Ми були в ігровій кімнаті
Привіт, синку!
Сьогодні ми зустрілися у 16-ий раз.
Мама призначила зустріч біля ТРЦ "КОМОД" на 19:00 (на 18:00 у мами не вийшло), але я прийшов зустрічати тебе трохи раніше й ближче.
Віз тебе у колясочці й радів, що сьогодні можу бути з тобою поруч.
Думав, що мама принесе твого нового м'якенького жовтенького друга-Єнота (як її просив), якого ти обрав ледве вчора. Але мама чомусь не принесла. І я вже не запитував, чому...
Думав, що мама розкаже як ти грався новим друзякою. Але мама нічого не говорила.
Ти раптом зліз з колясочки й пішов грати машинкою: возив її по лавочці й по камінчикам.
Коли ми завітали до ігрової кімнати то з'ясувалося, що обом батькам перебувати на ігровому майданчику чомусь "не можна".
Я був поруч з тобою недовго. Ти грався паровозиками, вагончиками, машинками. Їздив під мостиками, заїжджав на естакади. Але ти не знаєш мене, синку, і тому я поступився місцем мамі. Сидів навпочіпки й дивився на тебе.
Ми були понад годинку на ігровому майданчику й ти грався з мамою. Добре, що цього разу ніхто не телефонував й не казав мамі, що час повертатися. Я радів й плакав.
Радів, тому що був поруч з тобою й тобі там подобалося.
Плакав, тому що відчував себе не надто потрібним тобі. Ти чудово грав машинкою на вулиці без мене. Ти чудово грав на майданчику без мене. Але це нормально. Ми не живемо разом й ти не знаєш мене. Якби я тебе клав спатки, годував, гуляв з тобою за ручку, малював разом з тобою, щовечора читав книжечки, обіймав тебе щоранку міцно-міцно, - ти б знав мене...
У мене була лише одна мрія: бути потрібним.
Відчувати себе потрібним щодня. Щоранку. Щовечора.
В цьому і є сенс та щастя.
Коли ти народився, я був щоночі з тобою. І відчував себе потрібним.
Коли ми жили на квартирі, я відчував себе щовечора потрібним тобі.
Коли ти двічі хворів в Ірпені, я їздив до тебе щодня. І відчував себе потрібним.
Тоді я відчував, що потрібен тобі.
Перший психолог сказала, що я сам винен, бо пізно створив сім'ю. І я більше не звертався до неї.
Другий психолог сказала, що тепер я маю відчути себе "самодостатнім й щасливим, - з дитиною чи без"... Але для мене це дикість.
Тепер, коли мама подала в суд на розлучення, то нас розлучать.
(Тебе офіційно залишать з мамою й офіційно призначать дні побачень з тобою, але від того я не відчуватиму себе більш потрібним й вже ніколи не відчуватиму себе щасливим). Я стану "недільним татом". Як вже став "дядею з пакетиками".
Напевно, добре, що нас розлучать з мамою.
Я втомився, синку, відчувати себе непотрібним.
Непотрібність душить й вбиває.
Це почуття, звісно, нікуди не подінеться.
Я казав мамі ще раніше, що вона відчуває себе потрібною тобі, - й в цьому є таємниця щастя, - і мама емоційно наповнена.
Я відчуваю себе непотрібним: ані мамі, ані тобі. І відчуваю себе спустошеним. Немов пустеля оселилася у мені.
Прийшли інші дітки з батьками. Я вийшов й дивився на тебе, стоячи за прозорим склом. Один раз ти навіть мене побачив й прибіг на декілька секунд, щоб показати іграшку. Потім ви з мамою пішли далеко, - аж у самий кінець ігрової кімнати. А я все дивився й дивився на тебе й просто радів, що сьогодні - у Великдень - ми зустрілися, - це була наша перша зустріч у неділю. Мама раніше ніколи не призначала зустрічей з тобою у неділю. Та ось тепер це сталося вперше.
Сьогодні ти вправно стрибав на сходинки й зі сходинок ескалатора! :)
Й зовсім не боявся! Молодець, синку!
Коли настав час уходити, то ти заплакав, бо потрібно було повертати іграшки з ігрової кімнати. Я дістав тобі м'яку книжечку-трамвайчик, яку колись читав у кабінет в школі, але ти плакав й сльози-горошини скатувалися по щічкам. Дістав тобі звірят, якими ти колись грав у кабінеті колежу й ти трошечки заспокоївся. А коли дістав "Растішку" й потрусив біля вушка, то ти почав усміхатися. Ми вийшли й сіли на стільчик до якоїсь маленької ресторації. Ти пив "Растішку", а я витирав тобі носик й ротик хустинкою. І для мене це була найбільша радість за сьогодні. А потім мама на ручках понесла тебе. Я віз порожню коляску та йшов поруч. До мене на руки ти ще не йдеш. І я ще жодного разу не обіймав тебе. Міцно-міцно.
Я провів тебе, помахав тобі рукою на прощання, а ти помахав мені. Двері ліфту зачинилися й ти уїхав...
А я пішов на метро. Потім чекав на платформі. Потім їхав у метро. Потім їхав ескалатором. Потім йшов від метро пішки.
І в мені горів великий руйнівний вогонь, - велика пожежа, - й все згорало сьогодні у тій пожежі дотла...
Ми домовилися з мамою, що завтра зустрінемося біля пісочниці. У мене 8 уроків. Потім дітки прибирають у кабінеті, а потім я поспішаю до тебе, синку. Адже мама о 17:00 починає свої заняття. І у нас буде лише хвилин 35-40, щоб побути поруч.
Обіймаю тебе, синку, міцно-міцно. Подумки...
Добрих снів тобі, моє Рідне Сонечко!
Світлих й радісних снів тобі, моє Ясне Небушко!
Нехай тобі насниться сьогодні велика дитяча залізниця, вагончики, паровозики, місточки й все-все, що порадувало тебе сьогодні. Засинай, синку...
Твій батько (якого ти не знаєш)
P.S. А ці світлини завжди нагадуватимуть мені про наших 12 зустрічей з тобою в "Т.Ч.К." - тридцять четвертому кабінеті.
Це наш з тобою "іграшковий майданчик" зі стільчиків. Його готував щоразу після уроків, щоб встигнути до твого приходу. Гра від Людмили Євгенівни з бджілками та цвіркунчиками, рахівниця, дерев'яна вантажівка з Чорним Красунчиком, жовто-зелений трактор з маленькими тваринками, магнітики, гайковий ключ, та Волохатий Дядько. Фрося Дормідонтівна на автівці від Ганни Володимирівни й Насті (у неї за 6 днів День народження!), ведмежатко на твоєму фісташковому стільчику "MAMMUT" (він "їхав" до тебе зі Швеції до Польщі, а потім до України) з горщиком духмяного меду.
Це наші з тобою малюнки. Ти малював травичку й хвилі!
Це мама намалювала залізниці, квіти, водорості й сніжинки.
Це одна з твоїх улюблених книжечок про веселий трамвайчик. Сьогодні я віддав мамі для тебе цю книжечку.
Це ще одна твоя улюблена книжечка про джип "вжик-вжик", - її теж віддав для тебе сьогодні.
А це твоя маленька ручка та моя велика рука поруч.
Сьогодні ми зустрілися у 16-ий раз.
Мама призначила зустріч біля ТРЦ "КОМОД" на 19:00 (на 18:00 у мами не вийшло), але я прийшов зустрічати тебе трохи раніше й ближче.
Віз тебе у колясочці й радів, що сьогодні можу бути з тобою поруч.
Думав, що мама принесе твого нового м'якенького жовтенького друга-Єнота (як її просив), якого ти обрав ледве вчора. Але мама чомусь не принесла. І я вже не запитував, чому...
Думав, що мама розкаже як ти грався новим друзякою. Але мама нічого не говорила.
Ти раптом зліз з колясочки й пішов грати машинкою: возив її по лавочці й по камінчикам.
Коли ми завітали до ігрової кімнати то з'ясувалося, що обом батькам перебувати на ігровому майданчику чомусь "не можна".
Я був поруч з тобою недовго. Ти грався паровозиками, вагончиками, машинками. Їздив під мостиками, заїжджав на естакади. Але ти не знаєш мене, синку, і тому я поступився місцем мамі. Сидів навпочіпки й дивився на тебе.
Ми були понад годинку на ігровому майданчику й ти грався з мамою. Добре, що цього разу ніхто не телефонував й не казав мамі, що час повертатися. Я радів й плакав.
Радів, тому що був поруч з тобою й тобі там подобалося.
Плакав, тому що відчував себе не надто потрібним тобі. Ти чудово грав машинкою на вулиці без мене. Ти чудово грав на майданчику без мене. Але це нормально. Ми не живемо разом й ти не знаєш мене. Якби я тебе клав спатки, годував, гуляв з тобою за ручку, малював разом з тобою, щовечора читав книжечки, обіймав тебе щоранку міцно-міцно, - ти б знав мене...
У мене була лише одна мрія: бути потрібним.
Відчувати себе потрібним щодня. Щоранку. Щовечора.
В цьому і є сенс та щастя.
Коли ти народився, я був щоночі з тобою. І відчував себе потрібним.
Коли ми жили на квартирі, я відчував себе щовечора потрібним тобі.
Коли ти двічі хворів в Ірпені, я їздив до тебе щодня. І відчував себе потрібним.
Тоді я відчував, що потрібен тобі.
Перший психолог сказала, що я сам винен, бо пізно створив сім'ю. І я більше не звертався до неї.
Другий психолог сказала, що тепер я маю відчути себе "самодостатнім й щасливим, - з дитиною чи без"... Але для мене це дикість.
Тепер, коли мама подала в суд на розлучення, то нас розлучать.
(Тебе офіційно залишать з мамою й офіційно призначать дні побачень з тобою, але від того я не відчуватиму себе більш потрібним й вже ніколи не відчуватиму себе щасливим). Я стану "недільним татом". Як вже став "дядею з пакетиками".
Напевно, добре, що нас розлучать з мамою.
Я втомився, синку, відчувати себе непотрібним.
Непотрібність душить й вбиває.
Це почуття, звісно, нікуди не подінеться.
Я казав мамі ще раніше, що вона відчуває себе потрібною тобі, - й в цьому є таємниця щастя, - і мама емоційно наповнена.
Я відчуваю себе непотрібним: ані мамі, ані тобі. І відчуваю себе спустошеним. Немов пустеля оселилася у мені.
Прийшли інші дітки з батьками. Я вийшов й дивився на тебе, стоячи за прозорим склом. Один раз ти навіть мене побачив й прибіг на декілька секунд, щоб показати іграшку. Потім ви з мамою пішли далеко, - аж у самий кінець ігрової кімнати. А я все дивився й дивився на тебе й просто радів, що сьогодні - у Великдень - ми зустрілися, - це була наша перша зустріч у неділю. Мама раніше ніколи не призначала зустрічей з тобою у неділю. Та ось тепер це сталося вперше.
Сьогодні ти вправно стрибав на сходинки й зі сходинок ескалатора! :)
Й зовсім не боявся! Молодець, синку!
Коли настав час уходити, то ти заплакав, бо потрібно було повертати іграшки з ігрової кімнати. Я дістав тобі м'яку книжечку-трамвайчик, яку колись читав у кабінет в школі, але ти плакав й сльози-горошини скатувалися по щічкам. Дістав тобі звірят, якими ти колись грав у кабінеті колежу й ти трошечки заспокоївся. А коли дістав "Растішку" й потрусив біля вушка, то ти почав усміхатися. Ми вийшли й сіли на стільчик до якоїсь маленької ресторації. Ти пив "Растішку", а я витирав тобі носик й ротик хустинкою. І для мене це була найбільша радість за сьогодні. А потім мама на ручках понесла тебе. Я віз порожню коляску та йшов поруч. До мене на руки ти ще не йдеш. І я ще жодного разу не обіймав тебе. Міцно-міцно.
Я провів тебе, помахав тобі рукою на прощання, а ти помахав мені. Двері ліфту зачинилися й ти уїхав...
А я пішов на метро. Потім чекав на платформі. Потім їхав у метро. Потім їхав ескалатором. Потім йшов від метро пішки.
І в мені горів великий руйнівний вогонь, - велика пожежа, - й все згорало сьогодні у тій пожежі дотла...
Ми домовилися з мамою, що завтра зустрінемося біля пісочниці. У мене 8 уроків. Потім дітки прибирають у кабінеті, а потім я поспішаю до тебе, синку. Адже мама о 17:00 починає свої заняття. І у нас буде лише хвилин 35-40, щоб побути поруч.
Обіймаю тебе, синку, міцно-міцно. Подумки...
Добрих снів тобі, моє Рідне Сонечко!
Світлих й радісних снів тобі, моє Ясне Небушко!
Нехай тобі насниться сьогодні велика дитяча залізниця, вагончики, паровозики, місточки й все-все, що порадувало тебе сьогодні. Засинай, синку...
Твій батько (якого ти не знаєш)
P.S. А ці світлини завжди нагадуватимуть мені про наших 12 зустрічей з тобою в "Т.Ч.К." - тридцять четвертому кабінеті.
Це наш з тобою "іграшковий майданчик" зі стільчиків. Його готував щоразу після уроків, щоб встигнути до твого приходу. Гра від Людмили Євгенівни з бджілками та цвіркунчиками, рахівниця, дерев'яна вантажівка з Чорним Красунчиком, жовто-зелений трактор з маленькими тваринками, магнітики, гайковий ключ, та Волохатий Дядько. Фрося Дормідонтівна на автівці від Ганни Володимирівни й Насті (у неї за 6 днів День народження!), ведмежатко на твоєму фісташковому стільчику "MAMMUT" (він "їхав" до тебе зі Швеції до Польщі, а потім до України) з горщиком духмяного меду.
Це наші з тобою малюнки. Ти малював травичку й хвилі!
Це мама намалювала залізниці, квіти, водорості й сніжинки.
Це одна з твоїх улюблених книжечок про веселий трамвайчик. Сьогодні я віддав мамі для тебе цю книжечку.
Це ще одна твоя улюблена книжечка про джип "вжик-вжик", - її теж віддав для тебе сьогодні.
А це твоя маленька ручка та моя велика рука поруч.