про те, як треба жити
Вирішила записати, бо забуду.
Я давно вже переконую оточуючих, що життя є самоціллю і смоцінністю. І що варто за нього чіплятись за будь-яких обставин, попри всі негаразди і проблеми. Наразі мій власний приклад стосовно життя з фізичними і фізіологічними вадами є (слава Богу!) не достатньо переконивим, тому розповім про інше.
Ходить зімною на курси німецької одна непримітна дівчинка з Ізраелю. Нічим не особлива, нас таких у фольхсхохшулє три чверті, а в Гьоттінгені - тисяч тридцять. Була незадоволена станом науки на Батьківщині, приїхала в Німеччину, робить PhD в якійсь складній біо-фізичній галузі... Але одного разу назаняття не з"явилась, а наступного пришкандибала на милицях. Всі, звісно, співчутливо зітхають, охають, ахають і допитуються, що трапилось. І розповідає дівчинка тихим непримітним голосом зі звичною посмішкою: "А я на роботу на велосипеді поїхала ( її інститут на височенькому такому пагорбі розташований), а вдень сніг випав і слизько стало...( Всі вже з розумінням кивають: спускалась з гори, впала, - знайомо. Але дівчинка продовжує.) Так от, довелося додому пішки повертатись і велосипед вести, бо слизько. Але нога в мене не моя, а протез, от і травмувала поки дійшла".
Тут би мала бути завіса, але викладач ще уточнює, бо розмова ведеться німеькою, а вона у присутніх препаршива: "Коліно, - питає, - протез? Суглоб?". На що дівчинка так само звично посміхається і знизує плечима: "Ні, нога, від коліна".
Я давно вже переконую оточуючих, що життя є самоціллю і смоцінністю. І що варто за нього чіплятись за будь-яких обставин, попри всі негаразди і проблеми. Наразі мій власний приклад стосовно життя з фізичними і фізіологічними вадами є (слава Богу!) не достатньо переконивим, тому розповім про інше.
Ходить зімною на курси німецької одна непримітна дівчинка з Ізраелю. Нічим не особлива, нас таких у фольхсхохшулє три чверті, а в Гьоттінгені - тисяч тридцять. Була незадоволена станом науки на Батьківщині, приїхала в Німеччину, робить PhD в якійсь складній біо-фізичній галузі... Але одного разу назаняття не з"явилась, а наступного пришкандибала на милицях. Всі, звісно, співчутливо зітхають, охають, ахають і допитуються, що трапилось. І розповідає дівчинка тихим непримітним голосом зі звичною посмішкою: "А я на роботу на велосипеді поїхала ( її інститут на височенькому такому пагорбі розташований), а вдень сніг випав і слизько стало...( Всі вже з розумінням кивають: спускалась з гори, впала, - знайомо. Але дівчинка продовжує.) Так от, довелося додому пішки повертатись і велосипед вести, бо слизько. Але нога в мене не моя, а протез, от і травмувала поки дійшла".
Тут би мала бути завіса, але викладач ще уточнює, бо розмова ведеться німеькою, а вона у присутніх препаршива: "Коліно, - питає, - протез? Суглоб?". На що дівчинка так само звично посміхається і знизує плечима: "Ні, нога, від коліна".