Політично-мізантропічне
(Опубликовано на моём сайте. Вы можете комментировать здесь или там.)
Останнім часом я регулярно чую про «боротьбу народу проти влади», «боротьбу влади з народом», «боротьбу народу за європейське майбутнє» тощо. Я давно маю якісь свої уявлення про сучасну Україну та її народ, іноді ділюся ними зі знайомими, але не вважав за необхідне якось системно формулювати думки на ці теми для широкого загалу. Але днями зіткнувся зі звинуваченнями в байдужості тощо і зрозумів, що треба-таки щось написати.
Отже, поїхали. Буде вам і безпосередньо про поточний момент, і «взагалі про глобальне». Кому складно прочитати «многабукаф», той хай і не читає, але якщо вже читаєте, тоді прошу не відповідати й не робити в голові жодних висновків, не дочитавши до кінця.
Так, я засуджую мерзотні дії деяких (багатьох) людей при владі, у правоохоронних органах тощо. Але так само мерзотне й багато що з того, що роблять деякі люди по інший бік протистояння. Можна, звичайно, продовжувати говорити «То все провокатори». Але після відмежування від справжніх провокаторів, яких хтось там кудись там «всунув» з боку влади, вже не залишається можливості ділити натовп «революціонерів» на «більш справжніх», «менш справжніх» тощо.
Так, я не вважаю Януковича нормальним, достойним президентом, але так само не вважаю таким і Тягнибока.
Так, з опозиційно-проєвропейського боку барикад тих людей, які мені близькі й яких я люблю й поважаю, більше, ніж з боку провладно-проросійського, але я не бачу «боротьби народу проти влади», а бачу боротьбу однієї (можливо, суттєво більшою, і все ж таки...) частини населення, насправді вкрай зовсім неоднорідної за своїми професійними, моральними та іншими якостями. яка має досить різні уявлення про майбутнє, але в будь-якому разі не підтримує теперішню владу (представники якої насправді теж неоднорідні за своїми професійними, моральними та іншими якостями) з іншої (у будь-якому разі теж чималої) частини населення, яка теж неоднорідна тощо, але при цьому в цілому підтримує цю владу. При цьому уявлення якоїсь (значної) частки першої частини населення мені близькі, й якусь частку цієї першої частини я поважаю. Уявлення якоїсь (значної) частки другої частини мені не близькі, але залізною рукою заганяти цих людей до щастя я не збираюся. А що з цими людьми збирається робити, наприклад, Тягнибок - я не знаю.
Не дуже розумний, не дуже професійний, не дуже чесний та взагалі не дуже високоморальний слюсар, інженер чи перекладач, що бореться проти не дуже розумного, не дуже професійного, не дуже чесного та взагалі не дуже високоморального прем’єра, нічим не кращий за того прем’єра.
А народу я не бачу взагалі. Український народ, українська політична нація тощо - це щось таке, що зникло, не встигнувши народитися (чи відродитися). Достатньо подивитися хоча б на те, скільки в Україні людей, що взагалі вважають, що хочуть, живучи на цій території, жити при цьому в Росії, Радянському Союзі тощо.
***
Комусь, можливо, вже кортить запитати «То що ж ти пропонуєш робити з державою»? Скажу й про це.
В цілому для країни можу уявити собі два варіанти, що теоретично могли б спрацювати. Практично ж - жоден з них реалізувати не вдасться.
Одне рішення полягає в тому, щоб привести до влади «технічний» уряд, який чесно скаже: на сьогодні дійти згоди в масштабах усієї країни щодо, наприклад, рішучих кроків на Захід чи Схід неможливо, тому давайте займатися «технічними» внутрішніми проблемами. Боротьба зі злочинністю, удосконалення адміністрування пенсій, будівництво найнеобхідніших доріг та інших інфраструктурних об’єктів - можна продовжувати перелік справ, якими можна й треба займатися владі й які при цьому належать до операційної діяльності. Але…
По-перше, для цього потрібна достатня кількість людей всюди, і у владі, і в населенні, які б могли це все робити на нормальному фаховому рівні й при цьому ще й готові були б працювати чесно, відверто й прозоро. У нашій країні людей, що одночасно відповідають обом вимогам, багато, але візьму на себе сміливість сказати, що їх радше не більшість, або, принаймні, надто багато людей зовсім інших. Це стосується і влади, й населення.
По-друге, це рішення в будь-якому разі тимчасове, бо є сфери, в яких неможливо успішно навести лад навіть на операційному рівні без радикальних кроків характеру вже не операційного, а політичного. Лише один приклад: візьмімо, наприклад, охорону здоров’я, де при теперішньому обсязі фінансування не зміниться нічого, а для збільшення цього обсягу треба або якнайшвидше реально переходити на страхову медицину, або різко підвищувати податки для фінансування медицини бюджетної тощо. Жоден такий крок не має шансів на національний консенсус (про причини можна говорити окремо).
По-третє, у нас надто багато людей - і не тільки політиків - не зможуть обмежитися «технічно-операційними» справами й відмовитися від штовхання інших до саме того варіанту щастя, як вони собі уявляють. Ну так уже склалося, так у цих людей влаштовані мізки.
Друге ж рішення - розділити країну. Гадаю, ніхто не стане заперечувати, що, хоча ситуація в багатьох регіонах неоднозначна, загалом певний географічний розподіл уподобань щодо великих політичних питань існує. Тому теоретично можна було б розділитися на, умовно кажучи, Україну-1 та Україну-2 (кожна з яких, можливо, навіть матимуть свої ексклави, оточені територією іншої України) через референдум, з подальшим переселенням з України-1 в Україну-2 й навпаки тих, хто не погоджується з вибором більшості населення своєї території.
Але цей варіант також практично нереальний. Розумію, що слово «єдність» для багатьох стало священним, - навіть для багатьох із тих, хто не здатен заради цієї єдності поступитися своїми політичними уподобаннями.
Крім того, повальний непрофесіоналізм та інші проблеми з індивідуальними якостями людей призведуть у разі такого розділення до того, що в майбутньому не будуть успішними ні та половина Україна, яка захоче стати частиною Європи, ані та, що піде в Митний союз тощо. Адже країну роблять люди, а не навпаки.
***
Що ж, на мою думку, варто робити окремій нормальній з моєї токи зору людині? У цій ситуації я щиро потисну руку й побажаю успіхів кожному, хто просто обере для себе та своєї родини життя в іншій країні. Й такі люди серед моїх друзів та колег є. А що буде з країною та з її народом? А нема ні країни, ні народу (див. вище).
Хтось із читачів запитає: «А що ж ти сам? Почни з себе!». Що ж, відповім. Я й моя дружина, що походить з Росії, жили б не в Україні і не в Росії. Обставини, пов’язані з рідними та близькими нам людьми, змушують нас залишатися там, де ми є, тобто тут, в Україні. Й поки ми живемо тут, я намагаюся чесно робити свою справу, допомагати своїм колегам у професійному розвитку, іноді ставити на місце п’яне било на вулиці (а іноді, здавши в ту саму міліцію небезпечного п’яного зі зброєю, дізнаватися, що наступного дня його звідти випустили…) тощо. Я просто не можу інакше: хоч я досить поганенька людина (кажу це щиро), яка багато робить, але багато потрібного не робить, і може час від часу когось сильно підвести, я все ж таки намагаюся жити хоч якоюсь мірою відповідно до своїх уявлень про те, як треба жити. Але погляди на цю територію (бо країни немає), її населення (бо народу немає) та майбутнє залишаються такими, як викладено тут. А на вибори я ходжу - але, наприклад, те, що в останньому турі останніх президентських виборів я просто не побачив нікого, кого вважав би достойним бути президентом України, повністю вкладається в моє загальне бачення ситуації.
Ось чому я - будучи людиною, яка, як можуть підтвердити ті, хто мене знає, ніколи не боялася прямо говорити будь-кому все, що думає, яка не боялася свого часу їхати на війну й не боїться за себе зараз - не піду на Майдан, як не ходив туди і 2004 року.
Dixi.