but you're not coming back again
Скільки разів я підходила до цього приміщення на бічній вуличці Коновальця з думками: коли я буду сюди йти аби написати заяву на звільнення за власним бажанням, коли я буду йти сюди востаннє?? Урочисто вручу директрисі лист з побажаннями, де перечислю все те, що мене так спочатку шокувало, а потім обурювало чи просто злило в цій конкретній освітянській інстанції і скажу: "На все добре!". Чи не щодня. Особливо спочатку. І як же мене гріли ці секретні думки, яке невимовне задоволення вони мені приносили, що мені аж ставало страшно від того, яка ж щаслива я колись стану.
І ось цей день настав. Тремтячою рукою я її написала, ту заяву, що подається за два тижні до. А в свій останній день, замість того, щоб висловити своє "фе", я щиро подякувала, бо як би там не було, (якщо бути справедливою), до мене здебільшого ставилися гарно. А всі "фе" якось вже й призабулися.
Єдине, що мені жаль - це те, що не вдалося закінчити навчальний рік з дітьми, що через ці травневі канікули не вийшло провести якогось прощального надихаючого уроку з слізьми (з мого боку, звісно) та цукерками. (Принаймні, я так собі це уявляла). Моїм милим першокласникам я нічого не повідомляла, аби часом не розплакалися, а мої дев'ятикласники сприйняли цю новину, (що я від них іду за кілька тижнів до екзамену, який вони мають здати під пильним оком "улюбленої" завучки), зі стоїчним спокоєм. Я навіть трохи розчарована. Очікувала чогось типу: "Ви нам збрехали, що будете на екзамені!", а отримала: "А хто в нас буде на наступний рік?" та "А що, там Вам будуть більше платити?". Засильно я прив'язалася до них, бо, здається, єдина людина, що шкодувала, що я йду, була я сама. І надто собі льстила, що я такий крутий педагог, який changes lives. Ну, але... я старалася.
Були хороші миті, які я запам'ятаю надовго. Більшість з них пов'язані з дітьми, але навіть якщо не брати до уваги уроки, то моє "шкільне" життя у якості вчителя теж було досить цікаве. Згадуються "перекури" щосереди недалеко від школи з однолітком волонтером-французом турецького походження; прогулянки під час "вікон" на Лісотех; шкільні концерти-вистави-виступи; розписування писанки на майстер класі для гостей зі Швеції; всі вивчені пісні з шестилітками типу "How's the weather?", "If you're happy", "What colour is this?" і т.д.; вчительський "корпоратив" на день вчителя; привітна старенька прибиральниця Юзя з молодшої школи; приборкання першокласника Данилка (що включало конфіскування його улюбленої машинки на два тижні); неймовірно бурну реакцію двох дівчат дев'ятикласниць на зміну моєї зачіски; ідеальний почерк фіолетовим чорнилом підлітка шульги Миколи ("Ми не діти, ми - підлітки!"); заспокоювання заплаканих дітей ("Ну, Іванко, маленький... - Я не маленький! - Величенький? - *посмішка*"); підлабузницьке, але тим не менш приємне "We look up to you" одного з хлопців після уроку поганої поведінки в 9А; обнімання першокласників, коли їм ставало забагато емоцій...
Попереду мене чекає новий старт. Мені страшно, але надіюся все буде добре :)