Знайди мене...
Знайди мене, коли осліпне світ,
годинники відмовляться від стрілок,
коли десятки гострих днів і літ
пройдуть дощами через наше тіло.
Я пити буду простори доріг,
десь мліти на обличчі карти світу,
там, де в кутку ридатиме мій сміх,
і мовчки, по-дорослому боліти.
Слова порозсипаю на папір
про клени жовті, каву і безсоння,
про чийсь невчасний сніг і біль без мір,
про те, що ріки теж були солоні.
Прийди, та не торкайся до плеча
мовчанням і не плач про наболіле.
На серці не шукай чужу печать.
Там лиш твоя... А решта все згоріло...
Скажи, чи все збулось, чи все зійшло
в садах твого закоханого неба?
Я ж падала в тюрму своїх долонь
і жадібно молилася за тебе...
Скажи мені де ділося життя?
Оте, що течією ллялось в груди.
Оте, що віддалось тобі без тям
й ім*я твоє вишукувало всюди.
Я знаю, що прийдеш - і защемить,
і обпече долоні наші струмом.
Ось це так нас шматує і ріднить
і те, що ти не став найближчим другом...
І ми зберемо в жмені всі слова,
що вигризли кістки до самотини.
І будуть ранки у сльозах спливать,
а ми пекучі питимемо вина.
То що ж у нас таке - на двох одне?..
Загублене, палюче та відверте,
що й досі тліє... Ти вкради мене
з собою... Щоб отак в любові й вмерти...