Була така дивна ідея, після травестованої «Енеїди» Котляревського (Іул Енейович) переслідувала українців ціле XIX ст. від перекладу до перекладу, що з чужими іменами треба поводитися вільно.
Тут склалося аж дві традиції. Якщо переглядати масиви українських виданнь (хоча б на «Ізборнику»), то загальний правописний спосіб передачі іншомовних назв (А-) переважатиме фонетичну адаптацію (О-).
Українська загальна правописна норма розрізняє слов’янські, східнослов’янські та всі інші чужі власні назви. І коли йдеться про слов’янські, то правила адаптації сильніші, ніж при передачі західноєвропейських, грецьких та інших власних назв. Так, англієць, француз чи грек можуть передаватися правильно як Александр чи Александер, але росіянин буде однозначно називатися Олександром. Проте у таких іменах, як імена королів, історичних царів, церковних ієрархів вступає в права ще одна українська традиція - писати за книжними варіантами. Це імена будь-якого походженн: Людовік (а не Луї), Генріх (а не Анрі), Карл (а не Чарльз). І при їх передачі можна твердо опертися на книжні варіанти, але знов-таки книжних способів передачі маємо щонайменше три.
Усе це логічно й переконливо, однак звідси один крок до Олександра Пилиповича Македонського. А що робити з Еміле Константінеску? Та й константу треба було б переробити на костянту.
Товариші з редакційної комісії зробили цікаво. Не сперечаючись з авторитетним тов. з Інституту мовознавства, ухвалили конкуренцію написань, що, зрозуміло, де факто віддавало перевагу спільному з російським варіантові. При цьому, в академічному СУМ-11, що видавався тоді ж Інститутом, Александр явно переважає Олександра, так що зупинити перехід і там не вдалося. А чим керувалися сучасні укладачі СУМ-20, коли пропустили це хитання, оце загадка.
Comments 35
(то я випадково проголосував від імені дружини)
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Reply
Leave a comment