуністів, так само як італійські фашисти насміхалися з карлика та горбуна Антоніо Грамші. Але обидва марксистських мислителя до самого кінця пронесли заповітну формулу: «песимізм розуму, оптимізм волі»!