РУКА І СЕРЦЕ
О господи, скільки їх дурних перших шпальт і заголовків я прочитала.
І "сорокарічна провінціалка зарізала свого чоловіка кухонним ножем", і "після двадцяти років шлюбу жінка вбила чоловіка, а його труп розчленувала", і “маніячка рік носила в сумці руку свого померлого чоловік".
І одразу в око - "Флоріс Лібровськи - вбивця у овечій шкурі".
Спершу мене від них кидало в пекло. Я притуляла до щік долоні, вони були опуклі й гарячі. Очам було мало місця на обличчі, вони сльозилися так, що я переставала що-небудь розрізняти. Часто кліпала, але не плакала.
А потім мені наскучило, стало рівно. Мабуть, я просто звикла, як звикаєш до дощового літа чи незручного взуття, що тисне на великі пальці ніг. Вряди-годи лише траплялося щось цікаве, оригінальна назва, нестандартна експертна оцінка, або ж нові подробиці справи.
Тоді я читала, навіть смакуючи, навіть із задоволенням. Це ніби як у корзині зі скляними намистинками знайти перламутровий ґудзик, шерехатий, але справжній. Мабуть в цьому було щось від мазохізму, але так я тоді розважалася. Та і які могли бути інші розваги.
Вони мені ставили різні питання. Щоразу все незручніші, все особистіші. Питали навіть, чи отримувала я задоволення від інтиму з чоловіком. Навіщо їм це? Ну навіщо?
Я ніколи не мріяла про славу і тепер загальна увага, прискіплива і холодна, мене лише примушувала ніяковіти. Це ніби як стетоскоп сивого лікаря, котрий слухав мене, доки я була підлітком, перед тим попрохавши підійняти сукню. А мені було так соромно і так холодно. І мурашки сипалися шкірою. І мені здавалося, він дивиться на пуп'янки моїх ще дитячих грудей.
Так я почувалася зараз. Мене кидало у багряні троянди і кололо їх шипами.
Вони доводили до сказу своїми численними допитами, одноманітними питаннями у різних варіаціях. Можливо, вони мене хотіли заплутати, закружляти у хороводі, як у дитячій грі в «бабу-куцю», щоб я втратила орієнтири, видала себе, перечепившись об якесь гостре двозначне слово.
Але я була як добре змащена швейна машинка. Слово за словом, стібок за стібком вистеляла свою правду.
О господи, чи кохала я Джорджа?! Звісно, кохала. Коли ми познайомилися, він був таким високим, дужим, у сорочці в клітинку, схожий на веселуна-дальнобійника, з широкими затишними плечами і густою бородою, злегка рудуватою біля губів, ніби вилинялою.
Він смішно щурився на одне око і підкреслював свої жартами хлопанням у долоні і потиранням їх. Суха шкіра шурхотіла як папіросний папір.
І я закохалася, мабуть, одразу.
Ми тоді були такі молоді, розумієте, казала я їм, такі закохані. Ми хотіли прожити все життя пліч-о-пліч, рука в руку... Я запиналася на цьому моменті, щось мене починало душити. Злегка стукала себе кулаком по мякому втомленому стегну, ніби караючи за огріх.
Потім збиралась докупи і продовжувала.
Ми тоді були хіппі, ну не зовсім справжні, але вірили у вселенську любов... Ми ходили у музеї, слухали музику на платівках, розумієте, я плела йому фенічки. Курили траву, ну так, було. Ми кохалися у машинах друзів, на вписках, у туалетах брудних забігайлівок, у закутках, під'їздах... Коли він запропонував одружитися, я так вищала від щастя, що нам вуха позакладало.
Але я забула сказати, ми разом потрапили до секти, популярної тоді. Секти завжди популярні, в різні часи. Змінюється лише обгортка. Ми такі молоді, зелені, розумієте, ми повірили у все те. У лебедів, у їх пару на все життя, у не розлучатися до смерті.
Ми хотіли бути як ті лебеді - гарними, граційними, вічно ніжними, вічно закоханими. Ми думали, що ми надуримо систему, у нас вийде.
Нам тоді гуру Петрі це все обіцяв, розумієте.
Ну і у той день, коли ми побралися, провели ще одну церемонію. Вночі, у напівпідвальній лабораторії, де, певно в інший час варили наркотики, нам у руки вживили датчики. Ми свідомо на це погодилися, знаючи, що не зможемо їх ніколи позбутися, жодним чином, за жодних умов. Вони на все життя. Ми знали це, ми на це пішли.
З тієї ночі ми з Джорджем не могли відійти одне від одного далі, ніж на сто метрів. Більше ніколи.
Спершу нам це подобалося, ми всюди були разом, ми винайняли трейлер і подорожували. Їздили всюди, багато сміялися.
Але ми не могли бути вічно молодими і вільними, розумієте. Я завагітніла, нам довелося сісти на дупи, наступити на себе, піти на роботу. Спершу ми знімали житло. Тулилися втрьох у малесенькій квартирці. З тих, що потім згадаєш, тільки щоб дорікнути. Бідували страшенно, бо я була вдома з немовлям, Джордж не міг ходити на роботу, бо, трясця, у нас були ці датчики.
А їх дія була така, що як відійдеш за сто метрів одне від одного, то тебе як лупане струмом, що аж волосся в носі починає плавитися. Ну його, це було страшно. Та і у мене слабке серце, я ледь Джейн виносила.
Тому Джордж працював біля будинку. Він придбав у когось за каністру спирту будку, де лагодив людям взуття. Його руки, шкіра, волосся, все смерділо тими клеями і розчинами. І тоді я почала поволі розуміти, яку дурницю ми із ним зробили.
Він сам став тоді як чобіт - мовчав, відводив очі, злився.
Я була не кращою, чесне слово.
Потім померла якась там з його тіток, Джордж продав свою будку і ми перебралися в інше місто. Там у нас був будинок, сад і гойдалка з шини. Здавалося б, ідеальна сім'я. Але ми вже тоді не були сім'єю, це я розумію тільки зараз.
Я спала в кімнаті з Джейн, Джордж - окремо. Він надовго затримувався у гаражі, продовжував ремонтувати взуття, допомагав сусідам, лагодив блендери, тостери і скутери.
Коли Джейн підросла, ми віддали її в садочок, і почали шукати собі роботу. Нам потрібно було працювати або в одному будинку, або в сусідніх, разом їздити на роботу, разом ходити про крамницях, разом ходити на обід. Жодної свободи, розумієте. Жодного походу в кіно з подругами, без Джорджа, жодної прогулянки парком насамоті, набиваючи кишені вологими стиглими каштанами.
Це дратувало нестерпно. І ще більше дратувало те, що з цієї ситуації не було виходу. Я злилася на себе, на Джорджа, на гуру Петрі... на увесь світ. Але день у день, рік у рік ми були разом, і ніщо не могло нас розлучити.
Я ніколи не була сама. І господи, якою я самотньою почувалася.
Щовечора я, лежачи у ліжку, мріяла про інше життя, яке могла б мати, якби все було не так. Про чоловіків, які б дарували мені квіти. Чиїх дзвінків чекала, на побачення з якими ходила. І вони б поправляли мені волосся за вуха, бо воно вічно вибивається на вітрі. І дивилися так тремтливо. Бо хотіли поцілуватися і не могли насмілитися. Я уявляла себе різною, з різними зачісками і у незвичному вбранні. Поряд з собою я бачила Джейн, але ніколи - Джорджа.
Всі мої мрії стосувалися життя без нього.
Розумієте, це так складно. Коли ти ненавидиш, але не маєш куди подітися, жодної секунди відпочинку. І ти розумієш, що ненависть твоя абсолютно безпідставна, бо ось він, той самий Джордж, що і десять років тому. Він такий само добрий, милий і кремезний, і очі його такі самі сині як денім, і сміється він так само, шарудячи руками. Правда, рідко сміється, правда, всі його звички мене вже дратували до смерті.
Ні, ми ніколи про це не говорили. Певно, нам було соромно зізнатися, що ми помилилися. Вірніш, я могла б це зробити. Але він - ні. Тому я мовчала, знаючи, що він не пробачить цієї правди. Та і з часом взагалі не хотілося ні про що говорити. Ми намагалися якомога рідше траплятися одне одному на очі.
Джейн казала, що ми її старі ідеалісти, які розбили собі голови об реальність. А потім вона закінчила школу і поїхала в університет, рідко приїздила, бо "не хоче вертатися у наше смердюче пекло". Я думаю, вона нас засуджує. І навіть ненавидить. Але я нічого не можу з цим вдіяти. Я сама себе ненавиджу.
Ні, не через те, що ви подумали. Ні, я не вбивала Джорджа. Клянуся усім святим, що є на цьому світі, не вбивала.
Ранком у суботу я прокинулася, не знайшла Джорджа у вітальні, на кухні. Подумала, що він певно що у гаражі. Там були його столярні інструменти, він вічно щось майстрував. Але Джорджа там теж не було...
Я ледь не зомліла, побачивши, що стіл залитий кров'ю. Було дуже багато крові. А Джорджа не було.
Валялися на підлозі якісь ганчірки, іструменти. Я затисла рот, аби не кричати і почала задихатися. Я не пам'ятаю, що я робила кілька годин.
А потім потрібно було прибирати, розумієте. Я ще нічого не розуміла, але знала, що потрібно прибрати увесь той бруд, ту кров. І тоді я наштовхнулася на скриню, наповнену кригою. Там і лежала Джорджова рука. Кисть руки.
Я все зрозуміла, тоді вже я все зрозуміла.
Він втік. Я його не звинувачую. Якби у мене вистачило мужності, я б теж так зробила.
Він подбав і про мене - тепер я могла вільно пересуватися, маючи при собі його руку. Вночі я зберігала її в морозилці, а коли потрібно було йти десь, то клала в сумку, перед тим загорнувши у пакет з кригою.
Я продала будинок і поїхала світ за очі. Щоб ніхто мене не шукав. За Джорджа я більше нічого ніколи не чула. Думаю, він теж подався у мандри. Я щаслива за нього, чесно щаслива.
Спіймали мене через дурницю, я випадково за звичкою поклала жувальну гумку до кишені і забула розплатитися. Мене зупинила охорона, вона і викликала міліцію, оглянувши мою сумку. Ну так, звісно з рукою. Як же без неї.
Тепер я тут, читаю ці огидні матеріали про себе, відповідаю на ваші питання, не розсипаюся під байдужо-осудливими поглядами.
Ви скажіть, чесно скажіть, що мене чекає? Смертна кара? Якщо вони не знайдуть Джорджа?
Ви можете про це написати? Може він побачить це, прочитає і прийде по мене? Як думаєте, він прийде?