Грузія
Тиждень тому повернулася після поїздки в Грузію. Ця поїздка була дуже насиченою і цікавою.
Початково був план провести більшу частину часу в горах, а зовсім трохи - в Кутаїсі. Вийшло трохи інакше з огляду на погодні умови.
Отже, учасники: Маша і Матеуш, Юстина і її брат Куба, Іра, Андрій і я.
В перший день ми прилетіли в Кутаїсі з Гданська пізно ввечері і в нас не було дуже багато часу на відвідини міста, але вечірній Кутаїсі виглядав дуже навіть привітно, було тепло і пахло квітами, а в місті можна було побачити гарно підсвічені фонтани і парки.
Ми поселилися в будиночку з видом на гори. Хазяйка була наче росіянкою. В цілому будонок був просторим і дуже гарним.
Наступного дня ми вибралися на подорож по околицям Кутаїсі. Для цього Маша попередньо винайняла машину з водієм. В центрі міста є ціла алея з пальмами, дорогою в передмістях ходять корови, собаки і СВИНІ! В Україні свині зазвичай живуть лише в хлівах, а на вулиці свиню бачила лише раз і то на поводку. А тут водій нам розповів, що свині так само як і корови - тут мають свободу пересування і вони приходять спатки додому.
Мене особисто заворожила квітуча гліцинія: по всьому місту можна побачити ніжні фіолетово-рожеві квіти.
Коли ми приїхали в печеру Прометея, приємною несподіванкою була знижка для студентів, відповідно наші хлопці могли нею скористатися. Куба сказав: ,,Таки є сенс в навчанні!''
Сама печера виглядає досить цікаво. Весь шлях облаштований під туристів, є стежки, сходинки і місточки, печера підсвічується різнокольоровими лампочками, що створює ефект казковості. В печері є і сталактити, і сталагніти, і сталактати (поєднання перших і других). Ще одною цікавинкою для мене було те, що тут можна офіційно оформлювати шлюб, прямо в печері в залі кохання. Мені особисто дуже сподобалося, там перебувати - почуваєшся наче в казці! А ще в мене виникли згадки про те, як в нас організовувалася шкільна екскурсія в Кам'янець Подільський і ми додатково їздили гуляти по печері. Я думаю, що то як раз була Оптимістична, але точно вже не пам'ятаю.
Після печери ми поїхали дивитися на каньйон Окатце. Водій нас привіз до входу в парк і далі ми пішли вже пішки. До входу в каньйон треба було пройти ще пару кілометрів пішки. Це не було надто важко. Ми ж потім збиралися йти в більш високі гори:) Сам каньйон був дуже глибокий, а ми дивилися на нього з такої собі тераси, що була підвішена до гори, прямо над прірвою. Багато кому було страшно там ходити. Мені особисто, на диво, страшно не було. Ми гуляли і робили фотки. Смішно було як ми попросили пару зробити нам спільну фотку, дівчина взяла телефон в руки, а тоді попросила свого хлопця підняти її на руках, щоб вийшла гарніша фоточка.
Після повернення назад до входу в парк, ми ще відвідали магазинчик з чурчхелою. Смакота!
Наступним пунктом подорожі був каньйон Мартвілі. В цьому каньйоні ми плавали на надувних човниках. Це цікавий досвід. Маша і Матеуш були в човнику з іншими людьми, а решта нас - всі разом. Ми пропливли не дуже велику відстань по бірюзовим водам каньйону, любувалися скелями і струмочками навколо. Мені було досить дивно плисти і самій нічого не робити, бо весла дали тільки хлопцям, тому я лише робила фотки і насолоджувалася красою каньйону.
Після закінчення спливу, ми ще трохи полюбувалися водоспадами згори. Потужні потоки води мене справді вражають!
По закінченню відвідин каньйону ми поїхали назад в Кутаїсі. Там прогулялися трохи по центру в пошуках обмінників і банків. Ми дуже намагалися поміняти злоті на ларі, але нам це так і не вдалося. Тому таки знадобилася картка Револют)).
Однією з точок, що всі радять відвідати в Кутаїсі є продуктовий базар. Моє особисте враження від нього: нічого особливого. В Києві таких базарів є дуже багато. Мені б якось не прийшло в голову включати базар в список цікавинок міста.
Ще по дорозі ми заходили в супермаркети і мені було цікаво побачити купу російських і українських продуктів на полицях.
Цей день закінчили ми посиденьками в кафе, де їли смачні грузинські хінкалі і хачапурі, запиваючи це все тархуном.
Наступного дня ми вирушили в Боржомі. Їхали ми туди маршруткою. Дорога була досить гарною. Чим далі ми їхали від Кутаїсі, тим ближчими ставали гори, навколо відкривалися дуже гарні краєвиди. Найбільше враження на мене справила корова, що їла траву, яка росла на розділяючій смузі між двома швидкісними трасами. Як вона туди вилізла? Навіщо?
Поки ми їхали в маршрутці, я вже запам'ятала як пишеться грузинською Кутаїсі, бо цей напис був прям переді мною всю дорогу.
В Боржомі ми одразу пішли реєструватися в туристичний центр. Хлопець, що там працював, розповів нам, що наша запланована траса на даний момент закрита через погодні умови. Він запропонував нам більш короткий маршрут, який ми могли би пройти за 3 дні, на що ми одразу погодилися. На місці ми оплатили одразу перебування на кемпінгу і в будиночку в горах, купили карту, трохи сувенірів, а також ще раз перевірили погоду.
І от почався наш невеликий похід. Нас хотіли підвезти милі водії, але ми відмовилися і гордо пішли пішки до місця нашого старту в Лікані.
Дорогою співали пісні і взагалі було досить мило. На самому початку траси ми йшли повз школу, де дівчата за парканом дивилися на нас з цікавістю, як на дивних експонатів))
Погода була дуже приємна: сонечко і не спекотно. Дорога була гарна. Найважчою частиною дороги була така собі зигзагоподібна стежка, якa впевнено вела нас догори. Дорогою ми зустріли німкеню, яка йшла вгору сама. Коли найбільший підйом вгору був вже пройдений, ми нарешті побачили чудові засніжені вершини гір, що оточували нас з усіх боків. Було дуже гарно! Коли висота вже досягала близько 1900 метрів, ми стали все частіше проходити снігові ділянки. Було трохи дивне відчуття: температура повітря ще не була надто низькою, а під ногами вже сніг. Як наслідок: йдеш в футболці і кросівках і час від часу провалюєшся по коліно в сніг. Коли ми вже остаточно втомилися, а погода ще не зіпсувалася, нарешті побачили будиночок рейнджерів, біля якого ми мали намір залишатися на ніч.
Будиночок виглядав досить пристойно: дерев'яний, зелененький. Коло будинку палилося багаття, біля якого крутилися якісь росіяни. Навколо паслися коні. Окрім нас розставляв намет ще якийсь грузин. Ми знайшли собі більш-менш рівні ділянки і розклали намети. Після того, як намети були розкладені ми раптом з'ясували, що наші газові балони не підходять для наших горілок: балони мали конструкцію з різьбою, а горілки - без. На щастя рейнджери, що ночували в будиночку запропонували нам кип'ятити воду, що десь в снігах роздобули Андрій і Матеуш, в них на пічці, яка топилася весь вечір. В них в будиночку ми й залишили сушитися на ніч мокре взуття і речі. Дуже приємно було отримати підтримку від незнайомих людей. Росіяни нам пропонували скористатися з багаття, що в них було розпалене, але нам вистачило пічки.
Після ситної вечері ми пішли спати по наметах. Вночі лив дощ, а ще рано вранці було чутно, як коні пасуться десь зовсім близько до намету.
Наступного дня згідно плану ми мали пройти зовсім небагато до наступного будиночку (якщо я не помиляюся, то десь 12 км). Дорога не була складною, але засніжені ділянки таки були трохи складними в проходженні через те, що там ми часто провалювалися. Пейзажі навколо й далі були чудовими, тому було зроблено дуже багафто фоток)))
Коли ми дійшли до нашого наступного місця ночівлі, то побачили, що в будиночку вже поселилися двоє датчан. Вони були досить привітні і намагалися розпалити багаття на вулиці. Будиночок був дуже чистенький, розрахований на 12 осіб, мав пічечку, пару столиків і навіть запаси їжі, що позалишали інші туристи. В нас в планах було ще піднятися на гору і подивитися на околиці, але хтось мав лишитися з рюкзаками, тому було вирішено розділитися на 2 групи і по черзі сходити на ту гору. Першими пішли Юстина, Куба і Іра. Всі реша лишилися в будиночку. Ми розпалили пічку, розклали їжу і мокрі речі, а найчудовішим моментом було те, що у датчан була горілка, яка підходила для наших газових балонів. Завдяки чьому ми мали достатньо окропу для всіх. Поки облаштовувалися, то почав падати дощ і ми остаточно вирішили, що в гору наша друга група вже не піде.
Коли наші першопрохідці повернулися, ми зрозуміли, що рішення було цілком правильним: дорога була засніженою і часом болотистою, а навколо все було затягнуте хмарами і нічого не було видно.
До нашого будиночку прийшли ще двоє німців, які були трохи мовчазними.
Їхня присутність не була надто помітною, але лише завдяки плоскогубцям (!!!), що мав один з них з собою, хлопці змогли полагодити вхідні двері і ми могли ними повноцінно користуватися, не підпираючи нічим.
Коли почав лити дощ, ми вирішили, що ходити за водою немає сенсу, бо ж можна набрати стічної дощової води, що потоком лилася з даху. Воду ми всю кип'ятили і фільтрували через марлю, то ж всі були задоволені і спокійні))
Цього вечора ми змогли висушити всі намети і мокрі речі, навіть трохи припалити шкарпетки. Весь вечір ми грали в вибухаючих котів і багато-багато сміялися. Німці нас за цей вечір, певно вже остаточно зненавиділи:)
Наступного дня коли ми прокинулися, то побачили, що за вікном сипле сніг! Було відомо, що погода зіпсується, але щоб сніг! На щастя на цей день в нас був запланований вже лише спуск до Лікані. Вирядившись в дощовики, ми як групка чорних слимачків пішли сповзати вниз до Лікані. Дорога вниз не була надто складною. Було трохи слизько. На певній висоті сніг перетворився на дощ. Від цього не те, щоб стало легше, але це було більш очікувано, ніж біленькі пластівці з неба. Дорогою вниз вже робилося значно менше фоток, бо небо було затягнуте хмарами і всі краєвиди навколо поховалися за білими туманами.
Коли вже спуск майже скінчився несподіваною перепоною стала річка, яка перетинала наш шлях в багатьох місцях. Нам довелося разів 5-6 перескакувати з одного берега на інший. Пару разів переправа була не надто вдала для всіх учасників, тому і без того мокрі черевики отримували ще додаткову порцію води. Пригоди, куди ж без них?)
Коли ми вже нарешті дійшли до Лікані, з наз текла вода, але ми були дуже щасливі. Ми вирішили поїхати в Ахальціхе на пару днів, щоб звідти можна було поїхати в Вардзію наступного дня. Трішечки довелося почекати на маршрутку, а коли по нас нарешті приїхали, виявилося, що сидячих місць є лише 2, а решту нас запхали стоячи. Але ж основне, що ми таки вже їхали. В маршрутці була ціла купа місцевих, якісь курчата в коробці під сидінням і ми мокрющі і щасливі.
В Ахальціхе таксист одразу запропонував нам житло, і ми на це погодилися, бо ж треба було відігрітися і посушитися після нашого дощового спуску.
Кімнати, які ми знімали, знаходилися в тому самому будиночку, де й жила сім'я господаря. Одна кімната була призначена для 5 людей, а інша для 2х. Всюди був присмак часів нашого дитинства: килим на стіні, старі меблі. Маша і Матеуш поселилися в тій, що на двох, а всі решта - в іншій. Окрім того в нас була вітальня з великим столом і пічкою-буржуйкою посеред кімнати
Гарячий душ і тепла пічка таки мали дивовижну силу. Зовсім скоро ми вже були задоволені і усміхнені. З нашим хазяїном-таксистом ми домовилися, що він і його друг звозять нас на наступний день в Вардзію.
Ввечері ми ще сходили поїсти в кафе. Іра нарешті спробувала хачапурі з яйцем (по-аджарські), Андрій отримав довгоочікуваний супчик, а я пробувала баклажани з горіхами і квасолю в горщику. Решта групи теж не залишилася голодною))
Наступного дня ми поїхали в печерне місто Вардзію. Дорога була дуже живописною, цвіли абрикоси і персики, але манера їзди наших водіїв була ну дуже небезпечною. Коли ми їхали гірськими серпантинами, водії навть не приторможували на поворотах, а окрім того ввесь час обганяли когось навіть на закритих поворотах. Мені було досить страшно і навіть почало нудити від такої їзди.
Великим щастям було таки доїхати безпечно до місця призначення.
Вардзія- це здоровенний монастир і ціле місто, яке собі вибудували з печер люди. Там в них були і різні зали, склади, таємні ходи, джерело води, церква і ще багато-багато цікавинок. Ми декілька годин бродили по печарам і бавился як діти. Часами проходи були досить низькими і вузькими, тому треба було пересуватися згорбившись і дуже акуратно. Сходи місцями були досить крутими, тому знову ж таки треба було бути уважними і обережними, особливо на спусках.
Після Вардзії ми повернулися назад в Ахальціхе. Дорогою фотографувалися біля кихось фортець, але назви я не запам'ятала. Точно пам'ятаю, що поряд були досить привітні собачки, які підставляли пузико, щоб їх погладити.
В Ахальціхе ми поїли ще трохи традиційних грузинських страв в кафе і пішли дивитися фортецю, що була в самому центрі міста. Фореця була велика, безкоштовно можна було гуляти по великій частині території, забиратися на вежі і милуватися заходом сонця і хмарками над містом і горами. Знов було весело і гарно.
Дорогою назад нас вирішили супроводжувати ще дві милі собачки. Одну з них ледь не зблила машина, але все обійшлося.
Наступного дня ми вже їхали назад на Кутаїсі. Наш хазяїн заздалегідь домовився з водієм маршрутки, щоб він нас забрав прям від воріт.
Дорога до Кутаїсі була довгою. Ми з Андрієм сиділи на передніх сидіннях і активно вивчали грузинські літери на вказівних знаках. За 3 години їзди я встигла вивчити досить багато літерок. Тепер вже без проблем можу прочитати назви страв типу хачапурі, лобіані чи хінкалі:) Я оцінила як акуратно їхав водій маршрутки в порівнянні з нашою їздою попереднього дня.
Ще цікаво було бачити, як в придорожних кіосках продаються якісь лаваші: продавці стоять при дорозі і розмахують ними перед водіями!
Коли ми зупинилися в дорозі, то я вже змогла розібрати напис грузинською ''туалеті'' на досить страшненькій будівлі)))
В Кутаїсі нас зустрічав наш старий водій на своєму бусику з кермом з правого боку (таких машин в Грузії дуже багато). Він відвіз нас до готелю, а потім до парку Сатаплія, де можна було побачити сліди динозаврів і ще скелет... Через дощ печера і оглядовий майданчик були зачинені. Тому ми трішки пройшлися по парку і повернулися назад. Після повернення до Кутаїсі ми востаннє наїлися грузинських смаколиків в кафе, де офіціант не дуже добре говорив англійською, а російською зовсім не говорив. В мене склалося враження, що він нас трохи злякався. В будь-якому разі хінкалі з грибами були дууже смачні. В них навіть якимсь дивом не було кінзи:)
Ввечері в нас були посиденьки з польсько-українською музикою. Юстині сподобався Океан Ельзи, а нам старі польські пісні. Наступного дня вранці ми ще встигли купити сувеніри і пізніше вирушили вже в аеропорт.
В аеропорту там таки вдалося сплавити наші невикористані балони з газом комусь з місцевих таксистів і наш літак відправився назад до Варшави.
Загалом Грузія - це дуже привітна країна. Багато хто тут ще говорить російською. Молодь намагається говорити англійською. До туристів відносяться дуже гарно. Країна досить бідна, але разом з тим люди розслаблені. В невеликих містах люди в основному знають одне одного і намагаються кооперуватися. Грузія - це країна, куди ще хочеться повернутися!