все що залишилось
До Махна тиждень! Підготовка триває за стандартною схемою, не лякає процес - лякає результат. Боюсь самого фестивалю, точніше свого сприйняття його тепер, коли в голові залишаються виключно спогади. Ще рік тому, на розплавленому від гарячого сонця стадіоні я бачила щасливі і неймовірно чисті очі, а зараз я усвідомлюю, що їх більше немає, завтра чотири місяці як їх немає… І я вже ніколи їх не побачу, які світяться щирістю і любов’ю до життя; ніколи не зможу порадіти, побачивши брудне від пилюки, але дуже задоволене обличчя, і не зустріну з посмішкою рано вранці біля музею Махна. Фестиваль має пройти так, як має пройти, і для цього треба прикласти зустилля - закусити до болю губи, і працювати.
«Иногда у меня возникает такое чувство, что мы живем в нижней части песочных часов. И наше время как будто уходит. Скоро его не останется вовсе. Нас засыплет песком. Похоронит заживо» (с) Чак Паланік, «Удушье»
фото (с) Макс Чайка