Норвезькі мандри в серпні.
Ще взимку ми вирішили поїхати в Норвегію в похід. Планування було на найвищому рівні: квитки ми придбали вже в березні, та й основний план був готовий досить скоро.
Тепер, вже після поїздки можу сказати, що Норвегія - це країна, що змінила моє бачення цього року. Протягом всієї подорожі мене не покидало відчуття: невже це справді зі мною? Невже така краса існує тут поряд? От ти живеш і не знаєш, що зовсім недалеко може бути так гарно, що просто хочеться затамувати подих і насолоджуватися всім навколо.
Щодо самої подорожі, то вона була справді класна! Звісно, були певні якісь дискомфортні моменти, але ж не вони визначають настрій!
З Бидгощі до Гданська наша дівчача команда (Маша, Іра і я) вирушили машиною разом з Мєшко. Дорогою він розповідав нам про свої мандрівки з Мареком і без. Було цікаво і незвично слухати такі розповіді від директора школи. Ночівлі взимку десь під снігом в Норвегії, прогулянки по Татрах, каякові сплави... справді в Мєшко є що розповісти!
В аеропорту Гданська ми вже зустрілися з Мареком, Віктором і Робертом. Віктор - це як дорослий хлопчик, який виріс лише тілом, а відчуттями - як мала дитина, що хоче бавитися, дуркувати і епатувати. Марек - більш розважливий, але в ньому кипить енергія. Роберт - типовий приклад спокійної дорослості.
Перший політ Norwegian Airlines - було справді гарно, без жодних складнощів, комфортно, зручно, вчасно. По прильоту в Осло ми зустрілили Владіміра і Мілє. Було мило побачити їх однакові блакитні рюкзаки з дерев’яною рамою. Навіть не думала, що таке можливо. Хоча зрештою чому б і ні? В аеропорту хлопці оформили оренду двох машин і вже в повному складі ми вирушили в нашу неймовірну мандрівку. Розподіл по машинах був такий. В одній Марек, Роберт і ми-дівчата, а в іншій Віктор, Мєшко, Владімір і Мілє.
Як тільки ми виїхали на трасу, Норвегія одразу почала показувати всі свої чудові сторони: гарні ріки і озера, дерев’яні будиночки, пагорби, гори, долини, водоспади... і все це одразу! Марек попередив, що буде їхати досить повільно, щоб не перевищувати швидкість і відповідно щоб не платити за штрафи. Скажу відверто, ми навіть не помітили, що він їхав повільно. Ми зупинялися в гарних місцях для фото, ми купалися в гірській річці і знов зупинялися, знов фото... Великим здивуванням для мене стала різка зміна температури: ввечері з 27 температура впала до 12-13 градусів, а після купання це було просто бррр. Звісно, ми піднялися вище в гори, але все ж!
На ніч ми стали просто в більш-менш рівному місці, не доїжджаючи до парковки, де ми мали починати вже похід. Ввечері ми трішки прогулялися по околиці того місця, повечеряли і лягли відпочивати. Перша ніч в палатках в Норвегії!
Наступного ранку після сніданку і ранкових зборів ми вирушили на місце старту. Перший підйом вгору не був складним, але тут одразу визначилися ролі в поході, відповідно до темпу просування. Найшвидшою виявилася Маша, а її наздоганяв Марек. Десь за ними намагався бігти Віктор, хоча йому це не завжди вдавалося. Владімір пильнував Мілє, Іра, я і Роберт були десь посередині. Останнім йшов Мєшко. В нього були якісь проблеми з колінами, тому йому було важче йти.
Дорогою ми зустріли справжнього оленя, що спокійно пасся на горі і абсолютно нас не лякався. Під ногами було дуже багато чорниці, а очі не встигали насолодитися виглядом гір і озер навколо. Коли підіймаєшся вгору, то подих доводиться затамовувати від краси все частіше і частіше. Ми йшли вперед, дощик трііішечки крапав час від часу, але великої шкоди не робив. Десь на середині дороги ми порадилися і дійшли висновку, що треба розділятися, бо Марек, Маша і Віктор дуже хотіли добігти на Гліттерхайм, щоб ще встигнути наступного дня збігати на Гліттертінден. Тому вони троє побігли разом, а наша повільніша частина групи в своєму темпі пішла далі. По суті ми пішли тим самим маршрутом, різниця була лише у швидкості. Дорогою на нас таки почав крапати дощик, не надто сильний, але вже рясніше, тому ми вділи наші дощовики і стали схожими на різнокольорових равликів, що несуть свою домівку в нове місце. Ми йшли вперед, робили перерви на перекуси, чорницю і на фотографії. В нас не було жодних складнощів з визначенням маршруту: в нас була карта і купа позначок на камінні навколо. Мєшко відставав щораз більше і через певний час було прийняте рішення зупинятися на ніч. Місце для ночівлі було надзвичайно живописне: внизу озеро, вгорі гори, а поряд шумить бурхлива гірська ріка. Повідомити про наше місцезнаходження було неможливо, бо зв’язку не було взагалі.
Наступного дня наша група рушила далі, продовжувати наш маршрут мало бути вже не так складно. Були підйоми і невеликі спуски, багато каміння і перестрибування через струмочки. Ми вирішили таки не йти до Гліттерхайму, а просто йти далі по нашому маршруту. Дорога спочатку йшла вгору, а згодом почала вести нас вниз. Згідно домовленості, ми мали десь дорогою стати на ночівлю, а наші швидконогі друзі мали нас наздогнати. Нижня частина дороги виявилася не такою простою, як це здавалося згори. Було дуже вітряно і до того ж треба було постійно перестрибувати через великі і малі струмки. Дорогою ми зустріли овець, але вони були таки досить налякані, щоб спілкуватися з нами.
В місці, яке знаходилося прямо під горою і коло водоспаду ми вирішили стати на ніч. Цю місцинку можа було сміливо назвати: наш особистий рай. З одного боку бірюзова гладь озера, з іншого - велитенькі гори, шум водоспаду... Єдине, що трохи заважало безкінечно насолоджуватися красою - це був вітрер. Вітер грався з нашими палатками, нахиляючи їх в різні сторони, а ще намагався розкидати більш легкі речі. (Наступного дня мені таки довелося замочити ноги, щоб врятувати свою накидку від дощу для рюкзака, яку вітер радісно закинув в озеро.) Вечерю довелося робити під наметом, щоб вітер не загасив вогонь.
Поступово надходив вечір, а ми вже стали втрачати надію, що Маша, Марек і Віктор таки дійдуть до нас сьогодні. Втрьох з Ірою і Робертоам ми пішли гуляти до водоспаду, де таки трохи поспілкувалися і подивилися на водоспад згори і знизу. Водоспади - це таке шикарне явище: відчуваєш потужність, силу, небезпеку, красу і просто захоплення від того, що можеш бути поряд, можеш доторкнутися до його вод. Коли ми вже спускалися від водоспаду, то побачили, що в нашом таборі знов вирує життя: наші швидконогі друзі таки дострибали до нас! Було класно їх знов побачити. Вечір провели за розповідями про Гліттертінден і слизьке каміння по дорозі на Гліттерхайм під супровід кадрів на фотоапараті Марека. Ця ніч була просто шалено вітряною і справді було складно спати, коли палатку постійно трясе і нахиляє. На щастя палатка витрималаJ
Вранці ми знов розділилися, цього разу вирішальним пунктом був Бессегген. Маша, Іра, я, Роберт і Марек пішли на Бессеген, а решта пішли до Мемурубу, щоб звідти дістатися до фінішу паромом. Цього разу Марек вирішив неспішно йти з Робертом, а я спробувала йти в Машиному темпі. Іра ж була подвійним агентом: то вона долучалася до нас, то до хлопців. Дорога на Бессегген була вітряною і часем складною. Види, які відкривалися перед очима з кожним наступним кроком захоплювали все більше і більше. Ну хіба буває настільки гарно? А воно таки є, існує і навіть на хвильку не дає шансу завагатися, що це лише міраж. З усіх сторін були скелі, бірюзові на сині озера і багато-багато каміння з усіх боків. На підході до самого Бессеггену була зупинка на обід. Там ми мали вирішити, чи зупиняємося на ночівлю там, чи вже пройдемо все одразу. Демократична більшість проголосувала за підкорення всіх вершин одразу. Та й часу вистачало, то чому б не пройтися? Бессегген знизу виглядав як хребет велитеньської тарини, що лягла відпочити. Як саме нам по ньому буде можливо пройти в цей вітер - мені було важко уявити. Але ж вирішили топати - то вперед. Маша була попереду, як завжди. Я полізла слідом, а Іра долучилася до хлопців. Сказати, що було страшно - це нічого не сказати. Траса не була неймовірно складною. Хоча дряпатися по великих кам’яних брилах з рюкзаком за плечима було не так вже і просто. Страшно було дивитися вниз, де десь за 1км можна було зустрітися з бірюзовим озером, якщо летіти вниз з правого боку схилу, а зліва, на дещо меншій відстані до низу можна було зустрітися з шалено красивими водами блакитного озера. Срашно було, що вітер міг тебе пересувати по камінню проти твоєї волі, страшно було, що можна прото оступитися і полетіти. В принципі, якби на цьому відтинку шляху стояли невеликі огорожі в найбільш небезпечних місцях, якби вся стежка була промаркована крок за кроком, то було б не так вже і страшно. Особисто я обрала для себе стратегію - лізти там, де каміння найбільш витоптане. Коли найскладніший підйом було подалано, треба було пройти ще досить великий шматок вгору, але то вже здавалося раєм: просто йдеш стежкою, без жодних перешкод, просто вгору. На самій вершині було дуже незатишно: величезна купа каміння, вітер і навіть не було людей.Маша одразу пішла далі, я трохи почекала на Іру і хлопців, але там на вітрі кожна хвилина чекання видавалася за вічність. Тому я пішла трохи далі вниз. Вже трохи спустившись, я таки дочекалася на Іру, Марека і Роберта. Чекати довелося добрих 30хв, але командний дух таки того вартий! Поки я чекала на них, то знайшла собі місцинку за каменем, де примостилася коло дороги. Всі, хто проходив повз, непокоїлися, чи зі мною все ок. Це було милоJ
Дорогою вниз ми вже не надто поспішали. Було не надто складно, та й місць і часу для фоток було достатньо. Маша чекала на нас в кафе 2,5 години і таки дочекалася!
Коли ми забрали машину, то вирішили заночувати десь при дорозі. Ми поїхали трохи подалі від національного парку і знайли спокійну місцину на березі якогось озера, де розставили палати, повечеряли і пішли спатки. Наступного дня ми поїхали назад до нашої початково-кінцевої точки маршруту, сходили всі в ДУШ і вже чисті і гарні зустрічали наших більш спокійних компаньонів, які встигли помитися ще в Мемурубу і теж були задоволені і бадьорі. Разом ми відправилися в автоподорож по Норвегії.
Цього дня було дууууже багато цікавих і гарних місць, всі назви я нажаль не запам’ятала, бо вони були складні і дивні. Точно памятаю, що ми були на Гайрангер Фйорі, були коло якихось гарних скель і озер, перепливали паромом через фйорд (так, з машинами разом), ми бачили стіну Тролів і дорогу тролів теж. Було багато гірських річок і водоспадів, і голова вже переставала сприймати водоспади як щось унікальне і дивне. - Дивись і там купа водоспадів! - Ага.... Ми дуркували, бігали прямо до водоспадів, співали пісенькі в машині і просто раділи тому, що можемо бути тут. Хотілося б залишитися в кожному з відвіданих місць на хоч трохи довше, але в нас була запланована подорож до аеропорту, тому вибору не було.
Ввечері ми вже просто їхали в напрямку до Осло, були втомлені і щасливі. На одному з етапів дороги поговорили всі разом і з’ясувалося, що пасажири другої машини хотять вже доїхати тох ночі до аеропорту, щоб вже не ночувати в палатках. А ми цілком хотіли ще переночувати в під наметами десь недалеко від Осло і вже тоді вранці їхати в аеропорт. Марек хотів зупинитися десь біля озера, щоб ще змогти вранці покупитися. Ми довго шукали якесь таке місце по дорозі. Вже стемніло і тому пошуки дещо ускладнювалися і обмежувалися картами гугл. Врешті-решт ми таки знайшли місце коло якогось озера, поставили палатки. Вранці ми зрозуміли, що озеро не настільки чисте, щоб хотіти в ньому купатися, тому ми їхали вперед і все думали, де б таки скупатися. В якійсь момент Марек таки знайшов якесь гарне місце на карті, що було прямо коло Осло і аеропорту, де ми могли б викупатися перед відльотом додому. Місцинка справді була чудова: було величезне озеро, над нами літали літаки і було шалено гарно і свіжо там таки скупатися.
Наша подорож добігала кінця і по посміщках на обличчі могжна було здогадатися, що вона була неймовірно вдалою. Ми летіли назад літаком до Гданська, Маша з Мареком фільтрували фото, видаляючі невдалі кадри, а ми з Ірою говорили про наші наступні можливості потрапити в Норвегію на хайкінг. В Бидгощ ми знов їхали з Мєшко. Дорогою наша дівчача доманда вже просто спала в машині, а Мєшко був спокійний і тихенько вів машину польськими дорогами до нашою маленької милої Бидгощі.