(no subject)
Примус до братерства
Мені шкода тих українців, які зараз розчаровуються в росіянах. Шкода їх душевних сил і переживань.
Шкода, бо усвідомлення «небратньості» наших народів прийшло до мене дуже давно. І тому не було таким різким і болючим. Відвідини Москви і Пітера і подальше спілкування з росіянами тільки підтверджували мої висновки.
Ще років десять тому я зрозуміла, що живемо ми з росіянами в різних світах. Точніше ми живемо у своїй країні, а вони - у віртуальній імперії.
Це і є наша головна відмінність.
Українцям завжди була потрібна своя власна країна. Образ її видозмінювався від «садка вишневого», «шаблі й люльки» до «Собору» чи «зачарованої Десни». Але завжди це була своя країна, рідний край. В якому і степ широкий, і гори й полонини, але відсутні воріженьки і царі.
Росіяни ж завжди жили в своїй країні, але межі її не закінчувались кордонами РФ. Якщо запитати, де ті «межі російського духу», боюсь вони не закінчуються не тільки іншими країнами, а і іншими галактиками. Потенційно, звичайно.
Більшість населення Росії влаштовує така загарбницька «велич». Інші, більші пацифісти живуть в ілюзорній літературній величі Достоєвського і Толстого, чи поетів срібного віку.
Проте більшість росіян навіть в новітні часи відчувають Україну, як частину своєї землі. Але коли були такі часи в нашій історії, коли росіяни не претендували на наші землі? І коли ми претендували на наприклад Самару чи Магадан?
Цю різницю між нами треба розуміти. Міф братніх народів успішно розвінчується всіма останніми подіями. Але це необхідне усвідомлення. Крах ілюзій викликає біль і сум. Але він необхідний, щоб бути дорослими, бути свідомими і відповідальними. Нам немає на кого розраховувати крім як на себе. Немає від кого чекати допомоги. Це можливо важко, але це добре. Бо ми все зможемо, і обов'язково переможемо. Бо на нашому боці правда і Бог.
Ми стали сильнішими, і станемо ще кращими. Зживемо всі комплекси і невпевненість. Геть ілюзії і рожеві окуляри. Тільки реальність, тільки хардкор.
Мені шкода тих українців, які зараз розчаровуються в росіянах. Шкода їх душевних сил і переживань.
Шкода, бо усвідомлення «небратньості» наших народів прийшло до мене дуже давно. І тому не було таким різким і болючим. Відвідини Москви і Пітера і подальше спілкування з росіянами тільки підтверджували мої висновки.
Ще років десять тому я зрозуміла, що живемо ми з росіянами в різних світах. Точніше ми живемо у своїй країні, а вони - у віртуальній імперії.
Це і є наша головна відмінність.
Українцям завжди була потрібна своя власна країна. Образ її видозмінювався від «садка вишневого», «шаблі й люльки» до «Собору» чи «зачарованої Десни». Але завжди це була своя країна, рідний край. В якому і степ широкий, і гори й полонини, але відсутні воріженьки і царі.
Росіяни ж завжди жили в своїй країні, але межі її не закінчувались кордонами РФ. Якщо запитати, де ті «межі російського духу», боюсь вони не закінчуються не тільки іншими країнами, а і іншими галактиками. Потенційно, звичайно.
Більшість населення Росії влаштовує така загарбницька «велич». Інші, більші пацифісти живуть в ілюзорній літературній величі Достоєвського і Толстого, чи поетів срібного віку.
Проте більшість росіян навіть в новітні часи відчувають Україну, як частину своєї землі. Але коли були такі часи в нашій історії, коли росіяни не претендували на наші землі? І коли ми претендували на наприклад Самару чи Магадан?
Цю різницю між нами треба розуміти. Міф братніх народів успішно розвінчується всіма останніми подіями. Але це необхідне усвідомлення. Крах ілюзій викликає біль і сум. Але він необхідний, щоб бути дорослими, бути свідомими і відповідальними. Нам немає на кого розраховувати крім як на себе. Немає від кого чекати допомоги. Це можливо важко, але це добре. Бо ми все зможемо, і обов'язково переможемо. Бо на нашому боці правда і Бог.
Ми стали сильнішими, і станемо ще кращими. Зживемо всі комплекси і невпевненість. Геть ілюзії і рожеві окуляри. Тільки реальність, тільки хардкор.