Відень. Частина четверта. На Donauturm
Допоки робота не йде, відволікусь і розповім, а скоріше, покажу вам, як я потрапила у Відні до Дунайської вежі (Donauturm).
Про вежу і способи дістатися до неї я прочитала у lana_svitankova, яка показала, як гарно виглядає з неї нічний Відень. Після відвідин Бельведеру ми з колегою ще трохи погуляли містом, а потім сіли на метро і, не з першого разу (спочатку вийшли помилково десь на Дунайському острові посеред ріки), але таки перетнули Дунай, і, зрештою, потрапили до Дунайського парку. Запевнені перехожими, що пішки до вежі рукою подати - не більше 10-15 хвилин, ми вирішили не шукати і не чекати автобусів, а прогулятися парком. Напевно, таки спільне коріння десь блукає у наших гуцулах і у австрійцях, тому що "гуцульську милю" я згадувала, коли ані 15, ані 20 хвилин достатньо бадьорого ходу парком не привели нас до вежі, бо парк величезний. Але обравши прогулянку парком ми не прогадали і приємно провели час - навколо доріжок просторі зелені галявини, футбольні поля та ігрові майданчики, пам"ятники, дерева і квіти, на вході до парку якісь канальчики і ставок. Заблукати в парку важко - вежу видно здалека.
Дійшовши до вежі, перше, що ми побачили, це оголошення про те, що нагорі сьогодні місць вже немає. Із завмиранням у серці ми підійшли до кас, зовсім не впевнені, що нас пустять до оглядового майданчику, але оголошення стосувалось лише ресторану, який знаходиться на одному з горішніх поверхів, і, купивши квитки, ми зайшли до омріяного мною ліфту до панорамного вигляду на Відень.
Напевно, таки треба було краще готуватись, або уважніше читати рекламний буклетик, або просто спитатись в усміхненого ліфтера, який розвозив на різні поверхи гостей, але ми, не сумніваючись ані хвилини, видерлись на останній поверх і щасливо (принаймні я із фотоапаратом, що, як завжди, в такі моменти, намагається розрядитись) прилипли до вікна, з якого, дійсно, видно весь Відень. І вже потім, коли ми спускались вниз, я зрозуміла, що все найцікавіше було поверхом або двома нижче - на відкритому оглядовому майданчику, зовсім без розцарапаного скла, але з шипінням вітру у вухах. Тепер чекаю наступної подорожі до Відня, щоб дізнатися, як там :)
Якщо вірити вікіпедії "висота вежі - 252 м. Це найвища будівля у Відні і друга за висотою в Австрії. Оглядовий майданчик знаходиться на висоті 150 м." Але ми були вище ресторанів, які знаходяться на 160 та 170 метрах.
Ми провели нагорі десь півгодини, за цей час небо почало сутеніти, десь увімкнулись вогні, але нічної панорами та темного неба ми так і не дочекались.
Найближчого автобусу назад від вежі треба було чекати не менше, ніж півгодини. Зрештою, ми одночасно і дістались потрібної зупинки метро - ми з колегою пішки і автобус, якого ми так і не дочекались.
Про вежу і способи дістатися до неї я прочитала у lana_svitankova, яка показала, як гарно виглядає з неї нічний Відень. Після відвідин Бельведеру ми з колегою ще трохи погуляли містом, а потім сіли на метро і, не з першого разу (спочатку вийшли помилково десь на Дунайському острові посеред ріки), але таки перетнули Дунай, і, зрештою, потрапили до Дунайського парку. Запевнені перехожими, що пішки до вежі рукою подати - не більше 10-15 хвилин, ми вирішили не шукати і не чекати автобусів, а прогулятися парком. Напевно, таки спільне коріння десь блукає у наших гуцулах і у австрійцях, тому що "гуцульську милю" я згадувала, коли ані 15, ані 20 хвилин достатньо бадьорого ходу парком не привели нас до вежі, бо парк величезний. Але обравши прогулянку парком ми не прогадали і приємно провели час - навколо доріжок просторі зелені галявини, футбольні поля та ігрові майданчики, пам"ятники, дерева і квіти, на вході до парку якісь канальчики і ставок. Заблукати в парку важко - вежу видно здалека.
Дійшовши до вежі, перше, що ми побачили, це оголошення про те, що нагорі сьогодні місць вже немає. Із завмиранням у серці ми підійшли до кас, зовсім не впевнені, що нас пустять до оглядового майданчику, але оголошення стосувалось лише ресторану, який знаходиться на одному з горішніх поверхів, і, купивши квитки, ми зайшли до омріяного мною ліфту до панорамного вигляду на Відень.
Напевно, таки треба було краще готуватись, або уважніше читати рекламний буклетик, або просто спитатись в усміхненого ліфтера, який розвозив на різні поверхи гостей, але ми, не сумніваючись ані хвилини, видерлись на останній поверх і щасливо (принаймні я із фотоапаратом, що, як завжди, в такі моменти, намагається розрядитись) прилипли до вікна, з якого, дійсно, видно весь Відень. І вже потім, коли ми спускались вниз, я зрозуміла, що все найцікавіше було поверхом або двома нижче - на відкритому оглядовому майданчику, зовсім без розцарапаного скла, але з шипінням вітру у вухах. Тепер чекаю наступної подорожі до Відня, щоб дізнатися, як там :)
Якщо вірити вікіпедії "висота вежі - 252 м. Це найвища будівля у Відні і друга за висотою в Австрії. Оглядовий майданчик знаходиться на висоті 150 м." Але ми були вище ресторанів, які знаходяться на 160 та 170 метрах.
Ми провели нагорі десь півгодини, за цей час небо почало сутеніти, десь увімкнулись вогні, але нічної панорами та темного неба ми так і не дочекались.
Найближчого автобусу назад від вежі треба було чекати не менше, ніж півгодини. Зрештою, ми одночасно і дістались потрібної зупинки метро - ми з колегою пішки і автобус, якого ми так і не дочекались.