На відстані одного дня...
Відстань завжди ятрить всі почуття, приємні вони чи пекучі. Отак і зараз зі мною - тебе не буде всього один день, а я вже гостро відчуваю твою нестачу. Мабуть, тому що і надлишку тебе не було ніколи, як і потреби відпочити від близькості, емоцій, один від одного.
Мені постійно чогось не вистачає. Спільно проведеного часу, поцілунків, поглядів, почуттів, які ти вивільняєш для мене і почуттів, які вирують в моїх грудях. Тебе самого. Мені хочеться відчувати тебе коло себе щохвилини, хоч і розумію всю небезпечність цього. Просто, щоб ти був тут, просто щоб мовчав або займався буденними справами. Спостерігати, як ти ставиш чайник на вогонь, як п*єш свій улюблений чай з молоком, як вдихаєш сигаретний дим, як допомагаєш мені з навчанням, як сидиш чи лежиш, смієшся чи дивишся мені в очі.
Ти уже майже живеш в моїй голові і заважаєш працювати, читати книжки, які ти сам і приніс, та слухати лекції в університеті. Починає крутитися плівка спогадів (від яких постійно кидає в трепет, скільки їх не переглядай) і перемішує мізки у вінегрет. Сконцентруватись нереально, бо мені самій цього не хочеться. Мені хочеться, щоб всередині мене пронеслось цунамі, стався землетрус і вивергнувся вулкан. Щоб стрілки пішли у зворотному порядку і щоб дощ ринув знизу вгору. А ми лише сміятимемося з цього…
Але життя продовжує дотримуватися усіх законів природи і фізики, а ми - йти далі. Зустрічатись і прощатись, балакати і мовчати, сміятись, обурюватись, жити… Існувати в межах власноруч створених кордонів і звичок, озброївшись вагомими (як для нас) причинами неможливості чи небажання щось поміняти. А так хочеться на мить кудись втекти… в гори або в абсолютно чуже місто або на безлюдний острів (пам*ятаєш?)… і забути хто ми… і щоб з тобою за руку… Або просто під дощ без парасолі… або на дах з вином - і до ранку… або всю ніч по вулицях…
Від цієї близькості між нами неймовірні відчуття. Оголеності, відкритості, вразливості. І серце - ніби відкрита рана, але ниє вона зовсім по-іншому, не від болю. І навіть тиша розкаже більше, ніж будь-які ідеально підібрані фрази. “… І погляд твій, він вартий більше, ніж мільйони слів вічно далеких, як і твій улюблений Далі…”
Я люблю лягати спати у твоєму светрі, вдихаючи твій запах, знаючи, що завтра ти будеш вдихати мій, всім тілом відчувати тебе, засинати під твоє дихання і прокидатися щасливою…
Я обожнюю спостерігати, як ти перебираєш пальцями по струнах своєї гітари і закриваєш очі, співаючи. Тепер я розумію, чому Хливнюк у своїй пісні уособлював гітару з жінкою…
Я млію від наших вечорів, які схожі на фрагмент фільму “99 франків”, коли нема сили триматися один від одного на відстані півметра, не цілуватись і не залазити один одному під одяг; коли все повітря навколо просякнуте пристрастю і сексом.
Я божеволію від твоїх пальців і від твоїх губ, які дістають найпотаємніших глибин, від того, як ти п*янієш від моїх поцілунків. Від усвідомлення того, що я перша відкриваю тобі любов у всіх її проявах.
Знаю, що це надто банально звучить, та я написала б ще із сотню таких рядків.
Мені зовсім не хочеться бігти вперед, будувати плани і гадати на майбутнє, а просто хочеться бути тут і зараз. Сидіти на твоїй кухні, слухати шизофренію музики Radiohead, обговорювати прочитані книжки, сміятися від дурнуватих спогадів і обіймати тебе…
Вибач за те, що не цілковито твоя. Що приймаю менше, ніж віддаю, не завжди розумію і буваю незрілою егоїсткою. Мені нестерпно важко, але я так хочу бути з тобою… Просто дай мені час… І пообіцяй, що це все не виявиться ілюзією і не розсиплеться, мов картковий будиночок, щойно я віддам себе цим стосункам без залишку…
Бо я так хочу тебе кохати…
“Бути з тобою… Бути тобою… Бути…”
Мені постійно чогось не вистачає. Спільно проведеного часу, поцілунків, поглядів, почуттів, які ти вивільняєш для мене і почуттів, які вирують в моїх грудях. Тебе самого. Мені хочеться відчувати тебе коло себе щохвилини, хоч і розумію всю небезпечність цього. Просто, щоб ти був тут, просто щоб мовчав або займався буденними справами. Спостерігати, як ти ставиш чайник на вогонь, як п*єш свій улюблений чай з молоком, як вдихаєш сигаретний дим, як допомагаєш мені з навчанням, як сидиш чи лежиш, смієшся чи дивишся мені в очі.
Ти уже майже живеш в моїй голові і заважаєш працювати, читати книжки, які ти сам і приніс, та слухати лекції в університеті. Починає крутитися плівка спогадів (від яких постійно кидає в трепет, скільки їх не переглядай) і перемішує мізки у вінегрет. Сконцентруватись нереально, бо мені самій цього не хочеться. Мені хочеться, щоб всередині мене пронеслось цунамі, стався землетрус і вивергнувся вулкан. Щоб стрілки пішли у зворотному порядку і щоб дощ ринув знизу вгору. А ми лише сміятимемося з цього…
Але життя продовжує дотримуватися усіх законів природи і фізики, а ми - йти далі. Зустрічатись і прощатись, балакати і мовчати, сміятись, обурюватись, жити… Існувати в межах власноруч створених кордонів і звичок, озброївшись вагомими (як для нас) причинами неможливості чи небажання щось поміняти. А так хочеться на мить кудись втекти… в гори або в абсолютно чуже місто або на безлюдний острів (пам*ятаєш?)… і забути хто ми… і щоб з тобою за руку… Або просто під дощ без парасолі… або на дах з вином - і до ранку… або всю ніч по вулицях…
Від цієї близькості між нами неймовірні відчуття. Оголеності, відкритості, вразливості. І серце - ніби відкрита рана, але ниє вона зовсім по-іншому, не від болю. І навіть тиша розкаже більше, ніж будь-які ідеально підібрані фрази. “… І погляд твій, він вартий більше, ніж мільйони слів вічно далеких, як і твій улюблений Далі…”
Я люблю лягати спати у твоєму светрі, вдихаючи твій запах, знаючи, що завтра ти будеш вдихати мій, всім тілом відчувати тебе, засинати під твоє дихання і прокидатися щасливою…
Я обожнюю спостерігати, як ти перебираєш пальцями по струнах своєї гітари і закриваєш очі, співаючи. Тепер я розумію, чому Хливнюк у своїй пісні уособлював гітару з жінкою…
Я млію від наших вечорів, які схожі на фрагмент фільму “99 франків”, коли нема сили триматися один від одного на відстані півметра, не цілуватись і не залазити один одному під одяг; коли все повітря навколо просякнуте пристрастю і сексом.
Я божеволію від твоїх пальців і від твоїх губ, які дістають найпотаємніших глибин, від того, як ти п*янієш від моїх поцілунків. Від усвідомлення того, що я перша відкриваю тобі любов у всіх її проявах.
Знаю, що це надто банально звучить, та я написала б ще із сотню таких рядків.
Мені зовсім не хочеться бігти вперед, будувати плани і гадати на майбутнє, а просто хочеться бути тут і зараз. Сидіти на твоїй кухні, слухати шизофренію музики Radiohead, обговорювати прочитані книжки, сміятися від дурнуватих спогадів і обіймати тебе…
Вибач за те, що не цілковито твоя. Що приймаю менше, ніж віддаю, не завжди розумію і буваю незрілою егоїсткою. Мені нестерпно важко, але я так хочу бути з тобою… Просто дай мені час… І пообіцяй, що це все не виявиться ілюзією і не розсиплеться, мов картковий будиночок, щойно я віддам себе цим стосункам без залишку…
Бо я так хочу тебе кохати…
“Бути з тобою… Бути тобою… Бути…”