Обіцяна казочка
Поки половина френдстрічки дивиться у вічі своїм демонам, я тут згадала, що хотіла розповісти казочку. З якою в мене трохи цей тест асоціюється, до речі.
***
Вона завжди була дуже земна, жива. Ласунка, сонько, та й до любощів неабияк охоча. Жила хвилиною, тут і зараз. Сміялась чи не з усього, а з себе - і поготів. Релігії рівняла з забобонами, своїми богом вважаючи логіку. На сантименти, наслідуючи Базарова, кривилась: романтизм!
На перший погляд - явь і нічого поза яв’ю.
Але якщо придивитись пильніше, можна було зауважити, що вона належить до людей, вразливих до покликів мороку. Не тому, що була чорнява, а чортові поцілунки родимок мала по всьому тілу. Ще давні японці, задовго до всесвітньо знаного милування місяцем, вірили, що людину, яка має схильність задивлятись на нічне світило, можуть забрати духи. Ось і вона ладна була дивитись у небо годинами, а від місяця вповні ледь знаходила сили відірвати погляд.
Утім, у звичайному, буденному житті здорові цинізм та апетит міцно тримали її на землі.
Коли ж раптом звичний ґрунт хитнувся під ногами.
На те були цілком матеріалістичні причини, якими вона, як завжди, і пояснювала все дивне, що нуртувало навколо, крутячи голову. А в голові паморочилось усе частіше, навь зводила зі шляхів, то раптом ваблячи забутими місцями дитинства, які вона так часто бачила у снах, то даруючи збіги обставин - кожен окремо цілком пояснюваний, але ж у такій кількості! - і міцний ґрунт плив і вислизав з-під ніг.
Отак, бовтаючись між яв’ю знайомого й буденного, смачних страв, обіймів коханого з цього боку та нав’ю, що дедалі більше затягувала її, з того, вона провела півтора місяці. Здавалося, плив не лише простір, а й час. Час великий - морок вабив спогадами, і час малий - то чверть години тяглась, як ціла година, то вся година пролітала, як мить. Доба, здавалося, збилась: вона спала вечорами, а після вечері сідала працювати, їла серед ночі, не відчуваючи голоду вдень. Майже перестала помічати тепло і холод - знала, що на вулиці зимно, а чай гарячий, але не відчувала ні того, ні того.
Півтора місяці проблукавши між світами, вона опинилась у черговому незвичайному місці. День вона проходила під дощем забутими місцями свого дитинства, не знаючи, де спогади, де сьогодення. Довго навіть не зауважуючи, що окулярами стікає вода - світ уже півтора місяці як втратив звичну чіткість. Її била пропасниця, в голові паморочилось.
Ніч. Дивний час, дивне місце, дивні обставини. Але дивуватись вона вже давно не могла. Звук поїздів - він заворожував її ще в дитинстві, а зараз і поготів. Вона нарешті відчула, що майже не належить світу яві, та вже навіть не здатна була злякатись чи засмутитись. Вона геть забула, що не сама. Відповідала, не зауважуючи розмови. Дивилась на співрозмовника, не дивлячись.
За вікном нуртувала ніч - прийшла по неї.
Вона підійшла до вікна. Освітлена кухня з цього боку як уособлення яві. Вона не належала сюди. Поклик мороку переміг. Вона несамохіть торкнулась зимної шибки, і одразу, мов грузнучи у твань, приклала до вікна обидві долоні. Прихилилась до шиби чолом. Усе.
Він стояв поруч, спиною до вікна. Вона не помітила, як він підійшов - вони вже були в різних світах. Не зауважила, як обійняв її за плечі, пригортаючи до себе. Але, відхилившись від вікна, вона поклала голову йому на плече. Він був весь тут і зараз. Явь як є. Вона торкалась вікна лише кінчиками пальців. Раптом відчула холод скла і тепло його тіла, і першим свідомим зусиллям відірвала руку від шибки.
(с) Ольга Дубінська, 2011